SDE
Публікації за темою: Богдан (Дзюрах)

Блаженніший Святослав про грушівське чудо: Бачивши плоди цього явлення, ми можемо сказати, що тут був присутній живий Бог [фото&відео]

15 травня 2017
Такими словами про появу Пресвятої Богородиці в Грушеві на Львівщині 26 квітня 1987 року Божого висловився Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ. 14 травня, у День матері, Блаженніший Святослав очолив ювілейну прощу з нагоди 30-ліття чудесної події. Участь у святковій Літургії взяв високопреосвященний Клавдіо Гуджеротті, апостольський нунцій в Україні, єпископи УГКЦ, чисельне духовенство, представники обласної, районної і місцевої влади. Понад чотири тисячі вірних прибули в піших паломництвах з Дрогобича й довколишніх сіл. Загалом участь у прощі взяли близько двадцять п’ять тисяч паломників. Детальніше...

Звернення Постійного Синоду УГКЦ після зустрічі зі Святішим Отцем Франциском, Папою Римським, 5 березня 2016 року

07 березня 2016
Як душпастирі, ми говорили від імені нашого народу до Святішого Отця і до світу: «Папа Франциск нас почув». Війна є розгнузданим злом, радикальним порушенням Божої волі. Вона несе руїну і соціальне каліцтво, глибокий моральний занепад та невимовні людські страждання. Нам, душпастирям, та всім християнам і людям доброї волі Господь пригадує: «Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Протягом двох останніх років українці переживають новий вид агресії – гібридну війну, що спрямована на знищення незалежності, економічної стабільності, історичної пам’яті та міжнародного становища. Європейський народ зазнав вторгнення, його землі анексовані, промислові потужності зруйновані, а економіка покалічена. Нападів зазнають свобода, самовизначення, справедливість і добробут народу. Ідентичність українців систематично паплюжить безжальна та добре продумана міжнародна пропаганда, якої в Європі не бачили з часів нацистського та радянського тоталітаризмів. Чому? Відповідь досить проста. Бо українці голосно заявили про свою Богом дану людську гідність. Вони вирішили розірвати з радянським минулим, що несло геноциди, колоніалізм та імперіалізм, було люто безбожницьким та глибоко корумпованим. У минулому столітті, в якому домінували червоний та коричневий тоталітаризми, Україна стала тим, що історики називають «кривава земля». Близько 15 мільйонів загинули на цій землі протягом двох світових воєн, від національних та релігійних переслідувань, геноцидів, особливо Голодомору (штучного голоду) і Голокосту, воєнного голоду та етнічних чисток. Мільйони провели роки та десятиліття в тюрмах, таборах і засланнях. Безбожні диктатори намагалися викорінити віру та цінності і знищити культуру та соціальну канву народу, щоб керувати, контролювати та експлуатувати. Держава намагалася контролювати родинне життя. Аборти стали частиною державної політики. Рівень алкоголізму нестримно зростав. Усі Церкви та релігійні організації, що стали на боці переслідуваного народу, перетворилися на мішень репресій. Терор був виразною державної політикою протягом трьох поколінь. Страх закоренився в серці народу. Однак християни стійко переносили переслідування, черпаючи натхнення у словах Господа: «Сказав я вам це, щоб ви мали в мені мир. У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ». (Ів. 16, 33) Після розпуску Радянського Союзу 1991 року, що відбувся мирно, його республіки, які стали незалежними державами, отримали свободу і почали засновувати демократичні інституції та запроваджувати вільну економіку, поважаючи суверенність і кордони сусідів. Однак у багатьох пострадянських країнах демократія не запанувала, а корупція стала новим способом життя. Для деяких розпад Радянського Союзу виглядав «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», і вони заходилися відновлювати минуле. Це призвело до того, що в багатьох пострадянських країнах, включно з Україною, встановилися автократичні, клептократичні режими, які впроваджували репресії. Страждання народу продовжилися. УГКЦ залишалася солідарною з суспільством, пропонуючи йому рецепти із соціального вчення Католицької Церкви.     Господь промовляв до сумління українців і Святий Дух привів сотні тисяч людей, чоловіків і жінок, молодих і старших, стати разом на Майдані в молитві за народ. «Досить! Покінчімо з корупцією та системною несправедливістю!» Утверджуючи гідність людини, народ пережив справжній екуменізм у дії: бажання повної і видимої християнської єдності. Нова єдність, нова солідарність, нова відповідальність заради нової країни. «Оце настановляю тебе я нині над народами й над царствами, щоб ти викорінював і руйнував, вигублював і валив, будував і насаджував». (Єр. 1, 10) Два роки тому масовим мирним протестом, який супроводжувався молитвою всіх національних релігійних спільнот, – православних, римо- та греко-католиків, протестантів, юдеїв і мусульман, – народ сказав: «Досить! Ми будемо вільними. Ми хочемо жити без страху і корупції, ми хочемо справедливості. У нас є гідність». Люди зрозуміли, що їхня гідність – це не просто конституційна норма, а щось справді святе, частина Божого задуму. Молитви на Майдані, що відбувалися щогодини, допомогли протестувальникам зрозуміти фундаментальну біблійну істину – ми створені на образ і подобу Божу (пор. Бут. 1, 26) Саме вияв солідарності і жертовності, що походить від цього переконання, вразив світ. Проте не всі поділяли такі переконання. У декого з’явився побоювання, що нове розуміння свободи, гідності, відповідальності та можливість об’єднання з європейськими народами могло поширитися на українських сусідів. Вони розуміли, що це треба було зупинити. І два роки тому весь український народ зазнав покарання рукою північного сусіда, що все ще ностальгує за імперіалістичною величчю радянської спадщини. Своє домінування вони підтримують лише страхом, залякуванням і повним контролем медіа, що супроводжується нехтуванням правами людини і свободою совісті. Покарання українців за їх відчайдушне прагнення бути вільними стало брутальним, цинічним і маніпулятивним. Цьому порушенню права навіть намагаються надати міжнародного виправдання та узаконення і плекають неприязнь та відкидання політичної волі народу України, намагаючись зупинити розвиток громадянського суспільства та встановлення справжнього верховенства права.  Глава Української Греко-Католицької Церкви та члени Постійного Синоду приїхали до Рима, щоб зустрітися з Його Святістю Франциском і розповісти йому про те, чим живуть їхні вірні та весь народ. Глобальна християнська родина та міжнародна спільнота повинні вповні зрозуміти: українці переживають насильницьку зовнішню агресію і потребують моральної підтримки та благодійної допомоги. За офіційними даними загинуло близько 10 тисяч осіб, неофіційно – більше. Десятки тисяч поранені та покалічені. Війна безпосередньо зачепила п’ять мільйонів осіб, з яких майже половина були змушені покинути свої домівки. Є близько два мільйони внутрішніх переселенців, з яких майже 300 тисяч дітей, близько півмільйона покинули країну протягом двох останніх років. Для людини віри чи доброї волі ці люди не просто статистика – це батько, брат чи сусід, мати, дитина чи друг.   Україна переживає гуманітарну кризу, яка постійно зростає, – найбільшу кризу в Європі після Другої світової війни. Наслідком двох років гібридної війни стало те, що сотні тисяч пережили глибокий травматичний шок, якого позбуватимуться довгі десятиліття. Майже все населення відчутно збідніло. Національна валюта втратила дві третини своєї вартості за два роки. Нам необхідні економічні реформи, які є умовою міжнародної фінансової допомоги, включають підвищення цін на тепло для населення на 350 відсотків. Важливо пам’ятати, що Україна має доволі холодний клімат… …Однак у людей є теплі та гостинні серця. Вони прийняли близько двох мільйонів переселенців. Щедрість волонтерів справді вражає: у різних кутках країни вони опікуються пораненими, травмованими, тими, хто втратив домівки, вдовами та сиротами. У цьому контексті свідчення багатьох українців надихає. Однак тривала агресія посилює злидні. Смерті не припиняються. Сьогодні Європа переживає складні виклики щодо самої її суті. Для кого знайдеться місце в її серці? Скільки там місця? Не так просто знайти притулок для великої кількості біженців. Досі Європа була щиросердною, щедрою і гостинною. Зрештою, близькосхідні біженці тікають переважно до європейських та інших країн, де християнські традиції та соціальна доктрина стали фундаментом для поваги людської свободи та прав. Однак підтримка більше від мільйона нових біженців стала великим викликом для ЄС, річний бюджет якого в 400 разів більший за бюджет України, яка без особливого галасу та метушні за останні два роки прийняла два мільйони переселенців. Християнська спадщина Європи зараз переживає складний іспит. Якою буде наша відповідь у Рік Божого милосердя, що його проголосив Святіший Отець? Під час нашого візиту до Рима ми пояснювали, що відбувається в Україні, розповідали про агресію та гібридну війну і голосили про страждання мільйонів невинних людей. Церква засуджує звірства, викрадення, ув’язнення і тортури супроти громадян України на Донбасі і в Криму, особливо супроти кримських татар, а також нехтування правами  та гідністю мільйонів. Як християни, ми готові пробачати і шукати миру. Ми проголошуємо та активно підтримуємо мир і прощення. Однак справжнього миру можна досягнути лише тоді, коли припиниться загарбання та війна. Ми перебували в Римі напередодні 70-ї річниці Львівського псевдособору. Цей собор був організований сталінським режимом 8-10 березня 1946 року, щоб ліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву, і проведений без жодного греко-католицького єпископа, адже всі вони на той час були ув’язнені. Незважаючи на побиття, тортури та погрози про довгі вироки та смертну кару, усі єпископи відмовилися зрадити вірність Папі. У результаті УГКЦ стала найбільшою Церквою у світі, що перебувала поза законом. Її власність було передано Російській Православній Церкві або конфісковано для використання у світських цілях. Сталін хотів обірвати всі зв’язки українських греко-католиків з єпископом Рима. Багато єпископів померли у в’язницях чи в таборах. Сотні священиків та богопосвячених осіб і десятки тисяч вірних розділили їхню долю. Проте наша надія і «допомога наша в імені Господа, що створив небо й землю» (Пс. 124 ,8). Сьогодні вже немає Радянського Союзу, і ті, колись могутні, переслідувачі вже стали історією та пішли на вічний суд. Натомість мученики беатифіковані, а їх духовні діти зростають духом і чисельністю. «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, – покликаним за його постановою, усе співдіє на добро». (Рим. 8, 28) Господь благословив страждання та жертви, щоб сповнити свій задум. На початку ХХ століття – століття жертви – УГКЦ мала три західноукраїнські єпархії і три єпископи. Зараз є 33 єпархії і екзархати з 53 єпископами на чотирьох континентах. Якщо 1989 року, коли Церква виходила з підпілля, залишилося лише 300 священиків із трьох тисяч, що були перед війною, зараз ми знову маємо три тисячі, середній вік яких 38 років. Церква в Україні жива та динамічна. Ми приїхали до Рима, щоб засвідчити вірність відродженої Церкви Святішому Отцеві та нашу єдність із Вселенською Католицькою Церквою. У часи переслідування УГКЦ своєю кров’ю показала солідарність із Єпископом Рима і світовою католицькою спільнотою. Зараз, у Рік Божого милосердя, час Католицькій Церкві в солідарності принести цілющий бальзам милосердя до своїх братів і сестер, котрі страждають в Україні. Український народ доводить свою відданість європейським цінностям гідності людини та верховенства права. Зараз час Європі зрозуміти: якщо вона не обстоюватиме ці цінності в Україні, то вони опиняться під загрозою на всьому континенті. Зараз час підтвердити, що народи Європи та різні релігійні спільноти вміють захищати і цінувати найдорожче, – час побачити, чи свободу і добробут, якими насолоджуються західні країни, можна розділити повніше з багатостраждальним народом. Українська Греко-Католицька Церква невпинно молиться і підтримує мир, і в Римі її керівництво звернулося до Святішого Отця і світу з проханням допомогти припинити війну та полегшити гуманітарну кризу, спричинену російською агресією проти України. Для українців, які належать до різних Церков та релігійних організацій і навіть невіруючих, Святіший Отець є глобальним моральним авторитетом, який говорить правду. Цей голос правди є особливо важливим для українців, які сьогодні страждають. Якщо люди не чують чи не розуміють цього голосу, то вони заплутуються, непокояться і почуваються забутими. «Народ страждає, Ваша Святосте, і чекає Ваших обіймів, активної підтримки католицької спільноти та людей доброї волі», - це було наше слово. Папа Франциск дав чітко зрозуміти, що діятиме. Важливо також, що напередодні сумної річниці Львівського псевдособору Святіший Отець щиросердно наголосив на вірності та героїчному свідченні поколінь греко-католиків. Він підготував пастирське послання щодо подій березня 1946 року і запевнив, що ніхто не вирішуватиме екуменічні питання ціною Східної Католицької Церкви. Ми сподіваємося, що Його Святість ініціює та підтримає нові кроки, щоб допомогти полегшити страждання мільйонів українців, що він говоритиме від їхнього імені та сприятиме міжнародній підтримці. УГКЦ готова допомагати у відповідальному, прозорому та екуменічному адмініструванні міжнародної допомоги, служачи українському суспільству, не зважаючи на національність, мову, політичну чи релігійну приналежність. Ми готові співпрацювати з іншими урядовими та неурядовими організаціями, щоб полегшити страждання, забезпечуючи короткотермінові та довготермінові потреби тих, кого зачепила гуманітарна криза, спричинена агресією проти України. Досить страждань! Їм можна запобігти. Їх можна зцілити. Зробімо Рік милосердя реальністю для українців!   +Святослав, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Глава і Отець УГКЦ +Володимир (Війтишин), Митрополит і Архиєпископ Івано-Франківський +Ярослав (Приріз), Єпископ Дрогобицький +Кен (Новаковський), Єпископ Нью-Вестмінстерський +Борис (Ґудзяк), Єпископ єпархії Святого Володимира Великого в Парижі +Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ Детальніше...

Владика Богдан: Прихід до храму – це стрітення зі своїм Господом [фото]

15 лютого 2016
15 лютого, у день свята Стрітення Господнього, у м. Самборі відбулось святкування 20-ліття з моменту віднайдення Самбірської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці. У цей день у храмі Різдва Пресвятої Богородиці, де чудотворна ікона знаходиться впродовж майже 290 років, відбулась Божественна Літургія за участі владики Богдана, секретаря Синоду єпископів УГКЦ, владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, і священиків Самбірського деканату. Детальніше...

Проповідь владики Богдана (Дзюраха) на свято Стрітення Господнього

15 лютого 2016
У нинішньому святі спогадуємо подію, описану в Євангелії, коли Пречиста Діва та праведний Йосиф принесли Боже Дитя Ісуса в єрусалимський храм, щоб «поставити його перед Господом». Довершували припис закону Мойсея. Але за цим релігійним обрядом відбулося щось надзвичайне: відбулася зустріч людини з Богом, Спасителя зі спрагненим спасіння людством. Ми теж приходимо до храму Божого. Здається, що виконуємо певний припис, наказ Господнього закону, церковну заповідь. Але йдеться не лише про це. Припис є даний для людини, але людина не живе для припису. Людина живе для Господа. Припис має нам тільки дати нагоду до зустрічі із Тим, Хто єдиний може дати нам спасіння і справжню втіху – з Господом Богом. Для прикладу – існує заповідь Божа: шануй батька і матір свого. Але коли ми відвідуємо наших батьків, то хіба робимо це задля заповіді, задля наказу, а не радше з любови до них, прагнемо провести з ними час, притулитися до них, подивитися в їхні очі, зазнати їхньої любові і виявити їм нашу вдячність і любов? Нам так хочеться зануритися в атмосферу любові, спокою і безпеки, що ми навіть після відходу наших батьків до вічності йдемо до родинного дому, чи навіть на те місце, де він стояв. Там ми спогадуємо наших родичів, подумки спілкуємося ними і відчуваємо на собі їхній ніжний і люблячий погляд… Нам треба просити в Господа дару чистого серця і відкритих духовних очей, щоб ми за релігійними обрядами побачили Присутність Того, Хто задля нас людей і задля нашого спасіння зійшов з небес. Втім, ми часто у житті забуваємо, до кого йдемо у неділю чи на свята. Ми кажемо: «Я йду до церкви». А може краще і точніше було б сказати, принаймні у своєму серці: «Я йду на зустріч, на стрітення із Моїм Господом». Я прагну тут у храмі кинутись в обійми мого Бога, відчути на собі погляд моєї небесної Неньки, зануритися в атмосферу миру та любові, які може дати тільки Він – Господь, що є благий і чоловіколюбець. І справді, тут у храмі Богородиця простягає свої материнські руки і передає мені, так як старцеві Симеонові – найбільший скарб – своє Дитя, спасіння світу. О, які ми були б щасливі, якщо б з таким самим трепетом приймали до своїх рук і до свого серця нашого Господа! Може і ми казали б після кожної Літургії: «Тепер, о Господи, можеш забрати мене із цього світу, бо я вже осягнув те, що потребував, побачив те, задля чого живу, прийняв Того, Хто прийшов на просвіту поганам і на спасіння мого рідного народу! Тепер вже можу помирати, бо я зустрів мого Господа, прийняв Його не лиш на свої руки, зовнішньо, але прийняв Його в Святім Причастю до свого серця, прийняв до свого життя. За апостолом Павлом можу сказати: «Живу вже не я, живе в мені Христос». Людина, яка зустріла Господа, стає, подібно до пророчиці Анни, провісницею спасіння для інших. Людина, яка носить Бога у собі, стає, подібно до праведного Симеона, носієм спасіння для усього світу. Дійсно, для того, щоб принести світові спасіння, не треба бути носієм великої влади чи носієм товстого гаманця. Натомість конче треба бути носієм Бога. Саме через таких людей Господь довершує великих діл. Зауважмо: Господь в сьогоднішній євангельській події не послуговується можними цього світу – чи то світу політики – царем Іродом чи намісником Римського цісаря Пилатом, - ані релігійними лідерами – членами Синедріону, вченим книжниками чи побожними в своїх очах фарисеями. Це мало б бути дуже промовистим для нас, українців, коли ми в останні дні з таким хвилюванням слідкували за різного роду зустрічами: чи то політичних лідерів у Мюнхені, які говорили про світову безпеку, чи то за зустріччю Папи Франциска з московським патріярхом. Втім, пам’ятаймо, доля світу, наша доля і доля нашої Церкви та нашої держави спочиває у руках Господніх. І Господь може змінити долю світу, послуговуючись будь-якою людиною, головне, щоб ця людина мала відкрите до Нього серце. Саме так, як це відбулося в нинішньому Євангелії: велике діло спасіння світу довершується за участю простеньких, ніким не зауважених осіб – молодого подружжя, яке вірно дотримується Божого закону; праведного старця, який дуже переживав за долю свого народу і витривало очікував утіхи для Ізраїля; убогої вдови, яка «служила Господу Богу день і ніч постами і молитвою». Так діє наш Господь. Пригадую собі свій пастирський візит на Волинь. В одній нашій парафії біля церкви сидів гурток стареньких жінок. Одна них сиділа трохи зажурена. Отож, на моє запитання: «Бабуню, про що Ви так зажурилися?» вона тихим голосом відповіла: «Журюся про Україну, владико»… Пригадуємо собі рівно ж Героїв Небесної сотні: мабуть, до їхніх душ невидимо торкнулася рука Господня, тому що вони були здатні пожертвувати собою, щоб стати провісниками і знаряддями спасіння для своїх ближніх. Були серед них цілком молоді юнаки (наймолодшому сповнилось заледве 17 років), були й поштиві мужі (найстаршому сповнилося 74 роки). Але вони були відкриті на вічні цінності, вони так щиро вболівали за рідний край і за прикладом старця Симеона очікували потіхи для свого народу, що були готові вмерти, тільки щоб Спаситель об’явив свою переможну силу в цьому народі. Усі ці люди не були носіями великого статусу чи влади, вони були прості, звичайні громадяни. Проте, саме вони стали тими, хто зупинив темряву гріха і несправедливості в нашій державі. У світлі нинішнього Свята ніхто не може сказати, що від нього нічого не залежить у родину, в країні чи у світі! Бо насправді у світлі віри все відбувається саме так: чим ми виглядаємо в очах світу слабшими, немічними, тим краще може діяти в нас і через нас сила Божа і Божа благодать. Про це казав св. Павло, коли заявляв: Я краще хвалитимусь моїми немочами, бо коли я немічний, тоді я сильний. Про це гарно рівно ж навчав своїх учнів, звертаючись до християн Коринту: «Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних; але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, - і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жадне тіло не величалося перед Богом (1 Кор 1, 26-29). Завжди, коли стрічається Божа сила з людською довірою і смиренням, Бог довершує справді великі діла. Головне, щоб справді відбувалася ЗУСТРІЧ з Богом, спасенна зустріч смиренної побожної людини з милосердним і всемогутнім Богом. Якщо така зустріч відбувається, Господь довершує своє спасенне діло у житті людини, родини і народу. Пригадуєте вчорашнє Євангеліє в Неділю Закхея: коли Закхей зустрів Ісуса, прийняв Його до свого дому, на його дім зійшло спасіння, а сам він зазнав чудесної переміни: став щедрим для убогих, розкаявся в своїх гріхах і був готовий надолужити найменшу кривду, яку завдав своїм ближнім. Я навіть не наважуюся питатися вас, тут присутніх: Хто з нас готовий, вийшовши з храму, віддати половину свого маєтку вбогим? Хто з нас готовий не просто віддавати борг, але відшкодовувати вчетверо? Втім, якщо ми не готові чи не здатні віддати половину майна убогим, то ми напевно є здатні допомогти принаймні одному убогому, - хіба не так? Якщо ми не готові віддавати вчетверо, то може прийшовши з церкви принаймні примирімся з кимось з домашніх, простивши кривду чи попросивши прощення у них… Саме по цьому пізнається, чи ми справді зустріли Бога: за нашим ставленням до наших ближніх. Бо ми можемо ходити щодня до храму, проте коли у серці в нас пануватиме гнів, гординя, осуд ближніх, чвари, байдужість до чужої нужди, то це означатиме, що ми ще не зустріли Господа, ми просто виконали зовнішній обряд. Ми нарікаємо, що в країні немає справжніх переміни. Але це стається лише тому, що ще замало людей пережили внутрішню реформу, реформу серця, яку довершує в нас Божа благодать. Ми всі очікуємо на втіху, на спасіння. Господь приходить до нас, так як у Стрітенні: на руках Богородиці. Просімо в Нього ласки мати чисте серце, розмолену душу і відкриті духовні очі, щоб ми справді пережили зустріч з Ним, і щоб ця зустріч нас так глибоко перемінювала, щоб і ми могли сказати: «Господи, вже нині можеш відпустити мене, свого слугу у мирі, бо я зустрів Тебе – Спасіння світу і мого власного Спасителя». Амінь. + Богдан 15 лютого 2016 року Божогом. Самбір Детальніше...

Слово владики Богдана в Неділю Жінок-мироносиць (2015)

27 квітня 2015
Дорогі у Христі! Святкуючи нині Неділю мироносиць, дозвольмо провадити себе оцим побожним невістам, що ходили за Ісусом і йшли за Ним аж до кінця (пор. Мк 15, 40-41). Рушаймо дорогою, якою йшли вони, дорогою любові, любові, яка веде від страждань через смерть до славного Воскресіння. Просвічені нинішнім Божим Словом, ми йдемо за жінками-мироносицями на Гологофу, туди, де наш Спаситель страждав і віддав своє життя з любові до кожного з нас, а відтак - до Спасового гробу. Захоплюємося їхньою відвагою. Адже навіть чоловіки, апостоли і учні Спасителя, в певному моменті заломилися, піддалися паніці, настрахалися і віддалилися від Господи, покинувши Його самого. Але ці немічні за своєю природою істоти, жінки, разом з Пречистою Дівою Марією, йдуть за Ісусом до кінця. Але джерелом їхньої відваги, було те, що Ісус сказав, коли перша жінка-мироносиця, яка була в очах оточення грішницею, приступила в домі Симона прокаженого до Ісуса і вилила на Його голову пахуче миро, та сльозами вмивала Його ноги. Спаситель сказав тоді, що вона зробила це заздалегідь на Його похорон (пор. Мт 26, 12), а ще додав: «Вона багато полюбила» (пор. Лк 7, 47). Так, серцем і кроками жінок мироносиць того великоднього світанку теж керувала ота нездоланна і всемогутня сила, ім’я якої – любов. І ця любов проявилася вже раніше у їхньому служінні Ісусові. Вони ходили за Ісусом впродовж усієї Його публічної діяльності. Але ходили з однією лише метою: бажали тільки послужити. Вони не прагнули перших місць, вони не претендували на те, щоб сидіти праворуч і ліворуч Ісуса в Його царстві, не сперечалися про привілеї і почесті, як це, на жаль, траплялося у випадку Христових учнів. Жінки, натомість, не прагнули почестей, відзнак чи нагород. Вони просто служили. Так багато людей в наших часах дбають про те, щоб осягнути знання, щоб блиснути своєю інтелігентністю, щоб здобувати все нові наукові ступені і титули, і таким чином осягнути чи втримати раз здобуте високе становище. Натомість надто мало робиться зусиль, щоб вчитися любити, щоб бути готовими служити, похилятися над другою людиною, віддати себе іншому, не очікуючи взамін нічого. І це, до певної міри, не дивно. Бо знання майже автоматично переходять у владу (недаремно ще з радянських часів казали: знання це – сила), в той час як любов завжди провадить до служіння. Влада так часто провадить до насилля. Любов завжди провадить до життя. І саме любов’ю і служінням ми вподібнюємося до нашого Спасителя, Який сказав: «Я поміж вами як той, хто служить» (Лк 22, 27). Коли ми прагнемо віднови українського суспільства, мусимо вимолити в бога людей, готових послужити рідному народові і самі ставати такими, якими були мироносиці: людьми безкорисливої любові і жертовного служіння. Недаремно співається в одній релігійній пісні: «Любов збудує Україну». У цих словах чується відгук навчання апостола Павла, про те. що «Знання роздимає, а любов – будує» (1 Кор. 8, 1). Христова Церква нині вшановує отих відважних жінок, які залишили нам приклад самопосвяти, жертовності, любові і служіння. Але в їхніх особах ми віддаємо шану кожній жінці, яка є наслідницею мироносиць, практикуючи і нині ці шляхетні постави справжніх Христових учениць. Коли говорю ці слова, мені стають перед очі мироносиці з нашого народу: наші матері, бабусі, дівчата і жінки. Стає перед очі старенька жінка з-під Києва, котра, довідавшись, що Беркут вночі 30 листопада 2013 року жорстоко побив в центрі Києва студентів, встала рано-вранці, наварила картопельки з м’ясом і каже до своєї дочки: «Вези мене до тих дітей, я хочу їх підтримати, допомогти, розрадити» (цю історію членам ПС розказала сама ця дочка, бо саме тими днями ми проводили засідання ПС в Києві і були наочними свідками та учасниками тих подій). Стають мені перед очі жінки з села Княжичі поблизу столиці. Ми їх зустріли випадково, коли 8 грудня 2013 року прийшли на перше віче на Майдан. А вони кажуть: «Ми вже тут цілий тиждень. Наші чоловіки будують барикади, а ми готуємо їм їсти. І не підемо звідси, аж доки не переможемо». Дочекалися перемоги, але не пасивно, вони наближали цю перемогу власною молитвою, служінням, посвятою. Бачу перед очима наших дівчат, котрі день і ніч розносили канапки та чай тим усім, що були на барикадах. Бачу медсестер, які витягували поранених героїв з-під куль снайперів. Одну з таких – львів’янку Марію Матвіїв наша Церква минулого року нагородила почесною відзнакою Блаженного Священномученика Омеляна Ковча. Отримуючи її, ця скромна галичанка сказала: «За цей рік наші українські жінки пролили напевно цілі ріки сліз. І я дякую Богові, що я живу в цей час і в цьому місці. Я дякую Богові за те, що мене так виховали. Для мене Майдан і ці події, що сталися цього року, це вселяє в мене надію, велику надію, надію на те, що почалося відродження духовне, що наш народ все переможе». Ось – сила духа, ось – віра у Воскресіння! В жінках-мироносицях, які були біля Христа і які сьогодні йдуть хресною дорогою свого народу, Господь пригадує нам, що останнє слово в людській історії завжди матиме любов, вірність, доброта і служіння, а не ненависть, зрада, визиск і обман. Але найбільший знак дав нам Господь в Пречистій Богородиці, цій першій «побожній жінці», яка була найближче до Ісуса і яка стала знаком спасіння і перемоги над злом для всього людського роду. Сьогодні, 26 квітня, ми спогадуємо страшну катастрофу, яка впала на наш народ 29 років тому, як та таємнича зірка полин із Апокаліпсису, відкривши в Чорнобилі безодню аду та залишивши надовго зловісний саркофаг, неначе гріб над нацією, що прагнула відродження. Здавалося – настав кінець; нема надії на спасіння. Але Господь не полишив свій народ в темряві Страсної п’ятниці. Він послав нам знак надії, яким пробудив віру в перемогу. Чи це не знаменно, що ми сьогодні, спільно з Отцем і Главою нашої Церкви, перебуваємо саме на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії, звідки властиво, розпочалося духовне оновлення прибитого трагедією Чорнобиля народу. Бо саме тут, рівно рік після Чорнобиля, в маленькому селі Грушів з’явилася Пречиста Богородиця, Страдальна Мати, зодягнена у темні ризи смутку, що стала під хрестом своїх дітей, свого народу. І хоч комуністичні слуги ще намагалися, як ті воїни, затаїти правду про Боже змилування і воскресіння Церкви і народу, мешканці Грушева і всі, хто йшов туди, верталися додому благовісниками Воскресіння. Пропав страх, вернулася надія! Христос Воскрес і Бог навідався до свого народу! Сьогодні посеред випробувань, які за незбагненним Божим промислом впали на наш народ, ми знову підносимо в молитві наші очі до неба і отримуємо знак – Його Пречисту Богоматір. Збираємося нині у стіп Її чудотворної Самбірської ікони з вірою у те. що будемо почуті. Дивна деталь цієї ікони: Ісус, Якого Богородиця тримає на руках, однією рукою повертає обличчя Матері до молільника, і другою – відслонює плащ з Її голови, відкриваючи вухо. Це знак: Вона є з нами, Вона бачить наші страждання, Вона нас чує! То ж з повною довірою сьогодні заносімо через Неї наші молитви до Господа, вчімося від Неї та від жінок-мироносиць служити одні одним, та вертаймося додому благовісниками надії, благовісниками життя і воскресіння. Молімося до Неї словами Акафісту Самбірській Богоматері: «Оспівуючи Тебе в чудотворній іконі Твоїй, Приснодіво, Творця прославляємо ми і смиренно благаєм: молитвами Богородиці, Спасе, наш край наш збережи, щоб, любов'ю об'єднані, Тобі ми завжди поклонялися в Дусі та істині, а Твоїй Матері Пресвятій кликали: Радуйся, бо Твоєю молитвою ми любов'ю з'єднаємося, Радуйся, бо благанням Твоїм мир Христовий здобудемо, Радуйся, бо з Тобою все зло переможемо, Радуйся, бо з Тобою ввійдем в життя вічнеє, Радуйся, всепітая Мати Христа Господа!» + Богдан 26 квітня 2015 року Божого,м. СамбірПрокатедральний собор Детальніше...

Глава УГКЦ передав мощі блаженного Йосафата Коциловського прокатедральному собору Покрову Пресвятої Богородиці м. Самбора [фото&відео]

27 квітня 2015
26 квітня, в Неділю мироносиць, владики Постійного синоду УГКЦ на чолі із Блаженнішим Святославом, Главою УГКЦ, відслужили Архиєрейську Божественну Літургію у м. Самборі, в прокатедральному соборі Покрову Пресвятої Богородиці УГКЦ. Під час Малого входу Блаженніший Святослав виставив мощі блаженного священномученика Йосафата Коциловського, які відтепер перебуватимуть у цьому храмі. Детальніше...

Блаженніший Святослав освятив у Дрогобичі пам’ятний знак Героям Небесної сотні та Захисникам незалежності України [фото&аудіо&відео]

25 квітня 2015
25 квітня Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, у співслужінні владики Ярослава (Приріза), владики Григорія (Комара), владики Володимира (Війтишина), владики Кена (Новаківського), владики Богдана (Дзюраха), владики Бориса (Гудзяка) освятив пам’ятник знак Героям Небесної сотні та Захисникам незалежності України, споруджений на стіні Катедрального собору Пресвятої Трійці м. Дрогобича. Детальніше...

Блаженніший Святослав під час відвідин Реабілітаційного центру "Назарет": Не можна гідно служити і поклонятись Богові, якщо ми не служимо і не шануємо живу людину, яка є Його образом і подобою [фото&відео]

24 квітня 2015
Справжня любов до Бога виявляється в щирому служінні ближньому. Про це 24 квітня сказав Блаженніший Святослав під час відвідин Реабілітаційного центру "Назарет" для узалежнених осіб, що знаходиться в с. Рихтичі поблизу м. Дрогобича на Львівщині. На запрошення владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, Реабілітаційний центр відвідали також єпископи Постійного Синоду УГКЦ, який цими днями проходить в м. Дрогобичі. Детальніше...

Постійний Синод розпочав свою роботу посвятою Реколекційного дому

23 квітня 2015
Постійний Синод УГКЦ розпочав свою роботу в Дрогобичі посвятою Реколекційного дому Самбірсько-Дрогобицької єпархії, що знаходиться на вулиці Козловського, 57. Детальніше...

Владика Богдан (Дзюрах): "Керуючись любов'ю до людей, Церква прагне поділитись своїм скарбом віри" [відео]

17 жовтня 2014
Катехитичними зусиллями Церкви рухає бажання добра кожній людині. Про це 17 жовтня заявив гість VI-ої сесії Єпархіального собору Самбірсько-Дрогобицької єпархії владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду єпископів УГКЦ. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 2
Архів
^ Догори