Минуло 40 днів від Дня відходу до вічності о.Василя Поточняка

24 травня 2015
Друк
о. Василь Поточняк
Є люди, немов яскраве світло, які освітлюють всіх навколо, які несуть Христову науку і пам'ять про яких триває. 23 травня минає 40 днів з Дня відходу до вічності ієрея Василя Поточняка. У цей день у Зарваниці відбулась Архиєрейська поминальна Літургія, яку в головному Соборі відпустового центру очолив Преосвященний Владика Теодор (Мартинюк), єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівської Митрополії УГКЦ.

Нагадємо, що 15 квітня 2015 року Божого, о 06.15, у м. Брешія (Італія) на 42-му році життя на 19-му році священства відійшов у вічність отець Василь Поточняк, виконавчий секретар Пасторально-Міграційного відділу УГКЦ, колишній голова Комісії у справах молоді Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Ревний священик Української Греко-Католицької Церкви та патріот своєї землі. Він духовністю і свідченням християнського життя привів і утвердив багато душ. А своїм життям постійно виявляв повне довір’я Божій волі, яке засвідчив сприйняттям хвороби і терпінням як виявом Божого милосердя та можливістю свідчення Христової благовісті навіть на постелі недуги. Розраду і заступництво отець Василь одержував з прикладу життя митрополита Андрея Шептицького, за прославу якого молився.

Похоронні відправи відбулися в Італії - Брешія, Рим; та в Україні - с. Лімна, м. Самбір, м. Львів, с. Зарваниця. Поховали о. Василя у Зарваниці у крипті Дзвіниці.

Нижче подаємо спогади духовних осіб та людей від зустрічей з цим священиком, які свідчать про його непересічну багатогранну особистість та глибоку духовність.

Ольга, м. Львів:

- Я ніколи не бачила о. Василя, ніколи не розмовляла, ані не листувалась із ним, але Бог поклав мені на серце молитву за нього. Їхала на прощу у Рим і частину коштів, за звичкою, вирішила пожертвувати на церкву і тому, хто потребує. Перше похання, яке отримала від людини, було прохання за о. Василя. Оскільки я їхала у Рим і знала, що він в Італії, то відчувала якусь внутрішню потребу молитися за цього священика.

Пізнала о. Василя по ставленню його друзів до нього: за тією ревністю о. Юстина, Іванки та інших сотні людей, які вболівали, молилися, відвідували. Це мене потрясло. Мені згадувалося увесь час: «розслабленому дах розібрали і знесли вниз». Треба жити так, щоб було кому за тебе молитися, коли ти відійдеш з цього життя.

Знаю про любов цього священика до України, куди він дуже мріяв приїхати здоровим і пройти прощу. Його друзі йому це влаштували. І це, думаю, найбільше щастя для нього. Після похорону зрозуміла, що найбільший дар від Бога для нас є те, що отець зумів нас всіх зібрати і привести тут. Він своєю смертю, своїм похороном, руками своїх друзів закликав нас до Зарваниці, до Богородиці. Дякую всім, з ким спілкувались і разом молилися у молитовній групі, зорганізованій у соціальній мережі Facebook, в тій цілодобовій молитві, всім, кого знаю і не знаю.

Наталя, м. Львів:

- Я познайомилася з о. Василем у Донецьку в 2010 році, коли сестра Людмила запросила його на реколекції до нас. У цій людині відчула надзвичайно ніжне серце. Він дуже гарно ставився до своєї матері. А коли є таке ставлення до матері - значить і ставлення до всіх людей буде дуже гарним. Це торкнуло моє серце. До жінок у нього було особливе ставлення, він дуже поважав і цінував працю жінки. Також сильно заторкнуло моє серце його ставлення до Господнього дому. Він з чистим серцем старався, щоб у храмі було гарно і чисто, без штучності. Такою тонкою була у нього душа.

Завдяки його переживанням за Україну, за людей, котрі на заробітках, я вирішила піти на прощу у 2011 році. Мені нелегко було йти, були випробовування, але о. Василь мене постійно підтримував. Я дуже вдячна, бо через нього я пізнала і полюбила ще більше нашу Україну-неньку.

о. Василь говорив, що треба мати друзів, і ці друзі тебе звжди будуть виручати. Хочу подякувати Господу Богу за таке прекрасне життя о. Василя. Він був мені дуже близький духовно, хоча цього не знав, але тепер його душа знає. Дякую Богові за те, що він нас кожного запалив тією любов’ю до Бога і ближніх. Він навчив мене вдячності за кожну людину, за кожну прожиту хвилину, за кожний дар життя, за нашу неньку Україну. Мені серце болить за воїнів, але таким є наше очищення.

Сестра Людмила, м. Донецьк:

- Познайомилася з о. Василем у 2010 році, коли ми запросили його до катехитів у м. Донецьк.  У нього була ота простота, відкритість на Бога і людей, велика любов до ближнього. Мене вражало його таке велике прагнення допомогти кожній-кожній людині. Наскільки він умів вслухатися в людей, їх слухати - настільки вмів і допомогти. Я не можу навіть назвати отця своїм другом. Для мене це просто рідна душа в Бозі. Дуже дякую Богові і о. Василеві за всі його молитви.

Якось написала SMS отцеві з проханням про молитву за мою фізичну недугу. А він відповів такими словами: «Я Ваш хребет передав на небо – нехай з ним там щось зроблять». Дякую і вірю, що ми маємо такого святого заступника у небі, котрий буде допомагати нам завжди скрізь і всюди.

Ольга, м. Львів:

- 11 років працювала в Греції безвиїзно. Коли почула, що о. Василь організовує прощі до Зарваниці, - зголосилась іти. Це була моя  перша проща у 2012 році, а його - остання. Хочу поділитися тим, що для людини, котра приїжджає в іншу країну, означає Слово. Твої руки переробили б тонни праці, але як ти не розумієш того Слова, то ти нічого не можеш зробити. Важливо те, щоб ми у своїй роботі завжди шанували Слово, бо Слово – це велика зброя. Хочу подякувати о. Василеві за ті корисні поради, завдяки яким все виходило так, як він сказав.  Я дуже поважала його як відкриту людину. Він однаково ставився до всіх людей і за це йому велие спасибі.

Ольга, м. Київ:

- Ми познайомились з о. Василем через музику, молитву.  Я перш за все пізнала в ньому цю дуже молитовну сторону. Отцеві дуже подобався спів нашого хору на Аскольдовій могилі. І з ним молитва була особливою. Ми відчували, що молимось разом. Ми навіть співали по-іншому, коли він служив. Це була глибока духовна гармонія і пережиття спілкування з Богом. Якось отець так заглибився в цей молитовний спів, що забув слова. Згодом, після служби, він підійшов до нас і сказав, що так заслухався цього небесного співу, що забувся, в якому місці знаходиться і що далі має співати та молитись. Це було дуже трепетно. Це була якась мить, коли нас діткнув сам Бог. Ці спогади дуже дорогі і теплі для мене. Свідчу від усього нашого хору. Отче, ми Вас будемо пам’ятати і любити, чи Ви були на землі, чи в небі – Ви завжди з нами.

Аня, с. Лімна:

- Знаю о. Василя знаю ще зі школи. Він приходив до мого батька на навчання. Мій батько тоді був дяком у церкві і навчав його. Мене завжди потім дивувало, що звідки б о. Василь не приїжджав, де б не був, але коли відвідував рідне село – завжди заходив до мого тата, хоча він не був з того села, що о. Василь.

Коли о. Василь вступив у семінарію, а потім поїхав на навчання в Польщу, то звідти привіз моєму батькові Біблію українською мовою. На той час усі богослужіння читались церковнослов’янською. Ця Біблія і донині є у нас. Коли мій батько помер – о. Василь аж з Києва приїхав на похорон. Там розповів, як його дяк навчав: «Колись він дав мені такий зошит і сказав: «На другу неділю ти маєш це вивчити». Я відкрив зошит – а там жодного слова не розумію. Усе - церковнослов’янською. Але дяк сказав вивчити – і я вивчив». Це була людина дуже працьовита і відповідальна.

Надія, м. Львів:

- З отцем ми познайомилися у 2012 р. в Італії. Така була воля Божа, що ми приїхали туди лікуватися і отець також приїхав на лікування. Восени 2012 року зустрілися в церкві і після цього він нас ніколи не залишав, а підтримував, приходив, молився з нами і лікував наші душі. Ми завжди бігли до нього, бо хотіли почути ту науку, яку він проповідував. Коли я їхала додому, то підійшла попрощатися. Він сказав, що ми завжди будемо в молитві разом. Дякую Богові за ту зустріч, його молитви і прошу його й далі молится на небі за мене і за мого сина.

Священик Ігор:

- Я знав і спілкувався більше з отцем в часах його семінарійного життя і часах священства. Пригадую один факт, який завжди викликав у мене заздрість: його працездатність, вміння зосереджуватися на найважливіших речах. Ми обидвоє з ним працювали над дисертацією в одного професора.

На шостому році навчання він записався на докторантський курс і поєднував закінчення семінарії та аспірантуру. Після свячень, о. Василя одразу покликали працювати в Дрогобицьку духовну семінарію. Він мав кілька лекцій на день, а поміж лекціями - «вікно» (вільний час між лекціями). У цей час о. Василь ішов до себе в кімнату і працював над дисертацією. Його дисертація була зовсім на іншу тему, ніж тема того предмету, який він викладав у семінарії. Однак він міг дві години читати семінаристам «Богословіє молитвослова» (такий предмет він читав у семінарії), а за півтори години перерви переключався на іншу тему і писав. За рік праці в ДДС він написав 2/3 дисертації. Можливо, це феномен, який тільки мені промовляє. Але він умів зосереджуватися на важливих речах.

Уже згодом, в часі Римському, італійському наукові справи відійшли на другий план. Він зайнявся більше душпастирською працею, а не книжками: служив нашим людям на парафії. Я переконаний, що так він розпізнав волю Божу і те, що є найважливішим на даному етапі його життєвого шляху. Усі учасники прощ Самбір-Зарваниця, всі, хто з ним працював, має той досвід працелюбного священика, котрий не покладає рук, котрий не шукає часу для відпочинку. Якщо він поміж парами сидів і працював, то міг так само працювати і в інших сферах. Це залишається таким прикладом абсолютності. Багато хто говорив, що о. Василя варто наслідувати, на нього варто дивитися як на приклад. Я буду просити у нього тієї духовної помочі з неба, щоб вимолював мені таку ревність, працелюбність.

Священик Ігор Горішній:

- У 2001 році я приїхав на навчання в Рим в Східному інституті церковних наук. Тоді ми познайомилися з о. Василем в Колегії святої Покрови, де проживали разом, спілкувалися, багато молилися.

о. Василь навчав нас Літургії східного обряду. Пояснював, як будується Літургія, звідки вона є. Для нас, семінаристів, на той час було дуже вагомим бачення того, як священик уміє мати свою позицію, думку, як може її обґрунтовано пояснити. Окрім того, ми писали статті.

Пригадую випадок з життя і служіння о. Василя як координатора. Він відкривав різні громади в Італії. На той час потрібно було знайти якесь приміщення для нашої української громади – церкву, собор – щоб постійно могли відбуватись богослужіння. Крім римо-католицької громади там була церква Московського патріархату. о. Василь, знаючи проблему, висловив прохання про приміщення. Але йому відповіли, що тут немає української Греко-Католицької Церкви є дише можливість, щоб люди приходили до Римо-Католицької Церкви, або до церкви Московського патріархату. На це о. Василь сказав, що немає жодних проблем, ми можемо іти молитися на вулицю, будемо служити богослужіння в парку. «Нашу церкву переслідували. Навіщо наші діди-прадіти віддавали своє життя? Ми є Католицькою церквою східного обряду», - так він сказав тоді в пориві серця. Можливо, потрібно було висловитись якось м’якше, дипломатичніше. Але все вийшло на добре, тому що той священик повідомив єпископа і вони зрозуміли, що такі дії молодого священика можуть бути великим шоком для цілого  міста. Вони зупинили о. Василя і попросили не йти на жодні вулиці, чи парки. Єпископ навіть дозволив вибрати церкву там, де о. Василь захоче. З того часу у Мілані служилась Літургія східного обряду для українців.

Священик Ігор Козанкевич, м. Дрогобич:

- «Коли я захворів, то не мав сили молитися. Я настільки був розбитий, коли почув про свою хворобу, діагноз з метастазами. Психологічно і духовно дуже важко було примушувати себе молитися. Також важко було молитися, коли хвороба прогресувала. Був біль, втома, неміч. Не було сили молитися». Так розповідав про час своєї хвороби о. Василь. Він казав, що колись набагато більше молився і йому було набагато легше молитися, ніж у часі хвороби. «Моліться тоді, коли ви є при силі, а не тоді, коли не маєте вже тієї сили», - так говорив о. Василь.

Інше, що він закликав робити, – це здобувати собі друзів. «Коли мені було важко, то ті всі друзі мені найбільше помогли. І я відчуваю і молитовну, і фінансову, і людську підтримку з усіх боків. Коли я був здоровим і десь служив, то багато людей чогось хотіли від мене, просили про молитву, або допомогу. Я молився. Деколи я ту людину зовсім не знав, вперше бачив, але вона просила помогти – і я щось помагав. Коли захворів - до мене дзвонили люди, яких я зовсім не пам’ятав і пропонували допомогу молитвою, чи фінансово», - ділився о. Василь. Він пропонував, просив передати, щоб ми здобували друзів тоді, коли у нас все є добре. Тому що коли буде важо в житті, то ці друзі завжди віддячаться, допоможуть.

Тепер ми ще більше можемо просити його про підтримку заступництво перед Богом. У серці відчуваю велику радість і мир від того, що отець є в небі. Я маю таку близьку людину, котра є в Бога. Тому ще з більшою надією проситиму його про заступництво. Це не кінець – це початок нового спілкування з о. Василем, ще більш духовного.

Додаток:

Зі слів священика Ігоря Козанкевича, БФ «Карітас» СДЄ, про місце поховання о. Василя Поточняка

- Коли ми обговорювали маршрут цьогорічної Ювілейної прощі Самбір-Зарваниця 2015, отець казав: «Як будете іти, то зробіть так, щоб маршрут проходив через Унів. В Уневі побудьте цілий день, щоб в спокої і тиші помолитися».

Ми і раніше ішли через Унів, але ніколи не зупинялися довше. Я подумав, що це була якась своєрідна пропозиція, щоб отець був там похоронений, бо раніше отці-студити не заперечували, щоб о. Василя похоронити на Чернечій горі біля владики Юліяна. Але чітко не було сказано, що він бажає бути саме там похоронений, та й ніхто не хотів питатися його про це за життя.

Натомість, після смерті о. Василя, повстало чотири пропозиції: одна – в с. Лімні, біля церкви; друга – в м. Києві, на Аскольдовій могилі; третя – в с. Уневі, на Чернечій горі; четверта – в с. Зарваниця.

Вирішили порадитись з батьками, чого вони бажали б для своєї дитини. Батьки сказали, що в селі у них живе тільки одна сестра, а вони вже дуже старенькі, тож небагато людей ходитиме на могилу до о. Василя. Порадившись, батьки вирішили, що найкраще для Церкви і для о. Василя буде, якщо його похоронять у Зарваниці, тому що люди часто туди їздять, чи йдуть на прощу і зможуть там молитись. Окрім того, сам о. Василь ходив туди на прощу. І Зарваниця, на їхню думку, була б найкращим місцем».

Вічная пам’ять!

Іванна Рижан

Теми: Василь Поточняк

Інші публікації за темою