«І було благословення Господнє в усьому, що він мав»
Він прийшов на світ, коли земля перенаповнена запахами квітів, а буйна зелень трав творить суцільний природний килим. 5-го травня 1936-го року в Івана та Ксенії Вороновських народився хлопчик, якому судилося вписати вагомі сторінки не лише в книгу роду, але й засвітитися на небозводі буття Української Церкви. Його мала батьківщина – село Гумниська Буського району на Львівщині. Хлопчик на ймення Юрко не шукав золотих стовпів, як колись це робив Тарас Шевченко, він не був схильним до юначих авантюр... Проте він ще змалку запалився бажанням стати на службу Богові. Як тепер розуміємо, це не були дитячі ілюзії, до того ж побожна родина Вороновських часто ходила на прощі до Олесько і Нового Милятина. Разом з середущим братом Василем він був під впливом монаха Януарія – їхнього стрийка, що прийняв постриг і часто з ченцями навідувався в Гумниська. Біблійний Йосиф, якого, власне, й стосуються написані у підзаголовку слова з Книги буття, змушений був, позоставивши одежу, втікати від спокусливих бажань жінки його пана. Юрія Вороновського спокушували в інший спосіб. Були пропозиції йому та братам вступити до піонерів та комсомольців, а згодом – поповнити ряди комуністичної партії. Тож Юрій разом із ровесниками не раз «рятувалися», буквально вистрибуючи з вікон у ті дні, коли до села навідувалися агітатори з червоним піднебінням. Таким чином, юнаки свідомо ставали учасниками опору совєтизації, бойкотували намагання пануючої на той час влади «перевиховувати» українців у комуністичному дусі.
Вдарили пастирів, але не усі вівці розбіглися
Пророковані Митрополитом Андреєм Шептицьким переслідування УГКЦ у післявоєнний час насправді мали місце. Перейшли у підпілля священики, які не прийняли рішень Львівського псевдособору 1946-го року. Осередком нелегальних богослужінь став у Гумниськах будинок Вороновських. У 1959-му році за обставин строгої секретності у Львові на помешканні, де проживав Юрій Вороновський, було возведено у єрейський стан його старшого брата Василя. У цей час майбутній єпископ уже був студентом поліграфічного інституту. Так і жив він, здобуваючи світський фах і утверджуючись у духовному покликанні. Чернечий постриг він прийняв у 1958-му році. Складання упродовж кількох наступних років перших, других і третіх обітів стали своєрідними сходинками у сходженні Юліяна Вороновського до єпископства. Його подальша діяльність була пов'язана із навчанням у підпільній семінарії, доглядом за немічною матір'ю, яка вимушено перебралася до Львова, та опікою над підпільними священиками старшого покоління. Оте останнє означало постійні подорожі в Литву, звідки він повертався із грошовим пожертвами для ієреїв і рятував їх від нужди і скрути.
«Ти священик за чином Мелхиседека»
Наприкінці жовтня 1968-го року під покровом ночі Юліян Вороновський отримав ієрейські свячення. Вже від самих початків він розумів, що дорога його священичого служіння не буде вистелена пелюстками троянд. У 1972-му році померла Ксенія Вороновська, мати Михайла, Василя і Юрія. Під тиск репресивної системи попадають обидва брати-священики. Допити у відділках міліції як правило завершувалися пропозиціями співпрацювати з органами КДБ і погрозами. Врешті-решт послідувало звільнення з роботи «за власним бажанням» і праця на посаді кочегара. Перспектива займатися непрестижною справою для Юліяна Вороновського, як і для багатьох інших священиків катакомбної Церкви, не була гнітючою. Вона дозволяла більше часу приділяти справам, так чи інакше пов'язаним з душпастирюванням. Саме в цей період з Литви в Україну ним було доставлено велику кількість літургійних антимінсів та катехизмів. У суспільстві наростало невдоволення панівною системою, одним із чинників існування якої була боротьба з релігією. Водночас разом із дисидентським активізувався рух на захист УГКЦ. Діяльність його учасників була найбільш вагомим аргументом на підтвердження переконання, що УГКЦ не знищена на рідних землях.
«Хто хоче бути першим, нехай буде слугою для всіх»
Переслідування Церкви змусили Митрополита Володимира Стернюка подбати про безперервність єпископського проводу. Одним із нововисвячених архиєреїв став Кир Юліян Вороновський. Його хіротонія відбулася 30-го вересня 1986-го року в умовах строгої конспірації. День молитовної згадки мучениць Віри, Надії і Любові та їх матері Софії відкрив нову сторінку в біографії цього подвижника віри. А вже через якихось півроку світ дізнався про чудо у Грушеві. За короткий проміжок часу Церква від підпілля перейшла до легальних форм діяльності. Відзначення 1000-ліття хрещення Русі, ланцюгове голодування духовенства та вірних на Арбаті у Москві, масове повернення парафій у лоно УГКЦ не лише свідчило про тріумфуючу ходу УГКЦ, але й знаменувало приближення краху радянської імперії. На Різдво Христове 1990-го року Владика Юліян Вороновський відслужив першу легальну архиєрейську Божественну Літургію у Преображенському храмі міста Львова. Цього ж року він разом з іншими єпископами прибув на Синод до Риму. Там він поклонився святиням Вічного Міста, запізнався з Папою Іваном Павлом ІІ, а також Главою УГКЦ Мирославом-Іваном Любачівським та українськими архиєреями з діаспори. Відкритий діалог став своєрідною сатисфакцією за тривалі переслідування і репресії.
«Де єпископ, там і Церква»
У 1991-му році Владику Юліяна Вороновського було призначено ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. Перед тим він опікувався дрогобицькою групою кандидатів до священства, які починали навчання ще у підпіллі, а згодом перейшли на легальну форму навчання. Попри те, що ректорство його несло у собі багато проблем (особистий брак досвіду, відсутність належної навчальної бази, гостра нестача кваліфікованих викладацьких кадрів тощо), Кир Юліян Вороновський характеризує цей період (1991-1994) як найкращий у своєму житті. Через покладання рук цього архиєрея до священства прийшли десятки його недавніх підопічних питомців. У 1993-му році він став адміністратором, а через рік – Правлячим Архиєреєм Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Так уродженець рівнинних теренів, розташованих на пограниччі Галичини й Волині, став духовним батьком бойків–горян, що населяють частину Східних Карпат. Насправді, незвідані стежки Господні. За неповних два десятки років вдалося створити і розвинути єпархіальні структури, виховати цілу плеяду молодих священиків, оптимізувати управління деканатами, пожвавити мирянський рух. В різних куточках єпархії постали десятки новозбудованих храмів, паломництво до відпустових місць набрало системного характеру. Владика Юліян провадить єпархією у тісній взаємодії зі священиками та активними мирянами. Виказуючи послух Главі УГКЦ, він всі зусилля скеровує на утвердження патріаршого устрою нашої Церкви, а в контексті архипастирського покликання проповідує і свідчить згідно з духом Христового Євангелія.
* * * * * * * *
Зазвичай, коли у світі на відзначення ювілею прагнуть вшанувати людини, то цілком справедливо говорять про її заслуги перед родиною, суспільством... Можемо лише здогадуватися, як оцінює пройдений ним шлях Владика Юліян Вороновський з висоти прожитих років. Але будьмо певні: він робить це з переконання, що служить послушним знаряддям в десниці Господа, яка допомагає вправно керувати паствою. У Другому посланні святого апостола Павла до коринтян знаходимо такі слова: «Отож, краще я буду хвалитися своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний» (12, 9-10). Ці рядки передають стан душі єпископа, який, подаючи приклад ревності в молитві, служить для нас духовним батьком.
о. Михайло Бучинський,
редактор єпархіальної газети "Жива вода"