Післясоборове пастирське послання Преосвященного Владики Ярослава до духовенства, монашества та мирян Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! З Божою допомогою та за активної участі духовенства, монашества та мирян ми провели VI сесію нашого Єпархіального собору, яка відбувалася з 16 по 18 жовтня 2014 року Божого у м. Дрогобичі. Соборові дискусії проходили в руслі Синодальної стратегії розвитку УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Кожен делегат привіз на Собор “цінну перлину”, а саме: думки, побажання і мрії своїх братів і сестер по вірі, з якими в процесі підготовки до Собору випала нагода поспілкуватись на парафіяльному та деканальному рівні. Тому хочу висловити щиру вдячність усім делегатам, а також кожному, хто впродовж кількох місяців допомагав готувати наш Єпархіальний Собор, беручи участь у серії заходів й ініціатив, зокрема у реколекціях та регіональних зустрічах представників кожної парафії. Кілька десятиліть тому Українська Греко-Католицька Церква переживала період зневаги, нищення та заперечення її існування, а 25 років тому пережила свою весну воскресіння. Тому єпархіальний Собор, який ми проводимо у рік чвертьсотлітнього ювілею легалізації нашої Церкви, підводить певний підсумок того, що нам вдалося здобути від часу виходу з підпілля. Водночас ми свідомі того, що в нових умовах ХХІ ст. ми зустрічаємося з новими викликами та небезпеками. Тому під час пленарних засідань та в робочих групах делегати Собору вивчали та обговорювали три основні теми: Боже слово і катехизація, Літургія і молитва та Служіння ближньому або Дияконія, намагаючись проаналізувати труднощі, з якими зустрічаються наші парафіяльні громади, знайти способи розв’язання існуючих проблем та накреслити шляхи розвитку, оптимальні для умов Самбірсько-Дрогобицької єпархії. На Єпархіальному соборі всі ми вкотре усвідомили, що повноцінне зростання християнина у вірі неможливе без зв’язку з християнською спільнотою – парафією. Тому нам слід пожвавити життя наших парафіяльних громад, щоб вони стали «місцем зустрічі з живим Христом». Кожна людина покликана пережити цю зустріч і нею перемінити своє життя. У важливості цього переконуємось з євангельської оповіді про подорож Воскреслого Христа зі своїми розчарованими та зневіреними учнями до Емаусу (Лк. 24,13-35). Ця подія є надзвичайно глибокою і промовистою, тому пропоную на ній коротко застановитись. Серед викликів сучасного світу людина нагадує учнів з цієї євангельської оповіді – вона розгублена і часто розчарована, бо її уява про релігію, Церкву і Самого Живого Бога можуть в один день виявитись неспівмірними з дійсністю, яка її оточує. Може трапитися, що через різні ворожі до себе обставини, людина сьогодні вже не бачить Того, кого пізнала і в Кого увірувала вчора. Однак у таких ситуаціях Сам воскреслий Господь стає поруч та супроводжує її. Як Христос не мовчить по дорозі до Еммаусу, так Він не мовчить і сьогодні, оскільки Його голос лунає через Церкву. За до допомогою проповіді і читання Слова Божого Він лагідно вступає в розмову і йде разом з людиною, супроводжуючи її до пізнання Істинного Бога. Він промовляє до її серця, щоб воно почало горіти, картає її за малу віру, вияснюючи Писання то що. Оскільки наші парафії покликані бути “живими”, то нам слід зосередитись на всьому, що пов’язане з кращим пізнанням Слова Божого та правд християнського життя. Кульмінаційним моментом спілкування учнів з Христом є момент Ламання Хліба. Це є наче метою і вінцем Його дороги втаємничення, бо саме тут учні прозрівають, впізнають свого Воскреслого Учителя і навіть міняють напрямок своєї подорожі. Тому євхаристійна трапеза, тобто Божественна Літургія, є найважливішим місцем богоспілкування, найвищою молитвою, найпевнішою істинною зустріччю з Христом. У ній християни віднаходять сенс своєї власної історії – переживають досвід Бога і разом з тим відкривають тайну власного серця та своєї власної ідентичності. Зв’язок і спілкування з Богом маємо не тільки тоді, коли як парафіяльна спільнота збираємося довкола Євхаристійного престолу та “споживаємо Тіло і Кров” Єдинородного Сина, Ісуса Христа, але й тоді коли перебуваємо на молитві. Ось чому Церква гаряче заохочує вірних до пожвавлення участі у спільнотних богослужіннях, особливо моліннях Часослова (Вечірні, Утрені, Часів й інші.), а також до особистої молитви. Тому у намаганнях зробити наші парафії “живими” маємо звертати більшу увагу на все, що відноситься до літургійного життя та нашого особистого молитовного життя. Пізнавши Христа при ламанні Хліба, учні повернулися з Емаусу до Єрусалиму, розповівши своїм друзям про те, що вони досвідчили (див. Лк. 24,33-35). Вони щедро діляться зі спільнотою почутим і побаченим. Їхній особистий досвід спілкування з Воскреслим Христом впливає на їхнє життя у світі. Апостол Яків нагадує нам: «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як. 2, 26), тому християнська віра має бути потверджена і засвідчена в щоденних ділах. Вона має стати для християнина джерелом любові до ближнього та основою праведного християнського життя. Практично виявити свою християнську віру можемо через соціальне служіння, тобто у служінні ближньому або дияконії. Коли ми допомагаємо нашим ближнім, то таким чином виявляємо свою любов до Бога. Ставлення до потребуючих є дзеркалом нашої духовної зрілості, тому плекаймо на наших парафіях чесноти християнського милосердя, щоб очима віри вміти розпізнати у нашому ближньому лик Христа. Не можемо нехтувати цим аспектом при розбудові “живої парафії”. Дорогі у Христі! Зараз, оглядаючись на пройдений шлях, можемо сміливо сказати, що наш Єпархіальний Собор відбувся, але не завершився. Ми всі повинні усвідомити, що нас чекає нелегка праця з втілення його напрацювань в життя. Заохочую духовенство, монашество і мирян нашої єпархії відповідально поставитись до цього завдання. За підсумками VI Сесії Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії закликаю усіх активізувати зусилля з розбудови живої парафії як місця зустрічі з живим Христом. В цьому мають допомогти Соборові резолюції, уважно вивчивши які, я проголошую та прошу віддано працювати над їх втілення в життя. Не знеохочуймося перед евентуальними труднощами, бо кожна наша парафіяльна громада, незалежно від того, чи вона велика чи мала, де вона розташована і якими засобами володіє, - має нескінченні перспективи зростання та дозрівання. Пам’ятаймо, що від першого крихітного насіння, яким була християнська громада в Єрусалим дві тисячі років тому, виросло могутнє дерево Церкви, яку «пекельні ворота не подолають» (Мт. 16, 18). Нехай допомагає нам у цій відповідальній місії благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа! владика ЯРОСЛАВ,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано у Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Празник Собору Архистратига Михаїла й інших безплотних сил21 листопада 2014 р.Б. Детальніше...

Владика Ярослав: Кожен з нас повинен бути добрим ангелом для своїх ближніх [фото]

Постать святого архистратига Михаїла навчає, що кожен з нас має бути добрим ангелом для своїх ближніх, посланцем Божого Милосердя, вісником та виконавцем Його волі. На цьому 21 листопада наголосив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, під час душпастирських відвідин з нагоди 150-ліття храму в с. Черхава на Самбірщині. Детальніше...

У Дрогобицькому педуніверситеті відбулась наукова конференція "Андрей Шептицький – український Мойсей"

11 листопада в актовому залі головного корпусу Дрогобицького державного педагогічного університету відбулася науково-практична конференція на тему: „Андрей Шептицький – український Мойсей”, організована Дрогобицьким державним педагогічним університетом імені І. Франка та Комісією у справах молоді Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ. Детальніше...

Владика Ярослав: Якщо хочемо навчитись любити ближнього, маємо бути близько Бога [фото]

Бог є джерелом любові і тому той, хто хоче виявити своєму ближньому любов, сам повинен знаходитись близько цього Джерела. На цьому 16 листопада наголосив владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, під час душпастирських відвідин парафії в с. Жупани на Сколівщині. Детальніше...

У Дрогобичі працівники єпархіальних прес-служб УГКЦ під час навчального семінару покращували свої професійні навики

17 листопада в м. Дрогобичі, в реколекційному будинку Самбірсько-Дрогобицької єпархії, відбувся навчальний семінар, участь в якому взяли 12 працівників єпархіальних прес-служб УГКЦ. Детальніше...

Владика Ярослав: "Культура, в якій відсутня віра у вічність, робить людину в’язнем матеріального світу, в’язнем власних насолод"

9 листопада владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Під час богослужіння єпископ уділив дияконські свячення брату Роману Кіху, випускнику Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

У день свята св. Дмитрія владика Ярослав уділив священичі свячення

8 листопада, у день свята св. Дмитрія Солунського, владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення диякону Андрію Устрицькому, випускнику Дрогобицької духовної семінарії. Детальніше...

Владика Ярослав освятив храм в с. Підгайчики на Самбірщині [фото]

5 листопада в с. Підгайчики на Самбірщині владика Ярослав здійснив чин освячення місцевого храму св. Якова після реставраційних робіт. Відтак єпископ відслужив Божественну Літургію у співслужінні о. Івана Заяця (декана Рудківського), о. Миколи Шекітки (адміністратора храму) та священиків Рудківського деканату. Детальніше...

Пастирське звернення до вірних Самбірсько–Дрогобицької єпархії з нагоди 25-річниці легалізації УГКЦ

«А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас…» (ІІ Кор. 4, 7) Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Добігає до свого завершення 2014 рік Божий. Він виявився непростим для українського народу, бо ставив перед нами серйозні виклики, мужньо реагуючи на які ми зростали і ставали сильнішими. Для Української Греко-Католицької Церкви цей рік був знаменний ще й тим, що у ньому ми відзначали 25-ліття від легалізації нашої Церкви. Цей невеликий ювілей став для нас нагодою мисленно звернути свій погляд у 1989 рік, коли Бог, багатий милосердям, вислухав молитви, прийняв жертви, мучеництво Своїх вірних і дарував свободу Українській Греко-Католицькій Церкві та самостійність нашому народові. З нагоди цього ювілею нам важливо усвідомити собі те, що не минає і становить невмирущий скарб усього народу. Що корисного для себе можемо почерпнути з подій нашого недавньої історії? Історія віри українського Божого Люду – Церкви як Тіла Христового – ознаменована основними подіями земного життя нашого Спасителя, особливо Його смертю і воскресінням. За словами апостола Павла, ми «носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним» (ІІ Кор. 4, 10). Упродовж понад тисячолітньої історії нашу Церкву намагалися різними способами знищити, зробити це, однак, ніколи не вдавалося, бо вона, переслідувана в одному місці, воскресала в іншому. Неодноразово вона бувала з Христом співрозп’ята, щоб відтак пережити пасхальну радість воскресіння, духовного відродження та преображення в нове життя. Таким за суттю і був вихід нашої Церкви з катакомб чверть століття тому. 25 років – це ціле покоління. Учасники і герої тих подій поступово відходять із цього світу, їм на зміну приходять діти й онуки, які народилися після 1989 року. Всі ми сьогодні з вдячністю згадуємо всіх тих, хто, незважаючи на небезпеки і переслідування, завжди залишався вірним Христовій заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11). Не можемо забути й про тих, хто, відчитавши знаки часу особливого Божого благовоління до УГКЦ, в кінці 80-их – на початку 90-их рр. ХХ ст. підтримав подвиг вірних підпільної Церкви та допомагав налагоджувати церковне життя в умовах свободи. Заглиблюючись у сенс слів апостола Павла про скарб у глиняних посудинах (див. ІІ Кор. 4, 7), усвідомлюємо, що нашим спільним дорогоцінним скарбом є християнська віра, а глиняними посудинами – покоління українських християн, які його несуть крізь віки. Знаємо, що УГКЦ вже друге тисячоліття активно творить християнську історію України, все глибше й глибше осмислюючи та розвиваючи неоціненний скарб віри, що його вона отримала у Володимировому Хрещенні Русі-України, 1025-ту річницю якого ми відсвяткували минулого року. Рукотворними свідками нашого духовного і культурного багатства є наша цінна духовна спадщина і християнська культура. Їхні творці – наші предки – вклали в них всю свою любов до Бога і людей – як сучасників, так і нащадків. У ХХ-ому столітті богоборча влада намагалася знищити цей наш дорогоцінний скарб віри і духовну культуру, підмінивши душу народу казенним виконанням ритуалів. Сьогодні, відзначаючи 25-ти літній ювілей легалізації УГКЦ, ми висловлюємо щиру вдячність нашим батькам, дідам і прадідам, які протистояли тиску безбожної системи, не дозволили знищити своєї прабатьківської віри, зберегли скарби християнської традиції і на своїх плечах, як Йосиф з Ариматеї (див. Мт. 27, 59-60), несли зранене Містичне Тіло Христової Церкви в часи підпілля. У часи переслідування багато синів і дочок нашої Церкви було депортовано і переселено у різні частини тодішньої атеїстичної імперії зла. Проте Боже Провидіння вчергове подолало злі наміри ворога людського роду. Сьогодні розсіяні світом діти УГКЦ відроджують її не тільки там, де вона колись була знищена ще царським режимом – у північних і східних областях України, але й на землях, де її ще не було – наприклад, у Сибірі й Казахстані. Таким чином божественна педагогія Христових слів про те, що Божу Церкву «пекельні ворота не подолають» (пор. Мт.16,18), знову й знову переконує увесь світ, що неможливо неправдою і злом перемогти істину і благо. Це надихає нас сьогодні перед лицем різноманітних труднощів, небезпек та викликів з вірою і надією глядіти у майбуття, довіряючи Божому Провидінню. Військові лихоліття, переслідування, економічна скрута змусили багатьох дітей Церкви шукати кращої долі, а іноді й шматка хліба за межами України. Так виникли поселення українців у всьому світі. Для того щоб не розгубити свого скарбу віри, не втратити свого духовного і національного коріння, не розчинитися в чужинецькому «морі», наш народ розбудовував на місцях своїх поселень рідну Церкву. Північна і Південна Америка, Австралія та Західна Європа ставали для вірних УГКЦ «другою Батьківщиною» в той час, коли неможливо було вільно сповідувати скарб Христової віри на рідній землі, яка знаходилася під чужинецькою окупацією. Відзначаючи 25-літній ювілей легалізації, ми висловлюємо щиру вдячність тим нашим братам і сестрам, які зуміли не тільки зберегти, але й розвинути нашу християнську спадщину поза межами України, а також у вільному світі підносили свій голос на захист переслідуваної Церкви в окупації більшовицького режиму та всілякими способами підтримували своїх братів і сестер по вірі, що перебували у скрутному становищі. Чверть століття тому Господь зглянувся на благання, сльози і пролиту кров мучеників та ісповідників Української землі. Він подарував свободу Церкві й народові, незалежність Українській державі. Ми всі – з України і поселень Східної і Західної діаспор – змогли вільно зустрітися на «оновленій землі», де вже «врага не було, супостата». У 2005 році осідок Глави й Отця УГКЦ після довгих років вимушеної перерви повернувся до «батьківських порогів» древнього Києва. Згодом на берегах Дніпра, нашого українського Йордану, постав Патріарший Собор із символічною назвою «Воскресіння Христового», який минулого року було урочисто освячено. Цей величний храм ознаменував друге тисячоліття нашого християнства і помісну зрілість нашої Церкви. Він є свідком нашого воскресіння з рабства гріха і преображення в «єдиний народ Божий на Київських горах». Він також є Предтечею грядучого церковного і національного єднання в єдиній Помісній Українській Церкві «в Україні і на поселеннях сущих». Дорогі у Христі, подякувавши Господеві за шлях, який ми спільно пройшли впродовж цих 25 років, хочу запросити всіх у подальшу мандрівку з Господом. Напрям нашого земного паломництва вказує нам наша Мати Церква, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. На цьому шляху молімося і робімо усе, щоб відновити єдність Київської Церкви Володимирового Хрещення, аби український народ, об’єднаний у вірі і любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. Нехай Господь благословить майбуття нашої Церкви і народу, Пресвята Богородиця – наша «Нерушима стіна» – нехай молиться і заступається за нас. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Владика Ярослав,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при катедральному Соборі Пресвятої Трійці,22 жовтня 2014 року Божого Детальніше...

Слово з нагоди відкриття Року пам'яті митрополита Андрея Шептицького

Слава Ісусу Христу! «Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, а всім тим, що з любов’ю чекали на його появу», - так писав св. Апостол Павло у ІІ Посланні до Тимотея (ІІ Тим. 4,7-8). Цими словами він підсумував працю свого життя на землі, висловивши свою тверду надію на вічну нагороду в небі. Цими словами апостола народів можна б узагальнити життя й працю наступника апостольського служіння – Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького), який жертовно посвятив себе спасінню душ та поширенню Царства Божого на землі. Дорогі у Христі! 1 листопада 2014 р.Б. виповнюється 70 років з дня переставлення Митрополита Андрея (Шептицького). З цієї нагоди Глава і Священний Синод нашої Церкви проголосили «Рік пам’яті Слуги Божого митрополита Андрея (Шептицького)», котрий завершиться в наступному, 2015, році Божому, коли ми святкуватимемо 150-ліття від дня його народження. Впродовж цього часу в його особі маємо нагоду для роздумів та гарний взірець для наслідування. Митрополит Кир Андрей (Шептицький) - ієрарх, обрій ідей і намірів якого виходив далеко поза межі його Митрополії, яка охоплювала Західну частину України. Він мав найбільший вплив серед Східніх Католицьких Церков впродовж першої половини ХХ століття. Життю митрополита присвячують наукові праці, збірники документів та матеріалів; численні конференції висвітліють його багатогранну діяльність... Висока та всебічна освіта, як і виняткові обдарування серця, розуму й волі, спричинили, що Митрополит Андрей був одночасно справжнім провідником Церкви та смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичному спогляданні та палким реформатором; натхненним дослідником з пророчим видінням майбутнього та терпеливим учителем-виховником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних-хворих, вдів і сиріт; провідником та аскетом. Свого часу Святіший Отець Пій ХІІ, так писав про Митрополита Андрея: «Оглядаючи високі і світлі вершини історії Української Церкви, ми не можемо обійти мовчанкою славетного Митрополита Андрея Шептицького, який, працюючи невтомно протягом сорока п’яти років у різних напрямках не лише задля духовних потреб, дбав про довірену йому паству. За час свого перебування на престолі він заснував Богословське Товариство для дослідження історії і розвитку релігійної науки серед духовенства; у Львові заснував Богословську Академію, де найталановитіша українська молодь могла присвятити себе вивченню філософії, богословії та інших наук за методикою світових університетів; видання книг, преси, публікації газет і журналів досягли практично європейського рівня. До того ж релігійне мистецтво спиралося на прадавні традиції і геніїв нації; музеї та інші мистецькі заклади посідали відомі шедеври минулого. Врешті, були створені й діяли числені фонди матеріальної підтримки для біднішого населення» (Енцикліка Orientales omnes («Всьому Сходові»), 1945). Та все ж не слід забувати, що особа митрополита Андрея – це не просто механічна сума поодиноких сторін його життя чи діяльності. Впродовж цілого архипастирського служіння митрополит Андрей керувався у своїй праці насамперед навчанням і прикладом Христа. З глибини його душі народилися слова: «Ціль моєї праці – зібрати Вас усіх під стяг Христа. Наука Христа, якою я перейнятий... більше з власного переконання, а не з уряду – це мій прапор і мій дороговказ. Хай умру днесь і у вічності не знайду щастя, коли б лишень Ви, мої браття, були спасенні». Тож і недивно, що дух святості, який променів від цього великого Архиєрея, запалював серця людей, котрі мали нагоду слухати слово Боже з його уст. Усе життя митрополита зводилося до однієї глибокої основи – святості. Вона була не лише однією з багатьох граней його особи, але тим визначальним чинником, який зумовлював усе інше в його житті. Був він не тільки людиною незвичайних людських якостей, але й надзвичайних християнських чеснот, тому владика Іван (Бучко), Апостольський Візитатор Українців у Західній Європі, 28 січня 1955 року розпочав беатифікаційний процес цього Слуги Божого. Український народ вважає Митрополита Андрея мужем, якого Боже Провидіння послало йому в час його змагань, на початку за скромні автономні права, опісля за власну незалежну Українську державу. Тоді народ ще раз змінив ім’я ченцеві, назвавши його своїм Мойсеєм, покликаним на те, щоб його вивести з дому неволі на свободу. Митрополит Андрей своєю всебічною і невсипучою працею піднімав український народ до рівня зрілості і гідності бути самостійним державним народом. Він зробив для українського народу все те, чого не зміг зробити ніхто інший. Перед світом український народ мав у величній особі Митрополита Шептицького свого найкращого представника і речника - князя української Церкви і провідника українського народу. Хай ця велична Постать і сьогодні служить нам достойним прикладом і натхненням для плідної праці на благо нашої Церкви і нашого багатостраждального українського народу. + Ярослав 1 листопада 2014 року Божогом. Дрогобич Детальніше...