Нещодавно у Казахстані завершився перший модуль сертифікатної програми з богословія для священиків, які служать у цій країні, у рамках якого учасники також поділились своїми думками з приводу перебування та служіння на цих теренах.
«Служіння в Казахстані - це суцільні виклики», - Віктор Жуковський, завідувач кафедри Богословія Українського католицького університету
Священиче служіння в Казахстані - це суцільні виклики: кліматичні, релігійні, політичні, фінансові. Кліматичні полягають у тому, що влітку тут до +40 градусів, взимку до -40; бурани, степи на сотні кілометрів без жодного деревця. Викликом є і національно-релігійні особливості тутешньої діаспори: свідомих українців греко-католиків небагато. Хто виїхав, хто асимілювався, а ті, що залишилися, перебувають у чужому казахському, мусульманському середовищі з яскраво вираженими специфічними рудиментами пострадянського тоталітарного суспільства. Політичні виклики - це тотальний контроль влади над релігійною діяльністю і надзвичайно обмежені можливості для повноцінної душпастирської праці наших священиків із розсіяними по країні українцями. Є і матеріально-фінансові труднощі: слабка або взагалі відсутня матеріальна база, мізерна фінансова підтримка як від закордонних фундацій, так і від Церкви в Україні. Цього короткого переліку викликів достатньо, щоб зрозуміти не лише специфіку душпастирювання в Казахстані, а й те, якими рисами та знаннями повинен володіти священик у цих непересічних місійних реаліях.
«Є й такі, що просто хочуть молитися українською мовою, і тому деякі парафії засновані саме на цій основі», - о. Василь Говера, Апостольський делегат для греко-католиків Казахстану та Середньої Азії
Працюю в Казахстані, у Караганді, вже 18 років як па- рох-настоятель української греко-католицької парафії Покрову Пресвятої Богородиці, а останні 12 років виконую також функції делегата Конгрегації Східних Церков для греко-католиків у Казахстані і Середній Азії. За останні 17 років у країні виникло кілька греко-католицьких громад, 5 з них офіційно зареєстровані як парафії. Є ще з десяток таких пунктів, куди наші священики доїжджають. Парафії характеризує внутрішнє різноманіття, тому очевидно, що праця тут - це виклик.
Так, насамперед, ми служимо для греко-католиків, зокрема зі Західної України, які опинилися тут внаслідок сталінських депортацій, особливо 1940-1947 рр., однак є і багато православних українців зі Східної України, що мігрували в Казахстан через цілину, через комсомольську працю в 1960-1970-тих рр. Є й такі, що просто хочуть молитися українською мовою, і тому деякі парафії засновані саме на цій основі. Але є й росіяни, або змішані подружжя, які віднаходять у нашій Церкві свою релігійність.
«Служіння тут хоч і нелегке, але надзвичайно цікаве», - о. Олег Галушка
Я приїхав у Казахстан 14 лютого 2012 року з Тернопільської єпархії. Зараз служу в Сатпаєві. Це колишній табір, де осіло багато українців-політв’язнів, через що, власне, там поставили церкву. І хоча це маленький населенийпункт, однак наші українці просили навіть Блаженнійшого Любомира особисто, коли він був у Караганді, посприяти, аби в Сатпаєві, на поселенні, яке називають «Весовая», звели церкву.
Служіння тут хоч і нелегке, але надзвичайно цікаве. Найбільше на парафії є дітей та внуків тих українців, які були заслані сюди, перебували у таборах. Значно менше українців, які приїхали сюди у пошуках землі. На нашу парафію приходять також німці, білоруси, багато росіян. Однак багато хто з них переставали ходити до храму з банальних причин - труднощі з доїздом, праця одного із членів сім’ї тощо.
«Ментальність казахського народу впливає на місцевих слов’ян», - о. Кирил Григор’єв
Я навчався в Тернополі, а перед тим - у Православній семінарії в Єкатеринбурзі. Тепер я є парафіяльним сотрудником у Караганді вже два з половиною роки. Тут служіння специфічне, дуже відрізняється від того, що я бачив у Росії та Україні. Оточення, ментальність казахського народу впливає на місцевих слов’ян. Не завжди йдеться про гарні риси, скажімо, поширена непунктуальність.
Але радше хвилює мовна проблема. Крім українців, ми опікуємося і росіянами, які, зокрема, через змішані подружжя прийшли до нашої Церкви. І тому в Караганді друга Служба Божа в неділю служиться російською мовою. Та ми не маємо офіційно затвердженого перекладу, тому користуємось або церковно-слов’янськими текстами, або перекладами не дуже високої якості, зробленими самотужки.
Старше покоління, діти переселенців, вже не говорять по-українськи, хоча і розуміють її, та спілкуються російською, і не ототожнюють себе з українським на родом, а кажуть: «Мы - русские». А от онуки переселенців, молодше покоління, яким зараз 10-12 років, української не розуміють. Ми теж ними опікуємося, і дякувати Богові, що тут на парафії маємо сестер, які провадять катехизації і науки двома мовами - і українською, і російською. Певних труднощів зазнаємо через те, що немає ніяких катехитичних підручників російською мовою.
«Дуже важливо не дивитися на кількість, а приймати ті ситуації такими, якими вони є, і працювати навіть з одною людиною», - с. Анастасія Балінська, згромадження Сестер Служебниць
У Казахстані вже шостий рік, і для мене дуже важливо, щоб, перебуваючи тут, так далеко від своєї Батьківщини, ми могли мудро поєднувати молитву й апостолят.
Знаємо, що Казахстан - це особлива, свята земля, земля мучеників. Тому ми відвідуємо людей старшого віку, спілкуємося з тими родинами, які були репресовані чи депортовані. І при церкві допомагаємо священикам, працюємо з дітьми, дорослими, молоддю. Тут є можливість звершувати справжній духовний подвиг: якщо в Україні, скажімо, на катехизаціях постійно буває багато людей, то тут, натомість, одного разу можуть прийти багато, а іншого - двоє- троє. Тому дуже важливо не дивитися на кількість, а приймати ті ситуації такими, якими вони є, і працювати навіть з одною людиною, віддаючись їй, як багатьом.
Країна мусульманська, і ми тут не тільки катехизуємо, а також і євангелізуємо. І з казахами стараємося по-казахськи говорити, бо це є своєрідним ключиком до серця людини, хоча наразі знаємо небагато слів.
«Наша парафія дуже «сімейна»: тут люди почуваються як вдома», - о. Роман Коцур
На відміну від парафії в Караганді, у Павлодарі парафіяни - це переважно нащадки комуністів та піонерів з Центральної та Східної України - Хмельниччини, Житомирщини, Київщини. А вихованих у греко-католицькому дусі - буквально кілька людей, та й ті відходять, помирають. Є люди російського походження.
Наша парафія, можна сказати, дуже «сімейна»: тут люди почуваються як вдома. Храм наш перероблений з будинку; там є кухня, там живе отець з сім’єю. Дуже часто після Літургії ми можемо піти з парафіянами попити чаю, усіх їх знаємо поіменно, де вони працюють, чим займаються, тощо.
Основний виклик зараз, як на мене, - це теперішня ситуація в Україні. Тутешні, які дивляться російське телебачення, виховані в російській культурі, мають російське коріння, - вони чують інформацію про «поганих» українців, «погану» нашу Церкву тощо, і, ймовірно, це на них впливає. Вони відкрито цього не показують, але в розмові запитують: «Як ви до того ставитеся?», «Як ви на це реагуєте?» Тому нам треба утримуватися від надмірних емоцій та різких суджень, аби не зранити людей і могти їм надалі проповідувати Христа.
«У якийсь момент зрозумів, що хочу їм послужити», - о. Василь Куцик
Походжу із Самбірсько-Дрого- бицької єпархії, і тут уже два роки. Спочатку приїздив у 2010 році на місії. Мені сподобався цей край, тому що мій дід теж був виселений, і було дуже цікаво побачити те, про що він розповідав, зокрема багатьох наших людей-українців, їхнє тяжке життя, той шлях, який їм довелося пройти. У якийсь момент зрозумів, що хочу їм послужити.
Служу у поселенні Шидерти, Павлодарська область. Це поселення з 1954-го року, куди приїхали переселенці-комсомольці на цілинуі будували там канал, що мав тягнутися до Караганди. Довгий час це було цілковито українсько- російське село, і тільки за останні 15 років там почали поселятися казахи.
Специфіка праці в Шидертах пов'язана з тим, що там є колонія для правопорушників. Коли вони виходили на волю, то часто оселялися в нашому селі. Тому зараз там розвинена злочинність, дуже неспокійно. У ньому ще залишилося багато українців, хоча часто вони не бажають називати себе українцями. До церкви люди приходять, цікавляться, але останнім часом менше, через дезінформацію з боку одного православного священика, який з-за 50 кілометрів приїздить і сіє зерна ворожості.
«Церква виходить назустріч людям», - о. Дмитро
В Алмати служу вже чотири роки, відколи там заснував парафію отець Василь, але загалом у Казахстані вже п'ять років.
На парафії у нас є 15-20 людей, а на свята збирається близько сорока. Що цікаво, приходять також росіяни, і навіть в теперішній політичній ситуації. Специфікою праці в Алмати є те, що це бізнес-центр Казахстану, і там у людей немає часу, а тому праця з людьми, катехизація тощо мають бути компактними. В нас катехизація відбувається після Літургії, триває приблизно 10 хв., для того, щоби людям донести принаймні основні правди віри. Служіння в Алмати - це нагода робити так, як навчає Папа Франциск: Церква виходить назустріч людям.
Підготувала Христина Михайлюк