- Як ви розумієте цю волю Учителя? - спитав Йосафат печерських ченців. - Чи це ж не сам Глава нашої Церкви - Ісус Христос - доручив своєму учневі Петрові (скелі) побудувати Свій Храм? І чи ж не в Римі прийняв він мученицьку смерть за справи Церкви Христової?
Не вміли йому заперечити, далі називали противником рідного православ'я, ба, й про самого апостола Петра нагадували, що й той тричі відрікся від Ісуса, коли Його повели на фарисейський суд синедріону, а відтак до Пилата. Тоді Йосафат знову відкрив Євангеліє від Івана й прочитав розділ «Прощення відступництва й нове покликання Петра»: «Як вони вже поснідали, то Ісус промовляє до Симона Петра (це було третє з'явлення Спасителя своїм учням після Його воскресіння - М.К.): «Симоне, сину Йонин, - чи ти любиш мене більше оцих?» Той каже Йому: «Так, Господи, - відаєш, що люблю Тебе!» Промовляє йому: «Паси ягнята Мої!» І говорить йому Він удруге: «Симоне, сину Йонин, - чи ти любиш Мене?» Той каже Йому: «Так, Господи, відаєш Ти, що люблю Тебе!» Промовляє йому: «Паси вівці мої!» Утретє Він каже йому: «Симоне, сину Йонин, - чи ти любиш Мене?» Засмутився Петро, що спитав його втретє: «Чи любиш Мене?» І він каже Йому: «Ти все відаєш, Господи,- то знаєш Ти, що я люблю Тебе!» Промовляє до нього Ісус: «Паси вівці Мої!» (Івана, 21, 15-18).
Таку структурну ієрархію визначив у Своїй Церкві Сам її Творець. Її, цю структуру, беззаперечно визнали всі Його учні. Після Воскресіння і Вознесіння на небо саме Петро, осяяний Духом Святим, перейняв від Учителя надприродний дар зцілення. У розділі Святого Письма, в якому розповідається про «Діяння святих апостолів» є таке твердження: «...Хворих стали виносили на вулиці, та й клали на ложа та ноші, щоб, як ітиме Петро, то хоч тінь його впала на кого із них» (5; 15). Про це знають ті, хто, вважаючи себе віруючим християнином, заперечує першенство Петрової апостольської столиці в християнському світі? Могли щось заперечити проти цього печерські монахи? (А зараз, додамо від себе, противники церковної єдності можуть щось заперечувати? Тільки реальними аргументами, а не домислами).
Печерські монахи сказали лише одне Кунцевичу: "Ех, якби ти був з нами". "Хіба у тому переконав їх, - пише дослідник, - що визнали його людиною доброї волі, тямлячою у Святому Письмі і книгах церковних. Того добився, і це було немалим здобутком, що великою громадою і вже без ворожості провели його до житла Рутського (Київський греко-католицький Митрополит - М.К.), який спокій втрачав, а побачивши здалеку тлум печерських ченців, був певний, що вони несуть йому мертвого Йосафата" (Тадеуш Жихевич. Йосафат Кунцевич. - Львів. - Свічадо, 1998,с.63).
Та повернімося до «Інструкції» Митрополита Шептицького, де сказано: «Поручаемо всім нашим священикам, аби постарались, хоча б спільними силами, о історію Унії Пелеша й Ліковського та о життєпись святого Йосафата й добре їх перестудіювали» (Пункт 6). Що стосується історії Унії, то зараз маємо велику кількість наукової дослідницької літератури. А от на докладний життєпис Кунцевича так не змоглися. Одначе ще в 1643 році, в процесі беатифікаційного провадження, у Римі видрукована книжечка сеньйора Антоніо Джерарді, в якій, крім тексту, поміщена гравюра із зображенням Йосафата Кунцевича з сокирою в голові. Напевно, варто було би розшукати цю книжечку й видати українською мовою. А ще вкрай необхідно здійснити друге видання дослідження Тадеуша Жихевича «Йосафат Кунцевич» (ми вже наводили цитати з цієї книжки), яка вийшла 1986 року в Польщі, а в 1998 році видана у нас у прекрасному перекладі видатного мовознавця, професора Львівського університету Юліана Редька. Не знаю, чи хтось з українців напише краще про Кунцевича на фоні тодішньої історичної доби, соціально-політичних перипетій. Принаймні зараз.
У своїх останніх молитвах у цьому, земному, житті Йосафат Кунцевич звертався до Спасителя з благанням, аби два Його учні, апостоли, рідні брати єдинокровні Петро і Андрій (ми б тепер сказали - Лідери Західної і Східної Церков) були в Храмі Господньому разом, аби люди їх штучно й насильно, ради своїх корисливих інтересів не розділяли, аби разом були Східна і Західна Церкви, Рим і Київ. Отже, таки маємо повернутися до тієї програми повсякчасного вшанування святого Йосафата, розробленої Митрополитом Шептицьким, яка, звісно ж, була «скасована» комуністичним режимом. Бо інакше нас можуть знову змусити реалізовувати іншу «Програму», розроблену Московським Патріархом Кірілом, про утворення «союзу країн російського світу» - на чолі з Російською Православною Церквою і російською мовою, де немає місця ані Україні, ані Білорусії, а є тільки «єдіная, тисячелєтняя, святая, православная Русь» (себто - Росія). Ми, українці, цього хочемо? Впевнений, що ні.
Але ж ось недавно (влітку 2010 р.) у Відні відбулося засідання Змішаної комісії православно-католицького діалогу, на якому знову ж (вкотре) ставилося питання про те, що основною перепоною для плідних контактів поміж православними і католиками «залишається проблема греко-католиків, зокрема УГКЦ». Греко-католицькі Церкви є і в інших країнах, але бачите? - їх найбільше бентежить саме Українська Церква. Ми становимо для московських православників найбільшу небезпеку. Голова відділу зовнішніх церковних зв'язків РПЦ МП Митрополит Волоколамський Іларіон каже про це: «У 1990-і роки в рамках роботи Змішаної комісії були прийняти важливі заяви щодо питання унії, які, як всі тоді сподівалися, поставлять крапку у багатолітніх суперечках. Проте греко-католики не захотіли їх прийняти» (Портал «Патріархія.ги») Тобто вони хотіли поставити на нас «крапку», а ми, бачте, «не захотіли» з цим погодитися. А ще Владика Іларіон каже про буцімто «насильницьке захоплення православних храмів уніатами в 90-х роках», що є відвертою неправдою, і такий чоловік, як Владика Іларіон, прекрасно знає, що це вони, московські православники вкупі зі сталінськими посіпаками-енкаведистами, організували ліквідацію УГКЦ на т.зв. Львівському соборі (фарисейсько-диявольському псевдособорі) 1946 р., заарештували й вимордовували всіх наших Митрополитів і Єпископів (чудом залишився живим після 18-річної тюремної каторги лише Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий), близько півтори тисячі священників, монахів і монахинь, незчисленну кількість віруючих. А храми всі - абсолютно всі - захопили собі, знехтувавши десятою заповіддю Господньою: «Не пожадай нічого того, що є власністю ближнього твого». Пожадали. Загарбали. А коли греко-католики, переживши московсько-комуністичну неволю і вийшовши зі стану катакомбної Церкви, сказали: «Віддайте нам наші святині», - вони піднімають галас. їх можна після цього називати віруючими людьми?
А ще глава зовнішніх зв'язків МП бідкається: «Сьогодні ми можемо спостерігати продовження експансії Української Греко-Католицької Церкви на території Східної України, де уніатство ніколи не відігравало скільки-небудь значної ролі». І оце знову ж - неправда. Був час, коли вся Україна входила до церковного союзу з Римом. Остаточно греко-католицизм на українських землях завжди прагнула знищити (і знищувала) Російська Церква. А що зараз утворюються громади, будуються храми Української Греко-Католицької Церкви на теренах Східної України, то це ж знову завдяки вам, московсько-комуністично-православним політикам, які масово виселяли туди, на ці території, греко-католиків з Галичини. Отож вони тепер і повертаються до батьківської Церкви.
...На отій зустрічі з ченцями Києво-Печерської Лаври Йосафат Кунцевич прочитав ще й прощальну «Молитву Ісуса за учнів та за вірних на Тайній Вечері» (її називають архиєрейською), у якій Бог-Син звертається до Бога-Отця: «Я благаю за них. Не за світ Я благаю, а за тих, кого дав Ти Мені, - Твої бо вони!... Святий Отче, - збережи їх в Ім'я Своє, тих, яких дав Ти Мені, щоб як Ми, єдине були!... Та не тільки за них Я благаю, а й за тих, що ради їхнього слова ввірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я - у Тобі, щоб одно були в Нас і вони...» (Євангелія від Івана 17: 9,12,21).
Ми, українці, не маємо права бути глухими до цієї молитви Спасителя, якщо хочемо зватися народом християнським. Україна не брала жодної участі у розколі на Східну і Західну Церкву, що стався у 1054 році, а тому й не нам відповідати за його наслідки. Вірність архиєрейській молитві Ісуса довів усім своїм життям і подвигом священномучеництва Йосафат (Іван) Кунцевич. Ось чому наша Церква така страшна й ненависна московським православникам. Ось чому кажемо, що Йосафат Кунцевич усе ще залишається актуальним у суспільному житті сучасної України.