Наші емоції часто підштовхують нас до дій чи висловлювань, які б ми не мали наміру реалізовувати, чи принаймні вони проживали у наших потаємних печерах без наміру появи на цей світ. Парадокси емоцій ще й такі, що вчора ми раділи, сьогодні сумували, завтра спробуємо бути беземоційними чи розгніваними, післязавтра... Емоції — вони надихають.???
Коли люди повертаються з мандрів додому, при зустрічі з іншими найперше діляться своїми емоціями від пережиття цієї дороги, а тоді відбувається осмислення пережитого. А чим дальші мандри й незвідані краї, тим емоцій мало б побільшати. Проте коли цього разу повернувся до України, то спіймав себе на думці, що немає таких емоцій, які були раніше. Була цікава мандрівка, нові краєвиди, міські вулички, нові знайомства, іншомовне середовище, місцеві цікавинки, проте усе це сприймалось як таке, що є буденне. Хоча воно не зрівняється з українськими реаліями. А можливо, це впливи того, що, працюючи в Українському католицькому університеті, ти вже звикаєш до певних стандартів якості, відтак якісь ноу-хау в перспективі сприймаються, як доповнення до чогось, звичайною закономірністю. Як своєрідний переїзд із однієї нової квартири до другої, а не з комуналки (хрущовки) до новенької квартири в новобудові. Можливо, кардинальне зменшення відстані між звичайним «як вдасться» і «тільки якісний підхід», впливає на те, як ти сприймаєш подібну якість, але вже за межами своєї країни. І як завжди є одне але, і це люди, які всюди є живі та неповторні. Вони надихають.
Недавно ми з друзями по- вернулись із 6000 кілометрової мандрівки до Іспанії. Враховуючи теперішні курси валют та наші можливості, ми вибрались нашою автівкою, що не тільки здешевило подорож, але дало змогу побувати у багатьох цікавих місцях, і водночас провести час з нашими новими співмандрівниками. Тому, використовуючи он-лайн сервіс пошукувачів «для підсадки», ми мали нагоду вітати дві сім’ї, які з нами мандрували. Туди з нами подорожувала сім’я із Харкова, яка «наче» їхала на відпочинок до Іспанії, а поверталися із нами корінні одесити, які, напевно, більше від мене були переповнені емоціями від нашої подорожі додому, адже вертались ми через Швейцарію. І це було помітно на їхніх обличчях.
Із тієї зустрічі мені запам’ятався той фрагмент про одеситів, які з нагоди 20-ліття їхнього подружнього життя вирішили автостопом поїхати на інше море і так само повернутись додому. Момент нашої спільної мандрівки можна так описати: у дружньому колі з одеситами, які відпочивали на іншому морі, ми обідали на французькій землі іспанськими продуктами, дегустували італійське вино, і дехто навіть вперше пробував кабачкову ікру українського виробництва, яке подружжя взяло зі собою ще з Одеси. Не знаю, що очікували наші перші гості, але останні точно не планували, що їхня святкова подорож наповниться неплановим візитом до Швейцарії та прогулянками відомими містами країни. Бачив їхні захоплені очі, що навіть дорожня втома не знімала цього щасливого запалу.
Емоції. Вони є, і вони інколи пробують нас надихнули до чогось кращого, проте є побічна дія: можна почати нарікати на те, що маєш, і почати подумувати про те, як чкурнути туди, де твої емоції просто вирували. Хіба так не є із нами, коли вперше відвідували красиві міста, села, коли відчували цю контрастність нашого буття. І дехто при добрій нагоді виїжджав за кордон, оправдовуючи себе тим, що абстрактна субстанція «держава» його не любить. Але як там, так і тут, є люди, які створювали можливості для підживи позитивних емоцій. Сервіс, дороги, ставлення до інших, праця для інших так, наче для себе. Питання в людях і в намірах. У нас ніби все так само, але чомусь в одних виходить, а в інших. Можливо, наша натура для компенсації чи росту позитивних емоцій потребує незліченні нарікання?!
Ціни в Іспанії майже такі самі як в Україні, хоча чомусь за їхню тисячу там купиш більше, аніж тут за нашу. Наразі на цей феномен ще не знайшов раціонального пояснення, при всіх можливих курсових змінах тощо. Про Швейцарію мовчу: там все дорого, тому краще їсти інші продукти, але не місцеві. Хоча те, з яким трепетом вони ставляться до людського комфорту, вражає. Принаймні ще в жодній країні не бачив трипозиційного туалету при зупинці міського автотранспорту. Трипозиційний — в сенсі для чоловіків, жінок та осіб з вадами руху.
Чому в нас цього немає? Усі покажуть на гроші, але як тоді пояснити той феномен, що, нарікаючи на зло, ми його водночас покриваємо. Коли говориш, що не потрібно додатково платити лікарю за операцію чи огляд, або ж «дякувати» усій пологовій команді за вдалі роди тощо, як отримуєш безліч аргументів для виправдання. Тому ось так і живемо: в одних комфорт, сервіс, повага до людей у «загниваючій Європі», а в інших -латано-перелатані дороги і забита смородом маршрутка. І, нарікаючи, усі чекатимуть, щоб хтось їм . Цікавим є закордонний підхід до розвитку сакральної інфраструктури. Зокрема, вперше побачив гусей при Катедральному храмі. Це було в Барселоні. Або ж частково діючий, хоча й з обмеженими похованнями, цвинтар при кафедральному храмі м. Люцерн (Швейцарія). Тим паче, що храм знаходиться майже в центрі міста. Проте якщо подумати, то таке здивування мало б бути тільки у міських мешканців, адже при наших сільських парафіях усі ці родзинки давно є, інколи одна одну доповнює. Гуси, які пасуться при храмі чи на храмовому подвір’ячку і цвинтарі. Значить, у дечому ми рухаємось добре.
Тому мандруймо, чужого научаймось, свого не цураймось. Коли ж зловимо себе на тому, які ми щасливі там бути, тоді пригадаймо, що це створили люди і, переймаючи їхній добрий досвід, творімо це добре для себе тут, на Богом даній нашій землі.
P.S. Як би не хотів, але важко приховати своє слов’янське походження. Обличчя все викаже. Тому до нас зазвичай на початку звертались російською. Однак приємно, коли люди, дізнавшись, що ти з України, починають просити вибачення, що почали розмову російською, відтак плавно переходять на англійську, бо української ще не знають (Із розповіді приятелів, котрі спілкувались із румуном, який мешкає в Іспанії).