Події фільму відбуваються в канадському місті Монреаль. Головним героєм є католицький священик, а в минулому – учасник Другої світової війни о. Майкл Логан (його роль виконує Кліфт Монтгомері). Після війни отець дав притулок двом німецьким біженцям – подружжю Отто і Ельзі Келлерам. Вони працювали при парафіяльному будинку. Одного разу отець Логан пізно вночі повертався з однієї важливої зустрічі і побачив, що в його парафіяльному храмі світиться. Зайшовши до храму, священик зустрів Отто Келлера, який заявив, що хоче висповідатися. У сповіді Отто зізнався, що проник у помешкання адвоката Віллета, який жив по сусідству з парохією, щоб його обікрасти. При цьому для маскування він надів на себе священичу рясу. А коли Віллет застав його на місці злочину, то Келлер його вбив...
Коли про вбивство стало відомо поліції, то, зрозуміло, правоохоронці почали опитувати всіх можливих свідків. І двоє підлітків сказали, що бачили, як з помешкання адвоката виходив чоловік в рясі. Правоохоронці почали робити перевірки по парохіях і знайшли в отця Логана рясу зі слідами крові, тож він став головним підозрюваним у справі про вбивство.
Фільм Хічкока піднімає таку важливу тему як таємниця сповіді. Напевне, більшість читачів знають, що священик не має права розказувати про те, що чув на сповіді, за жодних обставин. Власне отець Логан опинився перед складним вибором: його звинуватили не просто у злочині, якого він не скоював, але у тому, про який він знав зі сповіді. Незважаючи на всю небезпеку, священик до кінця зберіг таємницю непорушною. І не просто зберіг: наступного дня в отця була призначена зустріч з адвокатом Віллетом, і хоча він знав, що адвокат вже мертвий і що в помешканні вже була поліція, все одно прийшов. Тому що за церковними правилами священик не просто не має права розказувати про те, що чув на сповіді, але й повинен поводитися так, ніби про це нічого не чув. Така сила віри отця Логана врешті призвела до того, що правда стала відомою всім без його участі.
Хтось з читачів, можливо, запитає: «Це все ж таки кіно, а як буває насправді?» Дійсність є такою, що в Церкві є навіть святі, які, власне, загинули за збереження таємниці сповіді. Наприклад, чеський священик святий Ян Нєпомук був замучений у 1393 році за наказом короля Вацлава IV через те, що відмовився виказати монарху сповідь його дружини королеви Софії. Його земляк святий Ян Саркандер загинув 1620 року: він був сповідником відомого воєначальника Лобковіча і був замучений його противниками, які хотіли дізнатися від священика про військові плани полководця. Митрополит УГКЦ Володимир Стернюк, правда, не загинув, але багато років провів в ув’язненні через те, що сповідав вояків УПА і відмовився розповідати радянським спецслужбам про те, що чув від них на сповіді. Новомученик УГКЦ блаженний отець Микола Конрад загинув не за збереження таємниці сповіді, але за те, що йшов сповідати хворого. Разом з ним загинув і його дяк, блаженний Володимир Прийма.
Як бачимо, Свята Тайна Покаяння є чимось надзвичайно важливим, якщо люди ризикують заради неї своїм життям; всі вищенаведені приклади повинні заспокоїти кожного, хто має якийсь страх або упередження стосовно сповіді.
Не раз люди запитують, чи дійсно необхідно позбуватися своїх гріхів саме через сповідь, невже немає інших варіантів? У попередньому номері нашого часопису була згадка про святого Франциска Асизького. З цим подвижником пов’язана ще одна незвичайна подія, яка сталася вже після його смерті. Її розповів один з послідовників Франциска, святий Бонавентура. Ось що він говорить: «На горі Морконе у місцевості біля Беневенто одна жінка, яка мала особливу пошану до святого Франциска, переставилася на той світ. Навколо небіжчиці зібралося усе місцеве духовенство, щоб провести відповідний обряд, прочитати належні псалми та молитви. Аж раптом на очах у всіх присутніх жінка піднялася у своїй труні і звернулася до одного зі священиків, котрий був її хресним батьком: «Отче, я хочу висповідатися. Тільки-но я померла, як мала потрапити до страшної в’язниці, тому що ніколи не сповідалася з одного гріха, який зараз тобі відкрию, але святий Франциск, якого я завжди вірно шанувала, помолився за мене, тож мені дозволено повернутися в тіло, щоб, висповідавшись у цьому гріху, я могла увійти у вічне життя»… І вона, тремтячи, зізналася перед священиком у своєму гріху та, отримавши розрішення, тихо лягла в труну і мирно спочила в Господі» (див: Св. Бонавентура. Життя святого Франциска Асизького. Жовква. Місіонер. 2015. С. 130 – 131). Як бачимо, Бог за молитвами святого Франциска зробив навіть таке вражаюче чудо, щоб людина могла висповідатися. Із слів жінки випливає, що без сповіді вона не могла б спастися.
Тому тепер, в часі Великого Посту, не втрачаймо нагоди приступити до того важливого Таїнства, яке очищає наше сумління і відкриває нам шлях до Царства Небесного.