Богу дякувати, минув уже час зачинених церков, під якими збиралися на молитву люди, переобладнаних під вокзали, магазини, склади храмів, боязні, щоб хтось не дізнався, що ти потайком охрестив дитину. Відновлюються і будуються нові церкви, костели, доми молитви, монастирі. Все це стало можливим завдяки незалежності нашої України, держави, про яку так мріяли, але не діждалися побачити наші діди та прадіди. Відійшли в минуле спровоковані радянською номенклатурою „релігійні” побоїща кінця 80-х – початку 90-х рр.. ХХ ст.., хоча шрами від тих ран ще не повсюди повністю зарубцювалися. Маємо і президента, якого самі вибрали і відстояли наш вибір, маємо прем”єра, який дбає про народ наш, український і християнський – і тішить той факт, що не соромляться вони покласти на себе знак хреста і визнати свою віру. І хоча у відносинах між різними гілками християнства в Україні ще так багато поки що не вирішених проблем, і хоча рецидиви радянської епохи ще досить відчутні, і хоча Церкву багато хто хотів би використовувати у своїх меркантильних інтересах, все ж не це я вважаю головною проблемою на сьогоднішньому етапі.
Найбільшою небезпекою, на мою думку, є надмірне захоплення наших українських політиків питаннями економічними та політичними з ігноруванням позиції Церкви в цих питаннях, як якогось слабкого, нефахового та непотрібного гравця в цій сфері. Питання, вирішення яких потребувало б небагато зусиль, було б лише бажання, відкладаються і відкладаються на потім і так триває роками. Звісно, ніхто не заперечує той факт, що є пріоритетні питання, які треба вирішувати в першочерговому порядку, що все залежить від конкретних обставин, але... Але підростає молоде покоління, яке на абсолютній більшості території України не вчить християнської етики, бо „церква відділена від держави”, якого вчать у школі ще в 8 класі, що контрацептив – чи не єдиний захист від СНІДу, бо така є шкільна програма курсу з основ безпеки життєдіяльності людини і до чого тут віра, яке теорію еволюції людини з мавпоподібних істот мусить знати як свою кишеню, а інформацію про походження людини як Божого творіння отримує як гіпотезу, подібну до теорії занесення життя на Землі інопланетянами. Про Церкву історія як елемент української освіти добрим словом згадує дуже рідко (перші віки християнства, носій культури в Київській Русі), зате все, що лише змогла закинути і перекрутити радянська ідеологічна система в цьому питанні, перекочувало в українські підручники з історії – інквізиція, індульгенції, єзуїти, місіонери в Америці та на інших континентах, Іван ХХІІІ-Балтазар Косса, гальмівна роль та інші нісенітниці без розсудливого та виваженого аналізу плюсів та мінусів того чи іншого явища. Але це ще квіточки в порівнянні з іншими проблемами, які гальмують політичний рух в християнському середовищі. Самі терміни „християнство” і „політика” сприймаються в нашому суспільстві як щось несумісне, як речі, які не можна поєднати. Ведмежу послугу християнам створили так звані „християнські” партії різного штибу, створені на початку 90-х рр.. „під” конкретних осіб. Ті принципи, які записані в програмних статутах цих, а втім і більшості інших політичних сил в Україні, так і залишаються принципами паперовими, а не реальними, тобто такими, на яких дійсно базувалася б діяльність тієї чи іншої політичної сили.
Але найбільшим глумом над Христовою Церквою в Україні я особисто вважаю фарисейсько-єлейні твердження, що Україна є християнською державою. Народ – так, дійсно, можна б було назвати християнським з певними умовами, але державу? Ту, яка далі відділена від Церкви? Ту, яка навчає своїх громадян, зокрема дітей, в дусі дуже часто протилежному християнському? Ту, де аборт – нормальне явище, а деколи і панацея? А може нам і нашу Верховну Раду з її надувними кульками, мордобоями та піклуванням про благо „народу”(а мені здається, що виключно про своє благо) назвати християнською? Чи може суди та судді в нас керуються християнськими засадами, коли виносять завідомо несправедливі рішення? І відколи це комуністи так щиро почали дбати в нас в Україні про Церкву, щоправда лише про одну з багатьох, яку вирішили на своєму політбюро вчинити істинною, подібно як істинним визнали колись вчення лисого єврея? Якщо б продовжувати ті запитання, які виникають при словах „християнська Україна”, то це була б не стаття, а монографія, а радше „Тренос”.
Серце болить і душа болить, що поняття „християнська демократія”, яке наповнене реальним змістом в тій же Німеччині, для нас є і швидше всього в найближчій перспективі залишиться ефемерним і недосяжним, утопічно-міражним фантомом, мрією, якій не судилося здійснитися. Проте кажуть, що оптиміст навіть у блощиці відчуває запах коньяку, тоді як песимістові коньяк смердить блощицею. Подібно і я сподіваюся, що християни істинні, а не „різдвяно-великодні”, які не просто хочуть змін на краще, а й докладають до цього максимум зусиль, можуть щось змінити в тій площині. Своєю молитвою, своїми словами, своїми діями, своїм вибором, своєю принциповою позицією в багатьох питаннях. І незалежно, чи це католики, чи греко-католики, чи православні, чи протестанти – якщо зусилля нас всіх, таких різних по обрядах чи підпорядкуванні, але єдиних у дусі, будуть координуватися, то ми зможемо стати реальним гравцем на цій площині і впливати на стан подій, не бідкаючись, а змінюючи ситуацію так, як нас цього вчить Церква та Святе Письмо.