Вже з ранніх літ наші бабусі та дідусі навчають своїх малят-внучат «правильно» відбувати Великий піст. Старечі уста карбують у свідомості «губчастих» сутностей довгий перелік заборон: «Гляди, щоб у школі ти не купляв собі булочку з м'ясом! Дивись, дитино, щоб ніяка музика не осквернила твої вуха! Перестань жартувати і, борони Боже, реготати із пустих анекдотів!». Коли ж хтось із більш доскіпливих дитинчат набереться сміливості запитати у дорослих, навіщо так строго себе обмежувати, і що це мені дає, так часто лунає відповідь: «Ти що, не знаєш?! Ісус у цей час йде важким ходом на Голгофу, щоб замість тебе (за твої гріхи) бути розп'ятим на хресті! Невже ти не можеш трішки розділити з Ним це страждання?! Як ти смієш веселитися, коли Йому так сумно і страшно!!!?». Ось чому стільки християн з нетерпінням очікують кінця посту, щоб знову вернутися до таких любих і милих насолод світу цього. І тільки голос з пустель преподобних подвижників повертає нам справжнє бачення посту. У світі є повно речей, котрі замінили нам Бога: звуки музики, вишуканість страв, нестримність язика, тілесна красота жінок і чоловіків, тощо. Візьми десять копійок, підніми їх вверх навпроти сонця, сфокусуй свій зір на цій грошовій одиниці, і ти вже більше не побачиш світила, а лиш монету. Завдання посту - повернути здатність споглядання Творця вже тепер, замурувавши молитвою всі вікна, через які скалять до нас свої зуби лукаві ідоли!