Одного разу цей старець розповів нам дуже дивну байку. Хочете почути? Ну, тоді сідайте зручніше і слухайте. Колись, дуже давно, а може недавно, був собі на світі один чоловік. Мав він аж трьох приятелів. Однак, якщо чесно, то любив він тільки двох, а третього – просто не міг терпіти. Та одного разу сталося щось неочікуване. Наш герой змушений був вирушати у далеку дорогу. Почувши цю звістку, перший товариш зразу покинув його. Другий погодився відпровадити нашого героя лише до воріт міста. І тільки третій приятель, якого він так недолюблював, пішов з ним аж до кінця… Ось і баєчці кінець, а хто слухав…, а хто слухав уважно, чи зрозумів її мораль? Авжеж, що ні. Хто всі ці люди? Відповідь дуже проста: чоловік, який має вирушити у мандрівку – всі ми (ти і я), що стоїмо перед лицем смерті (життя вічного). Перший приятель, якого так любимо і який найшвидше нас покидає у момент розставання душі з тілом – це гроші, слава, влада, розкоші. Покійника вони вже не потребують, тому і залишають відразу. Другий приятель, який теж є у списку наших фаворитів – це родина (чоловік/жінка, діти, внуки). Вони відпроваджують мерця до воріт міста, тобто на цвинтар. Опісля ж настає поступове забуття. Натомість третій приятель, якого так не любимо – це доброділаніє. Як важко заставити себе творити добрі діла, як довго думаємо – варто чи ні, вигідно чи краще почекати… Тим не менше, саме він піде з нами перед престол Всевишнього і єдиний буде потрібний, щоб допомогти водворитись в оселях праведних… Задумайся, християнине!
Дозвольте Вам, любі читачі, запропонувати провести один цікавенький експеримент у ділянці вивчення зрілості християнської свідомості суспільства. Отож, підійдіть до своїх рідних, близьких, знайомих, друзів, сусідів, співпрацівників, однокласників чи однокурсників і поставте одне простеньке питаннячко: «Як гадаєте, хто із людей може називати себе святим?» Підозрюю, що на такі речі у Вас зовсім нема часу та й сміливості. Тому дозвольте поділитись досвідом опитування, яке зробили інші «дослідники». Результат був просто вражаючим. Більшість із опитаних сказали одноголосно: «Святий – це той, хто ніколи не грішить!» Ви теж так думаєте?
Пригадався анекдот. Приходить до лікаря якийсь чоловік і скаржиться на безперестанне свербіння у ділянці спини. Доктор здивовано подивився крізь круглі окуляри і розпочав діалог:
- Курите?
- Ні, що ви!
- П’єте?
- Ніколи, це недопустимо!
- Може трошки «скачете у гречку»?
- Та де там, лікарю. Це і на гадку мені не приходить!
- Ну тоді все ясно… У вас свербить спина тільки тому, що на плечах починають прорізатися перші… крила. Вітаю, ви – святий!
Тим не менше, безгрішність і святість життя – далеко не одне і те ж…
Зізнаюсь, як священик, що люди майже ніколи не сповідаються із того, що не скористалися шансом творити добро через лінь, страх, байдужість, відсутність часу, скупість, диявольську сором’язливість… Забувають одне: у скорому майбутньому Господь не питатиме нас, кого ти не вбив, чого не вкрав, з ким не зблудив, …, а чи нагодував, напоїв, відвідав, утішив, зодягнув, порадив, врятував, навчив, коли найменший потребував цього… Не вірите? Почитайте у Писанні! Амінь.