Розкриваючи тему ролі жінки в історії українського суспільства і Церкви Світлана Гуркіна навела слова професора історії та громадської діячки Марти БогачевськоїХом'як: «Осмислення жіночого питання вчить нас глибше розуміти історію України. Тут, як в історії інших народів, виступають провідні одиниці, вчинки яких мають визначний вплив на історичні події».
Середньовіччя
У період середньовіччя найбільше інформації завдяки літописам та хронікам збереглося про представниць княжого роду. Князівни, як і більшість жінок у західному чи східному християнстві, мали дві можливості до самореалізації: у подружжі та в чернецтві. На самих початках становлення і Київської держави, і Галицько-Волинського князівства, а також і християнства серед східних слов'ян, важливу роль відіграли дві молоді княгині-вдовиці. Найперше, мова йде про княгиню Ольгу, яка управляла Київською державою майже 20 років. За цей час саме вона вперше впорядкувала не лише адміністративне управління та внутрішню фіскальну систему Київської держави, але й після здійснення згідно з звичаєвим правом кровної помсти древлянам за смерть свого чоловіка князя Ігоря, не провела жодної війни. До того ж у літописах не згадано жодного заворушення чи піднятого проти неї повстання. Не слід забувати і про те, що княгиня Ольга налагодила дипломатичні зв'язки з обома могутніми імператорами того часу – Священної Римської імперії Оттоном І та Візантійським Констянтином Багрянородним. Досягти цієї мети могла лише княгиня-християнка. Прийняття кн. Ольгою християнства та хресного імені Олена, яке належало і матері імператора Констянтина Великого, немовби вказують на її роль у прийнятті рішення стосовно охрещення онуком кн. Володимиром, який і став продовжувачем її мудрої політики.
Друга вдова, княгиня Анна Романова, протягом 10 років зуміла не лише вижити з двома малолітніми дітьми, але й зберегти спадщину князя Романа Мстиславовича і повернути своїм синам княжі престоли Володимира і Галича завдяки своїй енергійній діяльності, мудрості, своєму безумовному авторитетові серед володимирських бояр. Після успіху своїх синів Анна Романова постриг-лася у черниці, як робило і багато інших князівен та княгинь того часу, проте саме вона у 1253 р. дала пораду князеві Данилові Галицькому, який мав сумніви, таки прийняти корону від Папи Римського.
Серед черниць княжої доби варто б згадати принаймні двох просвітительок XI-XII ст.: прп. Іванну-Янку Всеволодівну та св. Євфросинію (Предславу, князівну Полоцьку). Обоє доклали чималих зусиль до відкриття шкіл для дівчат, створення бібліотек та поширення книг методом перепису. Варто також зазначити, що добра освіта назагал була притаманна князівнам. Всім відома королева Франції – княжна Анна Ярославна, підписувалася під докуметами, в той час як французькі вельможі ставили лише хрестики. Вона привезла із собою до Реймсу на вінчання священика та слов'янське Євангеліє, на якому французькі королі присягали при вступі на трон аж до Великої Французької революції.
Підсумовуючи цей період, доповідач зазначила, що ще з княжих часів тягнеться традиція задіяння українських жінок у ділянках освіти, певною мірою – дипломатії, меценатства.
Від козаччини до XX століття
За часів козаччини та Гетьманщини були жінки, які відіграли значну роль у розбудові церков та шкіл, а також у філантропії. Так, Єлисавета (Гальшка) Гуливичівна (померла у Луцьку) брала активну участь у створенні Київського братства, членом якого могли стати і чоловіки, і жінки... Княгиня Анастасія Заславська, з роду Гольшанських, замовила переклад Євангелія на русинську мову, і так з'явилося Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають тепер Президенти України. Промовисте свідчення залишив нам арабський архидиякон Павло Алепський, який відвідав Україну в 1654 і 1656 рр. і був вражений, що серед українок багато письменних, що навіть знали церковну службу й до церкви ходили з молитовником у руках.
До кінця XIX ст. жінки не писали історичних праць, не замовляли їх і, не маючи ані доступу до вищих шкіл, ані потреби історичного знання чи мислення, не читали історичних праць. Разом із тим, саме XIX ст. стало переломним для українського жіноцтва. Жінки спершу проявляють себе на літературній ниві, а потім – і в різних галузях науки, мистецтва, суспільно-громадського життя.
Наприкінці XIX ст. починають створюватися і перші громадські жіночі організації, на початках – при храмах. Так, у 1886 р. у Чернівцях при Греко-Католицькій церкві було засноване товариство жінок під назвою «Мироносиці», які ставили собі за мету обслуговувати церкви та збирати для них фонди, а також і благодійництво. У посиленні суспільно-громадської та національної свідомості жіноцтва Галичини кін. ХІХ – поч. ХХ ст. значну роль відіграли доньки греко-католицьких священиків. Вони мали можливість отримати добру домашню освіту, а згодом і продовжувати навчання у престижних університетах та школах Європи. Піонеркою у страннях заангажувати жіночу половину українського суспільства до громадського життя в Галичині була письменниця Наталія Кобринська (1851-1920), із давнього священичого роду Озаркевичів, сама дружина священика, яка рано повдовіла. Вона 10 жовтня 1884 р. скликала у Станіславові з'їзд «Товариства руських женщин», що згодом переросло в потужну організацію – «Союз Українок».
У Греко-Католицькій Церкві можемо говорити про три категорії жінок: монахині, мирянки, дружини священиків. Із кінця XIX ст. відбувається збільшення чернечого покликання жінок в Греко-Католицькій Церкві, що проявляється у створенні нових жіночих згромаджень. У міжвоєнний період завдяки сприянню і підтримці митрополита Андрея Шептицького монахині активно заангажовуються в освітній сфері для дівчат – створюють під своєю опікою сиротинці, захоронки, гімназії та вчительські семінарії, – у яких викладання часто велося українською мовою, тоді як у більшості державних шкіл – польською. Також у цей період жінки мирянки в УГКЦ були активно задіяні у Марійських дружинах Пань та студенток, сестринствах при парохіях, «Апостольстві Молитви», у жіночій частині Товариства українських студентів католиків «Обнова», брали безпосередню участь в організації та проведенні з'їзду 1933 р. «Українська Молодь Христові».
У той же період намагаються об'єднатися і дружини греко-католицьких священиків, насамперед з харитативною метою. Хоча у кожній єпархії існував окремий «Фонд вдів та сиріт по священиках», проте соціальна захищеність була все одно досить малою. У Львівській архиєпархії був створений «Комітет допомоги вдовицям та сиротам по священиках», який через 2 роки перейменували на кооперативу «Доля». У 1936 р. дружини священиків заснували Товариство «Доля» з промовистим девізом: «Усі за одну, одна за всіх!» Патронат над цим Товариством здійснював митрополит Андрей Шептицький. На жаль, із приходом радянської влади у 1939 р. Товариство «Доля» припинило свою діяльність.
Радянський тоталітаризм не лише калічив долі багатьох, але й прагнув повного контролю і над релігійною ситуацією. У березні 1946 р. Ініціативна група із возз'єдання УГКЦ із Російською Православною Церквою на чолі з о. Гавриїлом Костельником, під контролем та за сприянням органів держбезпеки, зорганізувала т. зв. «Львівський собор», на якому було проголошено ліквідацію Берестейської унії та, відповідно, ліквідацію Греко-Католицької Церкви на інституційному рівні шляхом її «возз'єднання з РПЦ». Дружини священиків, як правило, підтримували своїх чоловіків у їхньому виборі, а також у їхньому ісповідництві віри. Були поодинокі випадки, як це трапилося з о. Ізидором Бутковським, коли його теща бойкотувала Літургії та богослуження, які він відправляв вже після возз'єднанння з РПЦ, а сама їздила за кілька кілометрів до невозз'єднаного священика. Це змусило о. Ізидора відкликати православ'я, незважаючи на свідомість того, що після цього його заарештують, що й трапилося. У багатодітній священичій родині Щуровських, де й о. Орест, парох с. Креховичі Рожнятівського деканату Станіславівської області, і його дружина Марія (з Горникевичів) походили зі священичих родин, згідно з інтерв'ю їхнього сина Мирона, завжди існувало взаєморозуміння: «...мама була дуже прекрасною помічницею батькові у всьому житті і батька прекрасно розуміла і підтримувала його весь час у тих справах, які він проводив у своєму житті. Наприклад, коли почалася нагінка за Церквою в 1946 році, мати стала по стороні батька і підтримувала його весь час. Я пам'ятаю: навіть приїхав один раз до нас в Креховичі голова райвиконкому Ковальов і звернувся до матері, бо до батька він вже говорив, батько з ним не погоджувався, і сказав їй: "Матушка, Ви поговоріть зі своїм чоловіком, бо завеземо вас на Сибір. Пропадете там, і не буде про вас ні слуху, ні духу". А мама сказала йому: "Пане голово, ми будемо робити так, як нам совість підказує, і я підтримую чоловіка, і нічого я впливати на нього не буду". Була дуже твердо настроєна на підтримку Української Греко-Католицької Церкви». Погрози голови райвиконкому переросли у реальність. Серед депортованих з Галичини у 1946-1951 рр. були цілі священичі родини, доля яких часто складалася дуже трагічно і не всі після амністій 1954-1957 рр. поверталися назад в Україну. Наведемо декілька прикладів. Так, у 1947 р. дружина о. Андрія Іздрика з 5 дітьми була виселена у с.Гремячинськ Пермської обл., де вона і померла у 1949 р. Отець Василь Німий, парох с. Бережниця біля Стрия, невозз'єднаний, батько 8 дітей, у серпні 1948 р. був заарештований у Станіславові та висланий у м. Караганду разом із наймолодшою донькою. Згодом до нього долучилися зі старшою донькою його дружина, яка вже пережила депортацію 1940 р. І цей список можна продовжувати...
Незважаючи на переслідування та репресії духовенства, монашества та мирян, Греко-Католицька Церква перейшла після 1946 р. до новітніх катакомб. У цей період змінюється і роль у ній жінок. Вони перебрали на себе різні нові служіння, частину з яких зберегли і до сьогодні час, зокрема: підтримка сім'ї як «домашньої Церкви» - провадження спільних молитов, християнське виховання дітей та онуків і їхнє навчання основних молитов і правд віри; надання своїх помешкань для зберігання Святих Тайн із дозволу духовенства, для проведення підпільних Богослужень, а також для занять семінаристів; жінки (монахині і мирянки), перебрали на себе обов'язки катехитів, допомагаючи священикам готувати дітей та молодь до Першого Причастя; вони розпізнавали нові покликання до священства серед релігійної молоді (так, єпископ Михайло Сабрига, ЧНІ завдячував своєму знайомству із монахами-редептористами матері одного зі своїх товаришів); відроджували і були активними учасницями релігійних товариств «Апостольстьва Молитви», братств Матері Божої Неустанної Помочі тощо; ставали своєрідними «зв'язковими» між підпільними греко-католицькими священиками і мирянами, домовляючись про час і місце проведення Богослужень, куди особисто в різні пори року, часто ночами, супроводжували душпастирів, несучи в окремій валізці богослужебні речі священика. Це могло бути досить небезпечно. У вересні 1982 р. 27-річна дівчина Марія Шведа була до смерті побита у Львові двома міліціонерами за таку валізку, намагаючись врятувати від арешту о. Петра Періжка, що йшов на богослуження і був затриманий на вулиці.
Від легалізації УГКЦ і до наших днів
У період легалізації УГКЦ кін. 80-х – поч.90-х рр. XX ст. жінки масово брали участь у богослуженнях під закритими храмами, походах та демонстраціях у м. Львові та по містах, містечках і селах Західної України, їздили до Москви на акцію публічного голодування на Арбаті, тощо. Після інституційного відродження Греко-Католицької Церкви у 90-х рр. перед жіноцтвом відкрилися нові перспективи, а перш за все – можливість вивчення богослов'я як за кордоном, так і в Україні, у відновленій у 1994 р. Богословській академії, з 2001 р. – Українському католицькому університеті. Позитивні наслідки богословської освіти жінок потрошки починають проявлятися у тому, що вони беруть активну участь у житті Церкви, очолюють комісії (від патріарших до єпархіальних), працюють з молоддю тощо.
На завершення
Підсумовуючи свою доповідь, Світлана Гуркіна зазначила: «Важливою залишається потреба спільних зустрічей жінок із різними досвідами, світоглядами та переконаннями, для того щоб не лише обговорити сучасні виклики, але й зрозуміти й підтримувати одна одну, як це робили жінки впродовж української історії та в Церкві, де вони, безумовно, були присутні, хоча й не завжди у видимий спосіб».
P.S. Доповідач також порадила усім, кого цікавить питання ролі жінки в суспільстві та Церкві, скористати з напрацювань учасників конференції «Гідність і покликання жінки в сучасному світі», які розміщені у збірнику «Гідність і покликання жінки в сучасному світі. Матеріали міжнародної наукової конференції. Львів 2009».