Про одне не зовсім доречне порівняння

№9-10 (247-248) вересень 2015 _ Ігор БРИНДАК
Друк
Ілюстрація
Інквізиція
Дуже часто, коли люди описують якусь подію із сьо­годення або із недавньої історії, то стараються знайти для неї аналогію у століттях попередніх. Іноді ті аналогії можуть бути вдалими, а іноді - ні. Про одне таке недореч­не порівняння, власне, і йтиме мова у цій публікацїї.

Вже не вперше спостерігаємо тенденцію, коли окремі люди нама­гаються поставити знак рівності між християнством (передусім- католи­цизмом) і тоталітаризмом. Як пра­вило, головним аргументом є те, що начебто Церква, подібно до тоталі­тарних режимів минулого століття, намагається своє вчення насадити будь-яким, навіть силовим засо­бом. Оскільки у сьогоденні знайти докази для підтвердження цих тез люди не можуть, то тоді, зазвичай, звертаються до минувшини. Річ ясна, згадують таке явище як інк­візиція. Про цю установу у «Живій Воді» писалося вже неодноразово. Загальновідомим фактом є те, що Папа Іван Павло ІІ приніс вибачен­ня за зловживання інквізицією. Тому мова у цій публікації йде не про те, щоб доказувати, що інквізиція - це було щось добре, а про те, наскіль­ки доречно порівнювати її із тота­літарними режимами ХХ століття: нацистським, більшовицьким, полпотівським та ін.

Отож, у більшості друкованих джерел, присвячених інквізиції, і навіть тих, що написані католика­ми, дуже часто не згадується один важливий факт: інквізиція мала право судити тільки тих осіб, які належали до Католицької Церкви. Дуже вдало у свій час про це ви­словився англійський філософ і письменник Гілберт Кейт Честер­тон. «Якщо хтось захотів би висмі­яти Середньовіччя, то непоганою ілюстрацією була б розповідь про бідолашного християнина, якого могли живцем спалити на багатті через якісь невеликі помилки сто­совно «homousion», а в цей же час єврей міг спокійно йти вулицею і відкрито богохулити, ображаю­чи Христа і Богородицю (цит. за Гілберт К. Честертон, «Небесна стріла» - Львів: «Свічадо, 2010. Стор. 120).

Тут варто зробити деякі пояс­нення. Існує думка, що у Серед­ньовіччі зовсім не існувало такого поняття як «релігійна свобода». Насправді воно існувало, але ро­зуміли його інакше, аніж тепер. Тобто вважалося, що стосується ця свобода тільки тих, хто є поза Церквою. Існувало переконання, що таких людей не можна приєд­нувати до Церкви насильно. Але якщо хтось і належав до Церкви та діяв їй на шкоду, то це прирів­нювалося до ситуації, коли гро­мадянин якоїсь держави з цією державою бореться. Тобто при­рівнювалося до державної зради. Дехто запитає, а як же тоді бути з Іспанією? Насправді, в Іспанії інк­візиція боролася з тими юдеями або мусульманами, які офіційно приймали хрещення, тобто наче ставали католиками, але на­справді далі дотримувалися своєї старої релігії. А деякі з них ще й боролися за відновлення араб­ського панування.

Зрозуміло, що й цей принцип толеранції, про який згадувалося вище, все одно давав приводи для зловживань і тому довго існу­вати не міг. Але питання полягає в іншому: чи доречним є порівнян­ня тодішніх проблем із тоталітаризмами ХХ століття? Воно могло б бути доречним тільки в такому випадку, якщо, наприклад, НКВД арештовувало б лише членів ко­муністичної партії або ж гестапо - виключно членів нацистської пар­тії. Зрозуміло, були періоди, коли вони переслідували також і своїх. Але крім них - завжди велике чис­ло тих, хто ніколи до цих партій не належав.

Друга різниця полягає в тому, що інквізиція, при всій її суворос­ті, а іноді - визнаймо чесно - жор­стокості, все ж не розправлялася зі своїми противниками без суду. Чого знову ж таки не можна сказа­ти про тоталітарні режими, згаду­вані вище. Згадаймо хоча б тільки масові роз­стріли у в’язницях Західної України при відступі Червоної Армії у черв­ні 1941 року. Для більшості стра­чених тоді в’язнів не було навіть натяку на суд. Так само не було ні­якого суду над тими людьми, яких знищили есесівці в Бабиному Яру під Києвом. Цих два факти мали місце на території нашої держави. В інших місцях світу їх також мож­на назбирати достатньо.

Третя різниця. Тут для її розу­міння потрібно застосувати анало­гію. Усім відомо про існування крі­посного права в царській Росії. Так ось, до 1797 року кріпак мав пра­цювати на панщині стільки, скільки вирішить його поміщик. Але вже у 1797 році цар Павло І видав указ, згідно з яким панщина не могла перевищувати три дні на тиждень, а також не могла бути у неділю. Зрозуміло, після того указу кріпос­не право не стало відразу для се­лян благом. Але, погодьмось, три дні - це краще, аніж шість чи сім на тиждень, як часто бувало. Тому однозначно історики позитивно оці­нюють указ Павла І. Тепер поверне­мось до інквізиції. Зрозуміло, у світ­лі сучасної правової системи вона може вважатися як дикість Але в контексті тодішнього часу вона все- таки була кроком уперед. Щоб не бути голослівним, наведу одну ци­тату: «Перед початком слідства об­винуваченому пропонували скласти перелік його особистих ворогів, які могли б з мотивів помсти давати проти нього неправдиві свідчення. Якщо серед імен траплялося ім’я донощика чи свідка, то їхні свідо­цтва втрачали силу». Найдивнішим є те, що ця цитата є взята з радян­ської атеїстичної книжки, а конкрет­ніше - Е. Р Григулевич, «Инквизи­ция» - Издадельство политическої літератури. - Москва, 1976, - стор. 121). У самому вступі автор визнав, що писав її з метою показати, якою страшною була інквізиція. Однак на­ведена вище цитата показує щось цілком протилежне. До речі, поді­бного принципу немає і в сучасно­му праві. А якщо брати, наприклад, сталінську правову систему, то вона все ж була кроком назад у порівнян­ні із правовою системою дореволю­ційної Росії. Так само, зрештою, як і гітлерівська була кроком назад, якщо порівнювати її з правовою системою Ваймарської республіки.

Однак, дехто запитає, чому ж тоді під час інквізиції був такий низький відсоток виправдовувань вироків? Так, насправді, у багатьох книжках є ствердження саме такого характеру. Але при цьому ніколи не подається, яким дійсно був відсо­токотих вироків. А якщо реально подивитися на цифри, то картина виглядає іншою, ніж прийнято вва­жати. Наприклад, 1323 рік. Великий інквізитор Франції Бернард Гі видає книгу, яка називалася «Практика». З одного боку, це був посібник для наступних поколінь інквізиторів, а з іншого боку - Бернард Гі подав у книзі звіт про свою діяльність. Отож, про що ми дізнаємося з «Практи­ки»? З 1308 по 1323 рік трибуна­ли, підпорядковані Бернарду Гі, винесли 930 вироків. З них 42 за­кінчилися смертною карою, 307 - ув’язненням, 1 - депортацією, 2 - тілесними покараннями, 40 - вте­кло, 139 - виправдано, 69 - помер­ли, решта отримала церковні по­кути, такі як: відмовити приписані молитви, вислухати проповідь, взя­ти участь у богослужінні або палом­ництві і т.д.» (див. Daniel Olszewski, Zagadnienie średniowiecznej tolerancij- inkwizycja Problemy współczesnego Kościoła KUL. - Lublin, 1997. – str.321­-322).Про 69 померлих, згаданих у «Практиці», хтось може подумати, що вони померли під час слідства. Насправді, це не обов’язково так. Просто тодішні закони стосовно злочинів проти віри зобов’язували провести розслідування над тою особою, яка давно померла. Так, наприклад, предтеча англійського протестантизму Джон Віклеф по­мер у 1389 році власною смертю. Але його справу розглядали на соборі у Констанці (1414-1418). Однак в цьому випадку найбільш цікавим є число виправдовувальних вироків - 139. Це майже 15%. Цей відсоток є великим навіть для нашого часу. А може в офіційних книжках інквізитори приховували реальні цифри? Деякі історики у свій час дотримувались такої дум­ки. Однак Папа Іван Павло ІІ, ще перед тим, як приносити офіційне вибачення за гріхи Церкви, усі до­кументи, пов’язані з інквізицією, зробив доступними для істориків. І дослідження цих документів по­казало, що реальна статистика не відрізнялася від того, що написано в «Практиці». Більше того, протя­гом наступних століть число смерт­нихвироків ставало меншим, а виправдовувальних - більшим. Про це конкретніше див. Отец Андрей Кураев, «Инквизиция. Просто ста­тистика» www.pravmir.ru/inkvizitsijaprosto-statistika). До речі, автор публікації - російський православ­ний богослов. У світлі вищевказа­ного, стає зрозумілим, що всілякі «міліони жертв інквізиції», про які часами пишуть в антиклирикаль- ній літературі, є просто виссані з пальця.

І нарешті - четверта різниця. Якщо ви колись відвідаєте Ва­тикан, то обов’язково побачите знамениту фреску Мікеланджело Буонаротті «Страшний суд». Це відомий шедевр світового зна­чення, про який усі чули, але не всі знають про деякі деталі. Зо­крема - про те, що серед осіб, яких митець на своєму творі помістив у пеклі, є також папи, кардинали, деякі інші церковні достойники. То скажіть, чи могли радянські достойники дозволити розписати інтер’єр московського кремля так, щоб, скажімо, час­тина тодішнього політичного іс­теблішменту була представлена в’язнями ГУЛАГу. Не забуваймо, що великий італійський митець, один із найбільш яскравих пред­ставників епохи Ренесансу, ви­конував фрески на замовлення римських понтифіків.

«Страшний суд” - це не до­кумент з таємного архіву. Кожний, хто бажає, може побачити оригі­нал або ж принаймні репродукцію. А зображення на ній не тільки ви­являє різницю між Церквою і тота­літаризмом, але показує також і те, що, не зважаючи на усі проблеми, які були у Церкві в минулому, по­няття свободи ніколи не зникало.