Зокрема, римський архиєрей Франциск, коментуючи цю подію, зазначив, що «І свобода слова, і свобода віросповідання - фундаментальні права людини. Але на свободу слова існують обмеження... Не можемо втікати від істини, всі ми бажаємо захистити свою віру, свобідно і без ображання інших. Так само не можемо ображати інших або провадити війну в ім’я релігії. Те, що зараз відбувається, може нас дивувати, але згадаймо нашу історію. Скільки було релігійних воєн. Не можна вбивати в ім’я Бога. Але також кожен із нас має право, навіть обов’язок, сказати те, що думає, щоб допомогти загальному добру. Потрібно берегти цю свободу, але без того, щоб ображати інших...», - Водночас, пояснюючи вчинок екстремістів, від навів умовний приклад своєї реакції: якщо його співробітник обматюкає його маму, то останній може очікувати на удар. «Тому, - продовжив понтифік, - не можна провокувати, ображати віру інших. А стільки людей погано говорять про віру і насміхаються з неї. Існує межа. Бо кожна релігія має свою гідність» (Джерело: «Радіо Ватикан»).
Оскільки акт вбивства здійснили члени екстремістського угруповання, то подія також набула й політичного забарвлення. У цьому контексті влучним є звернення-співчуття Блаженнійшого Святослава Шевчука до місцевого єрарха, в якому глава УГКЦ зазначив, що після Революції гідності Україна також переживає період тероризму, принесений у нашу мирну країну ідеологією вторгнення і панування іншої країни, яка не сприймає нашої свободи політичних і релігійних виборів. Будучи християнами, ми ніколи не зможемо погодитися ані на поодинокий тероризм, ані на тероризм якоїсь держави (Офіційний сайт УГКЦ).
Водночас частина французького суспільства прирівняла смерть членів редакції до мучеників за свободу слова та висловлювань. Тим паче, що така постановка питання у суміші з антитерористичними виступами була доволі чисельно підтримана місцевою та міжнародною політичною елітою. Саме проти возвеличення такого «мучеництва» та виставлення його як символа епохи й сучасної культури виступив провідний богослов, психолог та філософ о. Томаш Галік, котрий, ділячись своїми думками у чеській пресі, зазначив, що редакція «Charlie Hebdo» наче «підливала бензин» до вогню ворожнечі, а її підтримка цинізму, може спровокувати нові хвилі насилля в Європі. Він також зазначив, що повага до іншого є такою ж європейською цінністю, як і свобода слова. Відтак нормальним є гумор проти радикалів, фундаменталістів, проте не можна висміювати всіх та використовувати вульгаризацію у цьому висміюванні. Адже, свобода також вимагає зі свого боку й відповідальності за вчинене. Хоча у цьому випадку вбивство не має оправдання (Джерело:lidovky.cz).
«За віру вмирають, а не вбивають», - аналізуючи ці криваві події, зазначає редактор часопису «Патріархат» Анатолій Бабинський. Водночас стверджуючи, що «не можливо розглядати цю ситуацію у чорно-білій площині, мовляв, фанатики розстріляли свободу слова» , - він зазначає, - «що свобода слова закінчується там, де починається банальне хамство і образи», - тому, - «ця проблема набагато глибша, ніж вона виглядає на поверхні. Без вирішення самої проблеми лікувати симптоми намарне... Тобто критика гомосексуалізму - це hate speech, а образи чорношкірих і представників різних релігій - це нормально для французького законодавства. Мабуть, з такою подвійною мораллю нас чекають ще дуже різні потрясіння». Поряд із тим, він вказує на те, що «у всій цій дискусії навколо карикатур Шарлі проглядається ще одна річ стосовно релігії: трактування віруючих за невігласів, а тезою про відділення релігії від держави та переведення її у приватну сферу є пробою заставити віруючих жити як «шизофреніків», водночас прирівняти їхні, відмінні від редакції французької газети, погляди до фундаменталістських. Відтак пропагуючи такі цінності, європейське суспільство забуває, що Конрад Аденауер і Робер Шуман відбудовували нову, повоєнну Європу, орієнтуючись на Католицьку соціальну доктрину (Джерело: особиста сторінка у Facebook).
«Трагедія Charlie Hebdo - це не трагедія свободи висловлювання і критики, а трагедія войовничого секулярного екстремізму, який переступив через власний секулярний принцип поваги до ідентичності особи (навіть держава як апарат насильства цей принцип визнає, оскільки дозволяє альтернативну військову службу для призовників, чиї релігійні переконання не дозволяють їм брати до рук зброю), це - крайня форма протесту, екстремізм, який зіштовхнувся з іншим екстремізмом», - зазначає Володимир Лужняк. «Вони обстоювали право на послідовне знущання з життєвого й етичного вибору особи і релігійної складової її ідентичності. Це - справді принцип, бо йдеться не про глузування і відкинення доктрини конкретно ісламу чи християнства, а про право особи жити у згоді зі своєю ідентичністю і мати гарантовану повагу до цієї ідентичності. Ми не говоримо тут про доктринальні засади, які носіями релігії вважаються абсолютними - як вчення про Трійцю чи шахаду, а про секулярну громадянську свободу, яка гарантує повагу до цих доктринальних засад як важливих для конкретної особи чи групи осіб. Православний, свідок Єгови чи атеїст доктринально чи світоглядно не визнають і не приймають вчення ісламу чи мормонізму, але зобов’язані поважати іслам чи мормонізм як складову ідентичності і вибір інших автономних розумних людських істот, так само як вибір атеїстів, і мають право очікувати на таку саму повагу до власної ідентичності й особистого простору у відповідь. Мова йде не про заборону критики політичного заангажування чи інституційної релігії, а про заперечення права особи на повагу до власної ідентичності, про стигматизацію й імпліцитне віднесення послідовників релігій до категорії осіб, з яких можна і слід глузувати» (Джерело: особиста сторінка у Facebook).
Підготував Дмитро НАКОНЕЧНИЙ