А тепер конкретніше щодо самої Тайни Сповіді. Якщо ми дійсно щиро каємося, це означає, що ми визнаємо власну гріховність і бажаємо робити те, що Бог заповів; якщо ж дотримуємося принципу: «Я каюся, але роблю те, що хочу, а не те, що встановив Бог», то це не є ніяке покаяння, а лише самообман. Святе Письмо з цього приводу пише: «Хто відхиляє вухо, щоб не слухати закону, того й молитва осоружна» (Прип. 28, 9). А в Божу установу входить й те, що Ісус уповноважив апостолів відпускати гріхи: «Тоді знову сказав їм Ісус: «Мир вам! Як Отець послав Мене, так Я посилаю вас». Сказавши це, Він дихнув і говорить до них: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їх, кому затримаєте, - тому затримаються…» (Ів. 20, 21 – 23). Деякі противники Сповіді твердять, ніби це Євангельське місце говорить не про сповідь, а про прощення своїм особистим кривдникам. А інші, що мова йде про утримання дисципліни всередині Церкви. Але звернімо увагу на слова: «Прийміть Духа Святого!». Це означає, що для цього служіння був необхідний дар Святого Духа. Його апостоли отримали тільки після Воскресіння, а в той же час, про прощення особистим кривдникам говорилося ще до Воскресіння (Мт. 6, 14; 18, 22). Про церковну дисципліну також говорилося ще до Воскресіння (Мт. 18, 15 – 18). Тому, слова з Ів. 20. 21 – 23 мають на увазі саме відпущення гріхів, а не щось інше.
Іноді ще проти Сповіді закидають слова з Мк. 2, 6: «Хто може прощати гріхи, крім одного лише Бога». Але не звертають уваги, що належали ті слова книжникам, противникам Ісуса Христа, яким Він, до речі, за це дорікнув.
Отже, ми переконалися, що Бог дав апостолам право відпускати гріхи, а оскільки Він бажає, щоб отримали прощення не тільки ті, які жили у І столітті, то це означає, що цей дар існує в Церкві до сьогоднішнього дня. А для того, щоб кожен окремо взятий священик міг нам відпустити гріхи, він повинен про них знати, відповідно, ми повинні йому це сказати. Визнання гріхів цілком узгоджується зі Святим Письмом: «Багато з тих, що увірували, приходили і признавалися та об’являли свої вчинки» (Ді. 19, 18); «Хто затаює свої гріхи, той не матиме щастя-долі, а хто признавшись у них, їх покине, той зазнає ласки» (Прип. 28, 13). Тому не Церква наполягає, щоб ми визнавали свої гріхи на Сповіді, на цьому наполягає Бог. І насправді ми визнаємо гріхи не священику, а Богові.
«Якщо ж хтось не може фізично дістатись до священика, а знаходиться в небезпеці смерті, то може отримати прощення гріхів і без Сповіді, через досконалий жаль з постановою при першій же можливості висповідатися».