Про свій душпастирський досвід, нехай не дуже тривалий у часі, проте досить насичений різними подіями і постійним уболіванням за стан довіреної Церквою пастви, отець-єзуїт розповідає на шпальтах газет, у спілкуванні з журналістами світських і релігійних видань, на зустрічах зі співбратами у священстві.
Він уже не вперше в нашій єпархії. Цього разу, прибувши у вересні на кілька тижнів до Трускавця і Дрогобича, отець Андрій провів цикл реколекційних наук для єпархіальних священиків, а також для дрогобицьких семінаристів. У запропонованому читачам матеріалі є рефлексії цього священика щодо особливостей капеланської служби (їх взято із опублікованого у різний час і в різних джерелах), а також основні думки про покликання душпастиря в контексті аналізу пророцтв Ісаї.
«Єдина сила, здатна генерувати життя, - це любов. Адже вона за своєю суттю є даруванням - щирим і щедрим, вірним і відданим даруванням себе з метою утвердження у повноті життя іншого. Коли любимо, віримо у перемогу нашої любові, бажаємо добра і намагаємось зробити усе від нас залежне, аби його реалізувати. Любов не можна меркантильно вимірювати кількістю зробленого, вона впевнено живе лише у щедро подарованому. Любити - це дарувати саме життя, ділитися собою! Простягнути руку, аби підняти з мороку беззмістовності та несмаку існування, підтримати, прислухатись і почути біль і радість людського серця. Любов «не шукає свого» (1 Кор 13, 4), не користується життям іншого, не вдається до ідеологічно- споживацьких маніпуляцій людською свободою, ховаючись за лаштунками власного добробуту, зосереджено споглядаючи вигоду для власної особистості. Любов завжди ініціює динамічний рух у напрямку іншого: у щасті іншої людини знаходить щастя власне й уміє його відчувати. Любов - це дар і дарування - вірне і віддане, і до кінця! Без любові не можна. Навіть воювати... Йти без любові на фронт не можна поготів! Той, хто вирушає на передову, озброєний лише ненавистю, уже переможений. Він може виграти битву, він не зможе перемогти! Тільки любов здатна перемагати!»
*****
Ми часто не наважуємося співчувати, боїмося відповідальності, і тільки досконала любов може допомогти нам прогнати геть страх (1 Ів. 4, 18). Ми часто проектуємо своє безсилля на надпотужного політичного супер-когось. А Месія уже приходив! І сказав, що тільки любов здатна здолати розпач і беззмістовність буття, жаль за минулим і страх перед майбутнім, людську ницість, цинічність, продажність і непостійність. Голосно сказав, зовсім недвозначно, з висоти хреста сказав, що любов - це відповідальність за іншого, за слабшого, за того, хто потребує любові. А щоб бути справжньою, любов має бути щирою та щедрою, і до кінця вірною! Не ідоли дарують життя, а тільки любов!!!
*****
Коли болить, добро здається відсутнім. Страждання змушує людину, яка тепер усім своїм єством намагається відшукати та схопитись за наймінімальнішу дозу життя, за якусь атомарну часточку змісту, вигукувати із найглибших закутків її свідомості: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Пс. 22, 1). Не від безсилля сходить Любов у людський вимір її радикальної відсутності, а від властивої її природі невгамовної спраги любити - дарувати життя там, де його забракло. Любов сходить до ради
кального виміру людського болю, аби там, у самій безодні беззмістовності людського існування залишатись любов’ю - справжньою, вірною до кінця. Аби бути справжньою, любов має залишатись вірною до кінця! Жодних медальок і заохочень, салютів і феєрверків, жодних аплодисментів і подяк не пролунало на Голгофі того дня, коли Любов довершувала свою перемогу над потугою зла. Тільки стерильна тиша самотнього страждання, тільки біль відкинення та враження остаточної поразки, тільки жорстокий присмак власного безсилля та відчаю... Страждання творить простір залишеності, який тільки любов здатна трансформувати у простір надії!!!
*****
«За однією із найбільш достовірних теорій, капеланами називали священнослужителів, що дбали про одну із найважливіших святинь королів франків - частину верхньої накидки, каппи, святого Мартина Турського, яку ті постійно брали з собою на поле бою, аби забезпечити перемогу. Таким чином, священики, які в окремому наметі дбали про кап- пу святого Мартина, стали називатися капеланами.
Військові капелани - служителі великої святині: душі військовослужбовця. Вони не мають права перетворитись у музейних працівників, але покликані бути свідками того, що відбувається у глибинах духу людини у військовому однострої, своєю присутністю намагатись прихилити для них саме небо, відкрити їм двері для зустрічі з Христом.
Капелани не мають права стати служителями культу. Вони покликані щедро служити Богові в людині, дбати про велику святиню, про душу військовослужбовця, про іскру божественного у камуфльованій людяності.
Бути священиком Христовим - це бути носієм таїнства, що перевершує будь-яке людське розуміння: видимим простором і часом, конкретною часткою людської історії, і водночас - носієм Божої благодаті, Його нестримного бажання любити і змінювати світ людини на краще, дарувати надію і бути знаряддям Його любові».
Бути священиком Христовим у контексті бойових дій - це бути конкретним і живим втіленням Божої присутності там, де дійсність безжалісно спотворюється кров’ю, насиллям, ненавистю, страхом; бути поруч із тими, хто відстоює саме життя, допомагаючи їм не втрати
ти найважливіших моральних орієнтирів, залишатись людьми, здатними любити по-справжньому - щиро і щедро, вірно і до кінця».
Реколекційні повчання для священиків отець Андрій Зелінський провадив на основі ґрунтовного переосмислення пророцтв Ісаї (53, 1-8):
«Хто б повірив тому, що ми чули? Кому рамено Господнє об’явилось? Він, мов той пагін, виріс перед нами, мов корінь із землі сухої. Не було в ньому ні виду, ні краси, - ми бачили його, - ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловіків болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його ні за що мали.
Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що його покарано, що Бог його побив, принизив. Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані. Усі, як вівці, ми блукали, кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на нього.
Його мордовано, та він упокорився і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкриває він уст. Насильно, скорим судом його вхопили. Хто з його сучасників думав, що його вирвано з землі живих і що за гріхи народу свого його побито аж до смерти?»
«Образ Слуги Господнього - це образ нашого з вами священства»
Образ слуги Господнього - втілення ідентичності й місії Бога, який спасає. Образ нашого з вами священства. Той, котрий радикально змінює історію людства. Дивіться, як він виглядає. Починається усе з того: «Хто б повірив тому, що ми чули, тому, що ми бачили?» Де є критерій довіри або віри в те, що усе, що звіщає Слуга Господній, насправді є об’явленням самого Бога. Зрештою, задайте собі запитання: «На які ознаки, характеристики, риси того чи іншого проповідника, священика ви звертаєте увагу або які з цих рис викликають довіру?» Думаючи про це, ви вже маєте можливість десь помітити, у якому напрямку ви самі рухаєтесь. Богословськи ми можемо пояснити будь-що. Мабуть, не існує такого феномену у світі, який не можна пояснити по-богословськи. І, зокрема, те, що в очах світу, в якому прозвучало Слово Боже, хрест був знаком глупоти, знаком сорому.
Ми стоїмо перед образом Слуги Господнього, який страждає. Той, який спасає людство, виглядає так, що там ні краси, ні вигляду. Він не викликає жодної довіри. Ну як те, що ми бачимо, може бути нашим спасінням? Наскільки мізерна істота перед нами. Він не походив з жодної учительської ізраїльської школи. Він не був первосвящеником, не був із фарисеїв. Тесля із забутого Богом Назарету. Він не мав якогось особливого статусу, але він довершив спасіння людини. Тут відбувається радикальний переворот в історії людства.
Як ми поєднуємо наші критерії довіри із Божим Об’явленням? Як Бог являє себе в історії людства, в історії кожного з нас? Спасіння - це не байка, яку можемо переповідати. Це має бути дійсністю, яка ламає кості, адже вона починається з навернення, з метанойї. Ця дійсність повинна вивернути наше серце. Якщо цього немає, то немає нічого. Часто бувають гарні проповіді, але немає дійсності. Дійсність повинна бути страждаючою. Вона така, що не обіцяє нам ніякого світлого майбутнього.
Багато людей спасенні Його не- значущістю. Останній серед людей виглядає як покидьок, що нікому не потрібний. Саме тут Бог довершує
спасіння. Не в людській ефективності, не в людському інтелекті, а у незна- чущості.
«Він, мов той пагін, корінь...» Дивлячись на корінь, який виріс із землі сухої, розуміємо, що він може засохнути. Ніякої надії немає на цей пагін. Плоду не буде. Дерева не буде. Бог, котрий спасає, виглядає як той, на якого ми зі своїми людськими здібностями не можемо покласти жодної надії. Дивишся на Нього - і ніяк він не відповідає моїм критеріям довіри. Немає жодного насилля над людською свободою.
«Апелювання до влади є одним із найслабших аргументів»
Але ж ми з вами вміємо пригнічувати часто якимись категоріями метафізичними. А Він цього не робить. Ми з вами, коли відчуваємо свою слабкість, зразу апелюємо до аргументу влади. Це, до речі, один із найслабших аргументів. Є дуже різні і дуже примітивні аргументи в цьому світі. Вони нічого не пояснюють, але ми з ними носимося. І носимося у своєму дуже замкнутому клерикальному гетто. Бо світ сьогодні живе зовсім іншими категоріями. Я не говорю про світ у плані богословському. Світ байдужий до якихось наших клерикальних аргументів. Але те, що не байдуже - людина завжди потребуватиме Бога. І настільки ми будемо ближчими до того, хто насправді являє Бога, до Бога, який не налягає на людську свободу, який входить у контекст людської руйнації для того, щоб з глибини людського страждання бути до кінця вірною любов'ю. Бо те, що спасає, що здатне на перемогу, - це тільки любов. Але тоді, коли вона справжня. Коли я готовий пожертвувати собою заради іншого. Бог, коли спасає, він не пригнічує. Він не позбавляє нас свободи, не діє жорстоко. Він пропонує себе. «Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його ні за що мали». Він сам слабкий, він потребує лікування. Був час, коли мені доводилося працювати із неповно- справними особами. Треба сказати, що не кожному священикові легко дається бути і спілкуватися із такими людьми. Інша річ - паства, до якої ми звикли. Тоді ми як би над паствою. Священик повинен бути лідером. Але важливо, щоб він був лідером за Христовою думкою. Треба бути пастирем добрим, а не вовком серед овець. Тому деколи досить важко бути поруч із слабкими. «Перед ним обличчя закривають», бо нагадує нам про наші якісь болі і недоліки.
«Суспільство починається з людини, яка є втіленням Божої гідності»
Ми можемо говорити про суспільство, звикли говорити про якісь такі глобальні стратегії розвитку... І можемо спокійно пройти попри людську гідність, яка лежить на землі. Суспільство починається з людини. З людини, яка є втіленням Божої гідності. Тут суть нашої гідності: створені на образ Божий, відкуплені людиною, ті, яким Бог дарує все. Покликані до вічного життя, до участі у Божій природі. Ось вона, засада гідності людської особи. Ми ж втратили відчуття до гідності конкретної людини. Тобто ми не відчуваємо іншої людини, вона стала для нас таким собі знаряддям.
Що стосується наших воїнів, то найгірше проявляється в тому, що ми їх ідеалізуємо. Але в таких випадках ми позбавляємо їх людяності. Поки будемо бігати з оцими гаслами, не зможемо допомогти людині. А там допомога дуже потрібна. Фактично, це українське суспільство, лише у конденсованому вигляді. І ми говоримо не тільки про алкоголь. Пішла шалена кількість розлучень. Але це не означає, що нам потрібно від них відвернутись, бо, мовляв, ось вони які. Ми думали, що вони ідеальні, а вони насправді не такі. Ось тут поле нашої діяльності: ми запрошені рятувати людську гідність. Завдання капелана у війську насамперед - не благословляти усе, що робить армія, а рятувати людину. Ми повинні допомогти військовому зберегти свою людську гідність. Там, у контексті шалених викликів. А людина задля збереження своєї гідності мусить пам'ятати, що вона відповідальна за свої вчинки. Деколи усе виглядає досить потворно, досить неприємно. Але згадаймо, як виглядав Той, через якого здійснюється наше з вами спасіння. Коли Бог хоче об'явити себе, об'явити повноту своєї любові, приходить як той, котрий є найменш потрібний, найменш захищений. Він - людина болю. Той, на якого немає жодної надії. Він - невдаха. Коли ми дивимось на образ оцього слуги Господнього, перед нашими очима - невдаха. Нічого в нього у тому житті не вийшло. Він нічого не досяг
нув. Усе розвалилось. Як він може нам допомогти з нашими проблемами? Саме такий образ являє нам Господь Бог свого вірного Слуги, який покликаний стати спасінням для багатьох. Той, через якого радикально змінилося наше життя. Пам'ятаймо: щоб там не трапилося у нашому особистому житті, як би ми не лякалися і не дивувалися, дивлячись у дзеркало, Бог бачить більше і глибше. Тоді нам не потрібно буде лякатися і втікати від своїх страхів у високе богослов'я. Тоді ви зможете залишитися самими собою, ходити по землі і до людей говорити про справи Божі. Це те, до чого ми з вами покликані. Не бійтесь своєї слабкості, не бійтесь своїх недоліків. Через них Бог діє. Їх не потрібно приховувати за пишними ризами. Ось як виглядає Той, котрий спасає людину. Коли ми боїмось, ми завжди захищаємось. Ми захищаємось жорстоко від
кожного страху. А Бог діє через слабкість, бо у нашій з вами слабкості проявляється Його сила.
Коли ми переглядаємо текст, то бачимо слугу неважливого. Перед нами, власне, є ніхто, а не хтось. Багатьом із нас це може не подобатися, не бути цікавим. Але знайдімо трохи часу, щоб подумати, як через наші обмеження, наші слабкості, наші недоліки і гріхи... Десь у цьому сум'ятті... Святий Іван Павло І каже, що наше «я» - це є сукупність наших гріхів. Спасіння - це тоді, коли ми бачимо Бога, який діє, зцілює десь на руїнах нашої особистості, ліпить докупи, щоб ми мали життя і мали його вповні. І могли тим життя ділитися з іншими.
«Царство Божої любові починається із конкретного людського серця»
Історія кожної людини - це завжди священна історія, бо це та земля, де Господь хоче покласти основи свого нового Єрусалиму. Звідси починається царство божої любові. З конкретного людського серця, яке відкривається на серце іншої людини. Це там, де Господь починає зміну цілої суспільної тканини. Цілого суспільства, народу, людства. «Він наші недуги взяв на себе». Попередньо ми розмірковували над постаттю тієї людини, яка виглядає, немов сухий пагін. Дивимось - і бачимо людину болів. Як він може допомогти нам, якщо у нього купа проблем. Нікчемним якимось він був в очах світу. Той, котрий нам допомогти не може. Ефективно він не виглядає. Але через нього здійснюється
спасіння багатьох, включно кожного з нас. Після того, як ми бачимо цей образ, образ оцього зовсім відкинутого, причому настільки спотвореного, що, каже автор, «ми не могли на нього дивитись, бо його неміч, його недуга могла нагадати нам про нашу неміч. Але саме ця постать, саме ця особа довершує щось, що мали б довершити ми. Він входить так глибоко в нашу історію, в наше життя, щоб самому нібито зіграти цю роль, яку ми покликані зіграти у нашому житті. Для того, аби самому стати нашою ідентичністю у тому вимірі, де ми з вами самотужки не знайдемо сили, де ми самотужки не зможемо зустрітися із собою. Тут Бог стає нами, стає людиною болю. Він стає приниженим, відкиненим, вбираючи в себе, немов губка воду, усі наслідки гріха. Він сам стає руйнацією, але тільки для того, аби там, із глибин людського страж
дання, із глибини спотвореної гріхом людської дійсності залишатись там любов'ю. Стати звідтіля зціленням.
«Людське життя - це динаміка постійного спілкування з Богом»
Однією з найбільших наших помилок є те, що ми забуваємо говорити про сутності, але забуваємо, що дійсність людська - це певні механізми. Людське життя - це процес. Від народження і до завершення земного шляху, до початку вічності. Але й навіть там - це динаміка постійного спілкування з Богом, який є любов'ю. Спасіння - це процес, це шлях, це дорога, це подорож. Немає ніякої статики. І лише тоді, коли жили нашого духовного життя атрофуються, усе здається нам зрозумілим, до усього ми вже ніби звикли, тоді трапляється з нами дуже небезпечна хвороба. Ми ніби уже все знаємо. Немає для нас нічого нового під сонцем. Вживаю тут слова Еклезі- яста. Навіщо напрягатися, як кажуть сьогодні. Нічого й так з того не буде. Це дуже небезпечна атрофація нашого духовного організму. Бо пригадую слова святого Іринея: «Слава Божа - людина, яка живе». Він входить у наші страждання, щоб показати нам механізм перемоги Його спасительної любові у контексті мого конкретного людського життя. Щиро, щедро і до кінця вірно. Так він виглядає на хресті з висоти Голготи. Але коли ми дивимось і бачимо оцю Людину, подібну на сухий пагін, то вважаємо, що Його покарано. Це дуже важлива паралель, це виклик для кожного з нас. Я дивлюсь і оцінюю усе категоріями свого релігійного ви
ховання, релігійної освіти. Я відчитую це як кару Божу. Я бачу когось, кого вважаю відкиненим Богом. Отже ж, хтось, хто живе всупереч Божій волі, моя людська логіка дивиться на цей факт людського страждання і бачить відкинення Богом. Але Бог вже вкотре хоче сказати: «Мої стежки - не ваші. Мої думки - не ваші думки». Тож потрібно перевернути свою логіку. Ось вона - метанойя, коли змінюються радикально не тільки цінності мого життя, але й цінності як мотиви для мого життя.
«Справжня любов не тисне блиском слави, розумом чи статками»
Цінності у нас усіх розписані, ми їх знаємо. Ми пізнали їх з початками катехизму. Але коли цінність стає мотивацією, коли стає рушієм, тоді, коли ніхто не бачить, коли ніхто не чує, коли всередині серця нам доводиться роби
ти той чи інший вибір і коли основним критерієм стає бажання бути вірним Христові, - тоді відбуваються великі речі. Бо тоді саме любов справжня і щира стає дійсністю у людському світі. Зло - як вірус. Воно функціонує як вірус. Логіка зла - скористатися нами для того, аби любові стало менше. А там, де бракує любові, там достатньо простору для зла. Логіка зла - це логіка віруса. Вірус інсталює себе в систему і починає використовувати її, щоб безперестанно помножувати себе. Любов функціонує по-іншому. Любов намагається підтримати, поділитись, дати буття іншому. Вона не діє з висоти. Вона не тисне блиском своєї слави, свого розуму, своїх статків. Бог приходить, і приходить у Вифлеєм. Як людина, з'являється у печері. Приходить у дуже убогих обставинах. Він не приходить, що залякати, чи притиснути, чи знищити. Месіанська таємниця Христа у богослов'ї, коли Христос намагається уникнути терміну «Хрис- тос», терміну «Месія», не хоче брати на себе політичної конотації терміну, бо месія для ізраїльського народу також і національний лідер, лідер політичний. Ісус всіляко відхрещується від того, щоб обрати собі також контекст в'їзду у Єрусалим. Зважмо, що Ізраїль за часів Ісуса був окупований римлянами. Попри те Ісус жодного разу не сказав: «Давайте вперед, переріжемо усіх римлян». Такого ми не знайдемо у Євангелії. Чи ніколи нас це не дивувало. А ніби мало б дивувати. Ми ж тепер ніби й усі знаємо, що маємо робити з окупантами. Христос хоче глибше копнути. Ми не Євангеліє Христове
інсталюємо в культуру світу. Навпаки, ми заразилися логікою світу і намагаємося переписати Євангеліє Христове під цю логіку, під наше розуміння подій. Прослідкуйте, що відбувається. А ми ж покликані бути світлом світу. Це ж частина нашої місії, нашої ідентичності. Це значить читати усе, що відбувається довкола нас, крізь призму Слова Божого, крізь призму того, що Христос нам хоче сказати. Він вчить нас навіть, як бути окупованими. Потрібно звільнити людське серце від вірусу зла. Не має значення, під якими прапорами ходити на мітинги - для зла однаково. Тут притаманна логіка використання: добийся влади, схопись за владу, скористайся. Зла злом не здолати. Логіку інструмен- талізації, використання не здолати.
«Ми мусимо світитись навіть крізь сутінки»
Тільки любов здатна на перемогу. Саме це хоче сказати нам Христос. Ми мусимо світитись навіть крізь сутінки. Який би там морок не запанував у глибинах нашого серця, ми покликані світитись. Нездоланною є Його любов до нас. Не ми Його вибрали, а Він нас вибрав. Він нас покликав, а значить, знає наші недоліки. Але вірить у нас. Бог узяв на себе наше минуле, наші гріхи. Рана, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми зцілені. Його рани - це конкретний вияв щедрої і до кінця вірної любові. Спасіння не означає носитися з певними гаслами й повторювати їх. Це означає самому стати втіленням любові. Кожний на своєму місці, у своєму зраненому гріхом контексті. Ми захищаємось від того, чого нам бракує. Від того, чого не можемо, захищаємось від того, що нас вражає. Хтось нас образив, хтось своїм статусом затьмарив наше спокійне життя. І скільки загроз існує нашому «я»!
Читаємо: «поніс наші страждання...». Тут автор стишків хоче вибудувати таку логіку: бере нашу хворобу - дає нам здоров'я, бере наше покарання - дарує нам мир, бере наші рани - дарує нам зцілення. У спасінні людини Бог сам стає отим людським стражданням. Тому що любов для того, аби бути справжньою любов'ю, мусить бути щирою, щедрою і до кінця вірною. Ісус залишається вірним до кінця, на Голготі. Саме це рухає світом уже впродовж століть.
«Ми, як вівці, бродили», - каже автор. Кожен ішов своєю стежкою. Хрис- тос нас хоче скерувати, вказати на дорогу, що веде до зустрічі з люблячим Отцем. Пригадаймо слова Папи Франциска про те, що пастир повинен пахнути запахом своїх овець. Наші вівці зранені. Люди приходять до церкви не з естетичних лише міркувань. Зрештою, це не є мотив, заради якого Церква Христова з'явилася у цьому світі. Це добре, що ми маємо також і певну естетику. Спасіння повинно мати її. Богослов'я краси. Але немає більш естетичної дійсності, більш красивого феномену, як зцілене любов'ю серце людини. Людини, яка може бути щасливою. Щасливою, бо вільна, бо не відчуває зобов'язання бути залежною від своїх звичок. Ми повинні носити тягарі один одного, а не бути один для одного тягарем.
У своєму приниженні Христос не відчуває вдячності. Йому на Голготі ніхто не аплодує, ніхто не дякує. До кінця залишається лише пусте, стерильне відчуття самотності. Усе зникло, всі розбіглися. Але він залишається вірним до кінця. Для того, щоб самому стати вдячністю, Божа любов стає дійсністю, дійсністю, яка долає людський гріх.
Підготував о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ