SDE
Публікації за темою: Йосиф (Сліпий)

Слово з нагоди 120-ї річниці з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого

05 червня 2012
Слава Ісусу Христу!Всесвітліші та всечесніші отці,Дорогі у Христі брати і сестри. Ушанування пам’яті, зокрема ювілейних дат великих постатей і діячів нашої Церкви та народу не є лише одноденною згадкою про їхнє життя і труди у форматі молитовних панахид і мистецьких заходів. Це передусім наша духовна зустріч із цією непересічною постаттю, під час якої можливий позачасовий діалог з нею через молитву, пізнання її життєвих кроків і діяльності, місця і значення в історії, ознайомлення із її творчою спадщиною, обмін досвідом. Цьогорічне ювілейне святкування 120-річчя з дня народження ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого) є нагодою задуматися над тим, що сьогодні, тут і тепер промовляє до кожного з нас, церковних християн та українців, незалежно від того, чи ми перебуваємо в географічних межах своєї держави, чи далеко поза нею, той, хто своїм духовним та національним життям продовжує благословляючи усіх спраглих Церкви й українства. Адже саме він духоносністю своїх поглядів щодо майбутнього на кілька десятиліть випередив свою епоху, стаючи цінним, життєво необхідним та актуальним у нашому сьогоденні. З нагоди святкування року Патріарха Йосифа (Сліпого) хотілося б звернути увагу на три моменти його життя – служінні науці, душпастирство та працю на користь єдності. Патріарх Йосиф як науковець, пастир та служитель єдності Церкви та народу   Як Богом обдарована людина і здібний до наукової праці Блаженніший Йосиф був служителем у храмі науки. Він – один з дуже небагатьох українських богословів, яких автори цитують у своїх творах. Своїм великим завданням він вважав не лише працювати науково самому, але й виховати людей, які б любили науку і науково працювали. Велику частину свого життя він посвятив тому, щоби готувати майбутніх богословів й спеціалістів в інших ділянках церковних наук. Перша половина його життя присвячена, власне, цій праці, як ректора семінарії, ректора академії, вихователя багатьох поколінь священиків. Коли після багатолітніх тюрем і заслання Патріарх Йосиф приїхав до Риму, то й там продовжив втілювати цю свою мрію, заснувавши Український Католицький Університет. Патріарх через свої численні богословсько-наукові праці дає нам зрозуміти, що знання, володіння ними, освіта – один з талантів, який дав кожному Бог при народженні. Господь закликає кожну людину через Своє Божественне Писання, життя і діяльність Його Церкви бути освіченим щодо Нього: пізнавати Невидимого через молитву, участь у Святих Таїнствах, читанні духовної літератури. Тому цілком природно звучать його слова: «Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!» Свої ініціативи щодо духовного оздоровлення української нації патріарх Йосиф тісно поєднував з наукою: «З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті». Прислухаючись до цих заповітних слів Блаженнішого Йосифа і розширюючи свій кругозір, шукаючи мети і сенсу усього в світі, зможемо відчувати Бога у собі й навколишньому творінні, стаючи, згідно з висловлюваннями Святих Отців Церкви, богословами – носіями глибокої істини про Творця, нас та навколишній світ. А в царині історичної, політико-економічної та суспільної науки зможемо нарешті ствердно й одноголосно обґрунтовувати свою українську споконвічність як нації та народу перед масовими замовчуваннями, перекрученнями і переслідуваннями ворогом правди. Саме тому для нас, християн і громадян власної держави важливими є мудрість та дієва освіченість якнайширшого кола українців.   Другим важливим елементом життя великого Патріарха, на який я б хотів звернути увагу, є його душпастирська праця. На перший погляд це може звучати дивно, бо він до 1944 року, коли став митрополитом, займався майже виключно науковою працею. Згодом, здавалося б, знову не було нагоди для душпастирювання, адже діючим митрополитом він був всього 5 місяців (від 1 листопада 1944 року до 11 квітня 1945), а потім його заарештовують. Проте 18 років тюрем і заслань – це теж час його душпастирської праці. Коли Патріарх Йосиф був немічним, ув’язненим і, здавалося б, знедоленим, тоді духовне життя та вкраїнська любовно-синівська свідомість разом із фізичними обмеженнями на багаторічних засланнях гуртували й надихали його вірних, трощили кордонні мури і сягали членів його Церкви, де б вони не проживали. Його служіння в нелюдських умовах для людей – вираз дії Божої благодаті в людській немочі і приклад людської відкритості на неї, довіри Богові усюди й завжди. Він терпів за свій народ, а це також важлива форма душпастирства. Його терпіння і терпіння багатьох інших – це великий духовний скарб, завдяки якому наша Церква пережила переслідування і завдяки якому ми, відродження, сьогодні можемо планувати шляхи подальшого розвитку. З огляду на це кожна українська родина як молитовний, творчий і пам’ятний спогад про Блаженнішого Йосифа сьогодні має повісити в своєму духовному домі ікону - ікону ідеалу праведності перед Богом і перед людьми, навченого від Бога батьківства, вимоленої життєвої мудрості, божественної смиренності і далекоглядності, до яких має стреміти кожен. Можемо також навчитись від великого Патріарха витривалості в життєвих випробуваннях, де кожна людина –  Божі образ і подоба, а не заручник обставин.   Третій елемент, про який хочу згадати, це діяльність Патріарха Йосифа (Сліпого), коли він повернувся після заслання у 1963 році і аж до смерті у 1984 році. Тоді він дуже багато часу і зусиль присвятив на служіння єдності, єдності Церкви та народу. Наш народ і Греко-Католицька Церква тоді не в змозі були вільно розвиватися на своїх рідних землях, а були присутніми в різних країнах по цілому світі. Патріарх Йосиф зробив багато для того, щоб кожен член Церкви думав не тільки про себе і про власні потреби, але й про інших, та намагався у щоденному житті реалізовувати єдність. А це дуже важливо для збереження духовних вартостей, віри, для справжнього служіння Богові і ближнім. Цей Божий слуга вказував на визначальну роль Церкви не тільки для духовного і національного відродження в Україні, а й для збереження української ідентичності в глобальному масштабі. А дієвою силою Церкви і її гілок в Україні мала бути «… любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таємничим Тілом, любов до рідної Української Церкви, повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними та матеріяльними скарбами вселюдського значення…». За таких умов буде можлива міжцерковна та національна єдність. Тому заклики Патріарха до єдності і старання про її здобуття – дуже важливий дороговказ для кожного небайдужого, сповненого Божого життя християнина та повноцінного члена Церкви.   Закінчення Сьогодні молитовно дякуймо Богові, що в бурі й штормах наших життєвих пошуків справедливості, національної і суспільної стабільності, повноцінного і правильного зросту й виховання молодих поколінь українців Господь дарував нам подивугідну, умиротворюючу пристань – життя і спадщину патріарха Йосифа (Сліпого). Патріарх близький до кожного з нас. Він справді є живим втіленням долі, потреб і старань  Української Церкви та нашого народу. Три аспекти його життя – це матерія для застанови, щоб кожен і з нас міг подумати, що він і як він може послужити своєму народові і своїй Церкві. Гаряче заохочую вірних нашої Церкви молитися за прославу слуги Божого Йосифа (Сліпого). Просімо у всерозуміючого Бога про інших подібних лідерів для Церкви і народу, які би своїми життям та працею наново благодатно освятили нашу душу, сім’ю, родину і народ. Детальніше...

У Дрогобичі богослови та історики розповіли про різні сторони життя й дільності Патріарха Йосифа (Сліпого)

05 червня 2012
4 червня, увечері, у муздрамтеатрі м.Дрогобича відбулась святкова академія з нагоди 120-ліття від дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. Святковий захід розпочався привітальним словом владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицького. Детальніше...

Історичні основи ідентичності Української Греко-Католицької Церкви у богословській думці Йосифа Сліпого (1892-1984)

25 березня 2012
Не викликає жодних сумнівів, що діяльність і сама особа Йосифа Сліпого (1892-1984) суттєво вплинули на розвиток і позначилися на самобутності Української Греко-Католицької Церкви (далі – УГКЦ), або ж Української Католицької Церкви (далі – УКЦ), як її традиційно називали в українській діаспорі в період від Другого Ватиканського собору до легалізації греко-католиків у Радянському Союзі (1989). Зокрема, в дискусіях навколо питання ідентичності східних католиків, яке було надзвичайно актуальним у контексті політичних та церковних реалій XX століття і залишається таким донині, найчастіше згадуються постаті митрополита Андрея Шептицького (1865-1944) і патріарха Йосифа Сліпого та їх особливий внесок в осмислення місця та ролі УГКЦ у християнській спільноті та в історії Церкви. Однак до сьогодні відсутні узагальнюючі дослідження на цю тему, в яких було б проаналізовано процес формування церковної ідентичності з урахуванням усіх історичних процесів, середовищ, передумов, котрі могли б мати вплив на ґенезу думок першоієрархів УГКЦ. В останніх десятиліттях з'явилась значна кількість наукової і науково-популярної літератури про Й. Сліпого, в якій висвітлюються окремі аспекти його діяльності як філософа, педагога, питання утвердження помісності та патріархату УГКЦ, тема ідентичності, проте, не стала предметом окремого дослідження. Детальніше...

о.Володимир Маргітич про Патріарха Йосифа Сліпого: "Людина, що заслуговувала особливої поваги"

09 березня 2012
Спогади о.Володимира Маргітича про Патріарха Йосифа Сліпого. Детальніше...

У Єпархіальному музеї відкрилась виставка «Патріарх Йосиф Сліпий у філателістичних виданнях»

08 березня 2012
5 березня у Єпархіальному музеї м.Трускавця відкрилась виставка «Патріарх Йосиф Сліпий у філателістичних і пропамятних виданнях» зі збірки матеріалів, зібраних впродовж тридцяти років відомим популяризатором та пропагандистом ідей Патріарха доктором медицини Романом Смиком. Детальніше...

Патріарх Йосиф Сліпий. Життєпис Митрополита Андрея Шептицького в 15-ту річницю його смерті

28 лютого 2012
Всеч[еснішому] дух[овенств]у – М[ир і бл[агословення]! В ХV-ту річницю смерті митр[ополита] А[ндрея] хочемо дещо описати Вам чи радше пригадати про святе, богоугодне життя і подвиги Вел[икого] Покійника.  1. Вступ.  Давати основну оцінку життя і творчості Пок[ійного] Ш[ептицького] А[ндрея]  ще, мабуть, передвчасно, – заблизька перспектива часу, щоби можна поставити Його особу на належному місці і вмістити її в рамцях історії наших століть. Все-таки можна зважитись вже на спробу [дати оцінку] його життя і діяльності, як м[итрополит]а і народного діяча. Одно можна нині без застережень ствердити, що він був найвизначнішою людиною свойого віку на Україні! М[итрополит] А[ндрей] мав незвичайно великі духовні спосібності, можна без пересади сказати геніальні, яких він не міг розвинути і здійснити в добі упадку і поневолення нашого народу поляками і царською Росією. З дому виніс він найкраще виховання і задля заможності не потребував тратити сил на роздобуття матеріальних і духовних середників, щоби здобути собі найвище образування. Так він осягнув три докторати: філософії, права і теології, – на той час велика рідкість! Водночас воно піднесло Його високо – і то зразу – в очах всього громадянства. При цьому М[итрополит] виніс з дому знання всіх європейських мов (крім української, польської й російської, ще [й] французької, німецької, англійської, італійської, еспанської, а в ґімназії і на університеті – латинської, грецької, старослов[’]янської і староєврейської). Вкінці, на становищі м[итрополита], він мав можливість розвинути найширшу діяльність. А в тодішніх умовинах і загалом впродовж минулих століть м[итрополит] уважався найвищою особою на Україні, а в княжих часах – найвпливовішою, після князя, людиною в державі. Раз навіть вже як василіянський чернець він мав сказати, що на становищі м[итрополи]та можна ще найбільше зробити. А все ж таки в своїй скромності при кінці життя вчинив перед семінаристами такий висказ: “Я думав, що в житті багато доконаю, а я нічого не вчинив”. Висказ свідчить наглядно, які великанські носив  він в собі пляни і програми, коли його гігантські подвиги казались йому нічим. Його праведне життя і відданість Церкві спонукали св. Отця так вчасно розпочати його канонізацію. 2. Батьки і молодечий вік.  М[итрополит]  А[ндрей] походив з Прилбич біля Судової Вишні, [що знаходиться] недалеко [від] Львова. Там були родинні добра графів Ш[ептицьк]их, там він прийшов на світ [у] 1865 р[оці], там і був охрещений іменем Роман-Александер, там він провів свої перші молодечі літа. Батьки його були заможні  і походили з графського роду. Батько – гр[аф] Іван був водночас і послом до Австрійського парляменту. Його предки-шляхтичі були відомі вже в давній історії України, а графами стали вони за Австрії (родинне дерево була випрацювала жена Льва, брата Андрея, гр[афиня] Шембек, але воно, мабуть згинуло в часі війни). Батько, граф Іван, був добрим економістом і мав [у власності] кілька сіл. Цю прикмету господарності і ощадності одідичили і його діти. При цьому любив він історію, збирав старовинні пам’ятки, передусім свого роду, і передав це замилування свому синові Романові-Александрові. В прилбицькій палаті висіли портрети славних антенатів роду, [як]і мимоволі впроваджували дітей Графа Івана в своє українське з свого роду минуле. Гр[аф] Іван був спольщеним українцем (русином), як [і] його діди за шляхоцької Польщі. Одначе він в душі почував себе завжди русином і цей руський дух вітав в домі Ш[ептицьких. Мати, гр[афиня] Софія, була дочкою гр[афа] Фредро – найбільшого польського комедіописателя. Сама вона була глибоко релігійною людиною, талановитою маляркою і писателькою. Вийшов навіть один том її оповідань з критичним вступом Стан[іслава] гр[афа] Тарнавського, проф[есора] польської і слав[’янської] літератури на Краківському університеті. Цю глибоку релігійність вщепила вона в душі своїх дітей, зокрема Романа, вже замолоду. Вона і навчила його малярства. Богдан Лепкий твердив, що Роман вчився також в Матейка, хоч поки що це остало непровіреним. Двір Фредра стояв колись у Львові, [по]бік старого Університету, [пізніше він] був розібраний, і на тому місці [позістав] здвигнений пам’ятник великому польському письменникові Фредрові в сидячій позі. З гр[афом] Іваном, як писала вона в своєму листі до улюбленої сусідки-приятельки, запізналася на одному балі, і він подобався їй своєю серйозністю і повагою, на що, звичайно, молодята рідко звертають увагу. Вона описала була прегарно свій приїзд до Прилбич з мужем із Львова, свого родинного дому після весілля і шлюбу. Шептицькі жили щасливо і богобоязно та привели на світ 6-ох синів. Першим був Юрій, дуже спосібний, що помер в розквіті життя, як студент, [захворівши] на простуду. Другим з черги був Роман-Александер, третим – Александер, дідич в Лабуні на Волині, що, арештований німцями, помер на удар серця (грудну жабу) внаслідок знущань Ґестапо. Він почував себе українцем, хоч слабо володів українською мовою. Загалом українські симпатії в родині брали верх задля української свідомості Романа-Андрея. Четвертим був Станислав, пізнійший австрійський і польський генерал, що навіть уможливив був обняття Луцької єпархії єп. Йосифові Боцянові. Він був тоді в часі Першої світової війни головнокомандуючим на волинському відтинкові. П’ятим сином був Казимир, пізнійший архимандрит Студитів, Климентий. Шостий був Лев, що господарив в Прилбичах і загинув з женою в 1939 р[оці]. В родині царила благородна толєранція. Вертаючи до Романа, матір Софія, тішилася, що малий синок скоро навчився сам відмовляти коронку-чотки і щоденні молитви. А дома вона запровадила спільні молитви, і цей звичай, пізнійше як митр[ополит],  Роман-Андрей поручав в пастирських посланіях всім християнським родинам як незвичайно впливовий чинник реліґійності, виховання і вдержання християнського духа в основній клітині Христової Церкви. Як хлопчина, писав по-французьки листа до матері, якщо вона перебувала поза Прилбичами. Цікавий був перший діточий почерк письма в Романа, а матір поучувала його, щоби він не робив граматичних похибок і був слухняний. Малий Роман любив їздити на малому коникові-куцикові, ходити на лови і купатись. Батьки спочатку держали учителя для синів в Прилбичах, і при кінці року вони [сини] їздили здавати іспити до польської ґімназії у Львові. Один з учителів оповідав, що Роман, а очевидно і інші браття, приходив з батьком подякувати екзамінаторам і директорові. Його успіхи були завжди відзначаючі. Загалом, усі сини були незвичайно спосібні. У вищих клясах ґімназії батьки рішили винаймити дім у Кракові, [щоби] і матері [могти] осісти там з синами. Вони ходили до аристократичної ґімназії св. Анни. Краків уважався тоді осередком науки і мистецтва. Там був осідок польської Академії наук і мистецтв, далекої від польсько-українських політичних неспокоїв і заворушень та загалом антаґонізму і шовінізму, від якого батьки берегли свій дім. При тому ніде – ні в батька, ні в матері – нема найменшого натяку на негодування і невдоволення [стосовно того], що син Роман взяв виразнійший український напрям. Як згадано, батько Іван любив збирати старинні пам’ятки, портрети, рукописи, одежі, [тож] і Роман за прикладом батька став бібліофілом – збирав книжки і підписував їх своїм іменем по-українськи, хоч дім був ведений по-польськи чи радше по-французьки. На стінах Прилбицької палати висіли портрети давніх митрополитів – Льва, Атаназія і інших предків. Між ними був і один Ш[ептицький] польський, латинського обряду, єпископом в Плоцьку. Варлаам був архимандритом Унівським. Загалом, майже в кожному поколінні Ш[ептицьких]  були монахи і церковні єрархи. Між батьками і синами велися нераз гарячі дискусії на церковні і народні теми, передусім про історичні польські і українські події. Очевидно портрети своїх предків ставили Романові перед очі його майбутній життєвий ідеал, накреслювали шлях та помагали йому зорієнтуватися в дуже вчасній молодості в національній свідомості і своїй приналежності до української нації. Матір знала польську, українську, німецьку, французьку і англійську мову і ними розмовляла з синами для вправи. Вона намалювала образ Серця Христового, украсила його своїми брилянтами і дорогоцінностями та віддала його до костела сусідного села, як свою жертву. Як письменниця, вона описала молодість Романа аж до [часу] вступлення до монастиря. В своєму нарисі вона описала, підкреслючи глибоку побожність сина, [його] дитинні літа, ґімназійну науку, часи в Кракові, подорож до Італії, спроби вступлення до монастиря, його довгу молитву при гробі св. Антонія в Падуї, про авдієнцію свою з дітьми в Папи Льва ХШ, початок військової служби, недугу шкарлятини, вступлення до оо. Василіян, грудну недугу і лікування в Закопаному. Коли діти часом нездужали, пустували, не хотіли вчитися, вона відмовляла тоді Богородице Діво [Zdrowaśki], що, очевидно, мало великий, достатній вплив на синів, бо вони не хотіли робити люблячій матері прикростей. Вона описувала і свята, [які організовувала], бо щорічно старалася чимсь ориґінальним зазначити і записати їх в найкращій пам’яті дітей. До дому Ш[ептицьких] заїздили до Прилбич і в Кракові, як приятелі і духовники оо. Ісусовці, тодішні визначні вчені і місіонарі, як о. Моравський і інші. Вони піддержували реліґійне життя родини і незамітно ним керували. До Прилбич приїжджали з відвідинами сусіди – українські і польські діячі, єпископи, між іншим і кардинал Пузина. З нагоди посвячення нової палати Матір написала в описі знаменні слова, що нехай би новий дім радше запався, якщо б у ньому мав творитися – не дай, Боже, – якийсь гріх! 3. Студії і подорожі. В Краківській ґімназії св. Анни Роман здав матуру з відзначенням і в кожній дисципліні виказував небуденні спосібності. Після того він хотів вступити до монастиря оо. Василіян, але батько спротивився. Він хотів, щоби син вперед розглянувся в світі і з широким знанням і більшим досвідом вибрав собі життя в духовному стані. Тоді Роман записався на юридичний факультет в Бресляв і всюда виступав як русин (Ruthene). Студіючи право він щосеместра вписував богословські виклади і, може, більше цікавився теологією, ніж правом. В тому часі він заприязнився передусім з професором канонічного права [Ляммером], що в часі, коли Митрополит Андрей сидів у Курській тюрмі, присвятив йому дуже теплу згадку на викладах і то з слезами в очах. (Вона була печатана і в “Ниві”.) Право почав Роман студіювати після початої невдалої військової служби, як Einjähriger-Freiwilliger в Кракові. Він мешкав дома, а на військові вправи ходив до касарні. Матір описала тодішну родинну траґедію чи радше його несповна двомісячну військову службу. Раз рано вернув Роман вчасно з касарні блідий і на порозі зімлів та упав. Матір зайнялася зімлілим. Припадково прийшов і о. Ісусовець та почувши, що сталося, здивувався дуже, бо Роман був того рана на його Службі Божій, причащався і відійшов здоровий. Лікар сконстатував шкарлятину, на яку хорували всі діти, і щастя, коли вона захоплювала їх в діточому віці – тоді перебіг був легкий. В пізнійших молодечих літах, як от з Романом, [подібний] випадок був важкий, тягнувся довгий час і полишив по собі прикрі наслідки, недугу ноги і легенів. Так скінчилася його військова служба і кар’єра, кругом якої повстало багато видуманих легенд та клевет, і то без найменших основ, як от що він був генералом, провадив гуляще життя, бавився в кінні перегони і тим подібне. Злобні люди чули, що один брат його кінчив військову Академію у Відні, був генералом і, злучивши це з своїми клеветливими припущеннями, нападали пізнійшого мит[рополит]а в пресі, на що він, одначе, зовсім не реагував і ніколи перед оцими очерненнями не боронився. Прийшовши до здоров’я, як сказано, Роман став студіювати право. В часі ферій він їздив до Італії, [де] познайомився з римськими умовинами, італійськими краєвидами і містами, головно з мистецтвом. В одному своєму спомині він сам описував, як захоплювався венецькими мадоннами, що піддержували його в доброму настрою, бо матір перебувала тоді недужа в Італії на лікуванні. Матір описала рівнож свою гостину в сина у Венеції незвичайно поетично і тепло. Вже тоді Роман мав сказати їй, що не бажав би мати її при своїй смерті, бо вимолював собі ласку мучеництва за віру. Рівнож великої ваги була його друга подорож, але на Україну і по Росії. Батько бажав собі навіть цього, щоби син пізнав добре терен майбутньої своєї праці. Матір була занепокоєна його здоров’ям, на якому він занепадав час від часу, і тому Роман відписував був раз з Києва і успокоював матір: “Je ne tousse pas? Я не кашляю”, – натякаючи на грудну недугу, що загніздилася була вже після шкарлятини. В часі тої подорожі він познайомився з своїми кревними в Росії, а через них – з усіми умовинами царських часів з князівськими і графськими російськими родами, з видними українськими і російськими діячами, між іншим – з професором Антоновичем –  в Києві головним представником української свідомості і українського руху на Україні. Тоді також нав’язав він зносини і приязнь з філософом Володимиром Соловйовим, сином визначного, другого по Карамзині російського історика. Володимир був великим прихильником з’єдинення Церков і часто бував в архиєпископа Штроссмайєра в Боснії, визначного прихильника унійної акції. Приязнь з Володимиром Соловйовим тривала аж до його смерті і виявлялася в сердечних обопільних дуже змістовних листах. В тому часі він звидів Київ, Москву, Петербург і інші міста, і що найважнійше, познайомився особисто з усіма прихильниками Церковної Єдності в Росії і з єрархами латинського обряду та їхнім тодішнім духовенством. 4. Чернечий стан. Скінчивши право, він не покинув своєї давної думки про монастир і прохав батька знову о дозвіл, якого він вже тоді не відказав молодому докторові прав. Зворушливими словами матір описала знову родинну подію, прощання з найстаршим сином, що, йдучи за Христовим зазивом, покидав їх на  завсігди. Роман написав довгу молитву до Матері Божої, і в ній, між іншим, кликав словами Псалмопівця: “Не нам, Господи, не нам, але Імені Твоєму дай славу”, – щоби Він завжди покликáв з їх роду священників і ченців. Всі вдома клякнули, батьки і діти, і відмовили молитву: “Под Твою милость”, – Роман попрощався з усіма домашніми. Самі батьки відвезли сина до Добромиля на новіціят, а опісля їздили на облечини. Після того батько мав плакати і говорити: “Нема мого Ромтуха, а є тільки брат Андрей” – монаше ім’я сина. Отці Василіяни не могли знайти між святими відповідного імені, що зачиналося би від Р. – по східному звичаєві, тому взяли від другого, Александра, – Андрей. Це без сумніву було провіденціональне, що вибір імені впав на первозванного апостола і просвітителя України! Що батько тужив – то зрозуміла річ, бо вступлення сина графського роду до монастиря було в наших тодішних умовинах нечуване. А прив'язання до сина було велике! Навпаки, з опису матері видно, що вона радо віддала сина на службу Богові і їй незвичайно подобався син в монашому каптурі. Обряд постриження робив на батьків величезне вражіння – це представляло смерть сина для світу. Брат Андрей почував себе в монастирі дуже добре і настоятелі були рівнож незвичайно задоволені з нього. Але важке життя, вставання рано, чування ніччю, умова і фізична праця підірвали здоров’я і так не дуже здорового молодого монаха. Він заслаб на легені і дістав вибух крови. Недуга була поважна, і батьки забрали недужого сина домів, до Прилбич, і він боровся там між життям і смертю. Біля ліжка хворого поставили кілька зрізаних молодих смерек, щоби чатиною відсвіжувати повітря в кімнаті. Батьки, ходячи, відмовляли чотки за здоров’я сина. І справді синові полегшало і він виїхав з матір’ю на дальше лікування до Закопаного. Мати була біля нього, і коли здоров’я покращало, вона замовила татранського різьбаря, що вчив брата Андрея різьбарства. Це, очевидно, вбивало нудьгу і піддержувало сили. Пізніше, як мит[рополит], він не раз згадував в розмові татранські краєвиди, татранського півця Сабалу і лікаря, що розголисили славу Закопаного як лікувальної станції на грудні недуги. Відзискавши здоров’я, він став продовжувати філософічні і богословські студії в Кракові в оо. Ісусовців, бо вони тоді переводили реформу оо. Василіян. Святив його на священика єп[ископ] Пелеш, перемиський владика. Отець Андрей займав різні пости в монастирі – маґістра новиків, професора моральної [богословії] і ігумена монастиря у Львові. При тому, у вільних хвилинах він перекладав твори св. Василія Великого із грецького ориґіналу, бо до грецької мови мав велике замилування вже в ґімназії і в часі новіціяту і чернечих студій писав до своїх товаришів листи по-грецьки.  Передусім бачну увагу звернув о. А[ндрей] на проповіді і на місії, які з іншими отцями робив по різних занедбаних парохіях. Для оживлення християнського життя, він заложив місячник “Місіонар”, що довгі роки тішився великою популярністю в народі і віддав великі услуги Католицькій Церкві. В “Місіонарі” на Західній Україні м[итрополит] А[ндрей] поміщував свої проповіді і статті дуже популярного змісту, писані з великим таланом. Він читав проповіді відступника Наумовича і дуже болів над тим, що він відпав від кат[олицької] віри, може, подекуди із посторонної вини. Впрочім, свого грішного кроку гірко жалував пізнійше і сам Наумович. Він відомий був з процесу в Гниличках. Як львівський Ігумен провадив о. А[ндрей] широку душпастирську працю і познайомився основно з львівським середовищем. Вже тоді він був рішучим противником угодництва і відраджував її кард[иналові] Сильвестрові, що під напором Відня хотів погодити українців з поляками. Але угода могла бути тоді тільки дуже поверховна. Як ігумен, був він тоді дуже популярний, [саме] тоді і став [він] Станиславівським єпископом. Умер кард[инал] Сильвестер Сембратович, єпископ Куїловський перейшов з Станиславова на митрополита до Львова, а Станиславівським єпископом став о. ігумен Андрей. Він відмовлявся від єпископства, вказуючи [на] свої недуги та слабе здоров’я і писав в тій справі до свого кревного кард[инала] Ледоховського, префекта Конґреґації Пропаганди Віри, під якої юрисдикцію підлягала і наша Церква. Кардинал мав тоді величезний вплив в Римі. О. Андрей одержав коротку відповідь, щоби він лишив цю справу Богові і Апостольському Престолові і ждав рішення. Остаточно Цісар Франц-Йосиф іменував його на предложення папи єпископом в Станиславові. 5. Станиславівське єпископство. Станиславівське єпископство утворив св. Отець на предложення кард[инала] Сильвестра Сембратовича, що хотів відбути провінційний Синод, а двох єпархій було замало. Треба було третьої, щоби була можлива більшість голосів. В тій ціли він виділив частину розлогої Галицької митрополії, а саме під[карпатські] і карпатські деканати, найдальше віддалені від Львова. Першим єпископом був відомий наш вчений, історик Церкви Юліян Пелеш. Його наслідником, коли він перейшов до Перемишля, став о. Юліян Сас Куїловський, українець, але бувший польський повстанець, що спасся утечею до Парижа; і там з кількома українцями, також пізнійшими священиками, він укінчив філософічні і теологічні студії в монастирі оо. Сульпіціанів в Парижі. Він володів, отже, добре французькою мовою, якою говорила уся тодішня польська аристократія. Третим був Андрей Ш[ептицький]. Єп[ископ] Куїловський був перенесений до Львова на митрополита. Після єпископа Андрея станиславівським єпископом був назначений о. д[окто]р Григорій Хомишин, то, як сам заявив, став ним завдяки митр[ополитові] Андреєві. Єп[ископ] Юліян Сас Куїловський був мало активний, тому оставив багато праці для свого наслідника. Єп[ископ] А[ндрей] видав найперше послання до духовенства і вірних єпархій і виявив свої задушевні бажання. Опісля упорядкував справи капітули, як своєї найближчої помічниці. Одним з дальших чинів була візитація єпархій. Він перевів канонічну візитацію передусім Гуцульщини і оставив там по собі якнайкращі спомини. Багато леґенд про молодого, високого ростом єпископа створили гуцули і оповідають [їх] собі ще по нинішній день. Він написав опісля, як вислід своїх відвідин, окреме Пастирське посланіє до гуцулів, і то на гуцульському наріччі. На тодішній час то була велика і нечувана новість! Вправді посланія писались тоді вже на народній мові, але ще таки побутовало т. зв. “язичіє”. Владика виступив в Посланію проти пороків, що загніздилися були в горах, при всій їх красі, зокрема проти блудства, розпусти і забобонів. Дальше спровадив єпископ маляра Макаревича і казав [йому] вималювати катедру у візантійському стилі, що сталось в Станиславові великою атракцією. В часі візитації він сам часто сповідався, щоби заохотити до сповіді і священиків, і вірних. Маючи зібрану вже велику бібліотеку, він передав її капітулі, думаючи тим створити в Станиславові науковий осередок. Тоді також поробив приготування для створення Дух[овної] Семінарії в Станиславові. За один рік свого владицтва м[итрополит] А[ндрей] зумів з’єднати собі священиків і вірних і позбавити їх упередження до своєї особи, як здогадного польського насланця, що прийшов польщити українців. Водночас він піддержував зв’язки з свояками, князями Сапігами і іншими спольщеними шляхоцькими родами і старався з’єднати їх або бодай прихилити для укр[аїнської] нації на станиславівській території. В Станиславові мав єпископ провадити і дуже суворе аскетичне життя і на зразок ченців-трапістів спати в трумні, щоби себе духово гартувати. Залюбки читав щодня св. Письмо, і так до кінця життя. Тимчасом помер митрополит Сас Куїловський, і цісар, на предложення папи Льва ХІІІ, іменував єп[ископа] А[ндрея] Галицьким митрополитом. Він знову вимовлявся слабим здоров’ям, недугою ніг, що стала йому щораз більше дошкулювати. Рад не рад, єп[ископ] Андрей розпрощався Посланієм зі своїми єпархіями. Між ними і ним зав’язався найтісніший духовний зв’язок, якого сам він не хотів би ніколи розривати. Одначе мусить повинуватися волі св. Отця і переходити на митрополита до Львова, не думаючи, одначе, ніколи про них забувати. Про тісний зв’язок між єпископом і єпархією писав колись св. Григорій Богослов, і це мав єпископ А[ндрей] на увазі. Вже тоді показав єпископ А[ндрей] велику жертвенну любов  до укр[аїнського] народу і старався всіма силами, з нараженням і видатками не тільки свого майна, але і здоров’я, йому помагати в кожній потребі. Він добре бачив поневолення свого народу польською владою і старався їй протиставитись, маючи доступ до центральної влади у Відні. Щоби уможливити безземельним селянам куплю землі, розпочав при помочі о. Войнаровського парцеляцію. 6 . Владика Андрей – Галицьким митрополитом. 6.1. Перші кроки. Як митрополит, розвинув В[исоко]пр[еосвященнійший] А[ндрей] широку і многосяжну діяльність. Його інтронізація відбулася дуже величаво. Загал зв’язував з цею хвилиною великі надії, хоч не бракувало і таких, що скептично ставились до нового церковного і державного потягнення. Ця опозиція тягнулася довгі літа, і, крім особистого невдоволення, не мала основ, а мимо того тривала і ніколи не втихала, навіть до самої смерті. Недовір’я було між іншими, особистими амбіціями, викликуване побоювання польщення Церкви і народу. Перед вели тодішні недовірки-ліберали з “Діла” Лозинський і тов[ариші]. В Станиславові це не звертало так уваги на себе, бо круг був вузький, але у Львові опозиція зазначувалась яскравіше. Тим більше, що у Львові стояли проти себе два табори: слабший, український, і сильніший – русофільський (староруський). Позиція нового м[итрополита] була дуже важка, бо можна було яким невторопним кроком викликати створення двох націй, як в Югославії – сербської і хорватської. Проти м[итрополита] висували всякі інсинуації, навіть клевети, але він не звертав на це жадної уваги. 6.2. Свою працю почав він від візити правительству – намісникові, латинській єпархії, українським достойникам і діячам – і  познайомився з усім, як говорили, львівським світом. Особистими зітканнями він усунув багато упереджень. До духовенства і вірних він звернувся з Посланієм, [в якому]  запевнив їх про свої найкращі заміри і усильнійші старання. А писав він і приступно і глибоко, маючи вже деяку вправу як місіонар, проповідник, редактор і Станиславівський владика. За цим пішли вкоротці інші послання і меморіали до Риму і до цісаря і правительства. 6.3. Дальшим важним актом була візитація митрополії, давно вже в багатьох деканатах не візитованої, хоч, щоправда, кардинал Сильвестер, скільки міг, виїжджав в розлогу архиєпархію, а[ле] м[итрополит] Куїловський не встиг був впродовж несповна року розвинути загалом якої-небудь діяльності. Митрополита А[ндрея] витали незвичайно маніфестаційно тріюмфальними брамами, бантаріями, процесіями всіх ісповідань, а навіть жидів. То була водночас і народна маніфестація, пробуджування національної свідомості в так широких масах і оживлена їх організація. Його могутня імпозантна постать робила величезне вражіння, а його поява будила національну амбіцію і висшість перед поляками. Для самого м[итрополита] була це найкраща нагода безпосередньо і власними очима переконатися про життя і буття вірних, їх потреби, про їх незавидні церковні, політичні і суспільні умовини. Духовенство ревно приготовлялося на прийняття вл[адики]  м[итрополита] в деканатах і парохіях. Візитація незвичайно оживила духа, працю, проповідництво, катехизацію і загалом душпастирство і народну працю в “Просвітах”. Новий м[итрополит] вглянув в усі закутки життя, в парохіяльні справи, в катехизацію, богослужебну відправу, [він] відвідував школи, збирав музейні речі, ікони, книги, грамоти, різьби, цікавився братствами, народними товариствами, а що найважніше – звертав увагу на найспосібнішу молодь, пізнавав і посилав на своєму удержанні до шкіл. Хто раз був на відправі Служби Божої митрополита, не забув цього до смерті. Мит[рополит] А[ндрей] залюбки сповідав, і то довго, так що мусіли його переривати. Раз так ревний в своєму обов’язку, він перестудився, заслаб на тиф і мусів перервати візитацію. 6.4. В початках своєї розвиненої праці мит[рополит] А[ндрей] звернув свою бачну увагу на серце архиєпархії – Духовну Семінарію, що була тоді, на жаль, у занедбанні. За о. ректора Александра Бачинського була груба, строга, навіть сувора поведінка і дисципліна, що викликувало негодування  питомців, і навіть бунти. Одначе його величезною заслугою було побудування нового, великого, світлого і обширного двоповерхового будинку на місці старих семінарських забудовань при вул. Коперника, 36. О. Бачинський вивів питомців з темних грубостінних вузьких кімнат середньовічного монастиря до повітряних, сонячних саль. Його усунено за русофільство. В дійсності був він “твердим русином”, боронив всього руського і був незвичайно працьовитою людиною. Написав багато підручників з богословії і права. А походив він з Сороцька біля Теребовлі, з селянської родини, що її члени жили по 90 літ. Сам о. мітрат Александер умер також на 88-ому, як здається, році життя. Його місце зайняв о. Туркевич, добродушний, навіть татусьоватий. Він думав своєю поблажливістю і солодкістю (мав привичку говорити завжди “серденько-серденько”) впливати благородно на питомців, але успіх був противний. Завелося неробство, часом і картограйство – язва усього тодішнього суспільства. За плечима “доброго” о. ректора скривалась гулящість і легкодушність. Та було би кривдячим судити так про загал питомців, що все-таки був роботящим – плекав духове життя, переводив аскетичні твори на укр[аїнську] мову: Наслідування Х[рис]та, Івана Золотоустого “Про священство”, – і сповняв свої духовні практики. Нещастям було, що вибрики поодиноких питомців спадали на усю Духовну Семінарію і плямили її добре ім’я. Біля нього зібралася його родина, передусім син, ґімназійний катихит і любитель музики та співу, що давало хитрійшим і бистроумнішим питомцям нагоду до різних дотинок і насмішок. М[итрополит] став переводити візитацію, ходив на богослуження, аскетичні вправи, на обід до рефектаря (їдальні), на рекреацію, грав з питомцями в шахи, заходив до кімнат (під числа) і провадив свобідні розмови на різні теми. Цього не робив ще жоден владика. А хотів він в такий спосіб пізнати всебічно життя питомців з його добрими і лихими сторонами. Вислідом цієї дуже важкої, ніжної, але і важної педагогічної праці було окреме Послання до питомців. Тоді змінив він ректорат, назначив ректором о. д-ра Григорія Хомишина і кількох нових настоятелів. Духовником став о. прелат Ізидор Дольницький, але одержав помічника. Отець прелат був святою людиною, одначе, може, не вмів успішно впливати на питомців, все-таки потребуючих твердої руки, проводу. Він кінчив середню науку і висші філософічні та богословські студії в Римі в Грецькій Колеґії, був рідким знавцем обрядів, знав знаменито грецьку, латинську, італійську й старослов’янську мову, крім інших, мав концертовий баритон, що на папських богослуженнях лунав відгомоном в [Базиліці] св. Петра. Він написав Устав і став дійсним законодавцем богослужебного Уставу в греко-католицькій Церкві. З його думками числились обрядовці інших Церков, передусім Грецької. Сам провадив строге життя – святе і аскетичне, і всі дивуються, чому він до нині не проголошений святим. Єп[ископ] Боцян написав прегарний його життєпис. О. Дольницький, як духовник, діяв може більше своїм прикладом життя, ніж аргументацією на конференціях, бо точок до розважання тоді не подавано. На основі переведеної Митрополитом візитації новий ректор запровадив ранні і вечірні спільні молитви, іспит совісти, щоденне розважання і вечірні точки, щодня відправу Служби Божої, бодай двонедільну сповідь і часте св. Причастя. Улучшив харч і вкінці значно загострив дисципліну. Нові реформи викликали велике негодування питомців, привикших до свобід і привілеїв. Розпочали демонстрації, але це нічого не помогло. О. Григорій Хомишин був рішучий і неуступчивий і доконав свого. Невідповідні елементи були усунені. Ревніші питомці, що гуртувались в Братстві “Введення в храм Пречистої Діви Марії”, заснованім о. духовником Дольницьким взяли верх. Нове життя плило дальше, хоч, щоправда, не без різних перепон. 6.5. Щоби помогти в піднесенні духового і інтелектуального життя, новий митрополит став посилати спосібніших кандидатів на вище семінарське виховання і образування до Рима, Відня, Фрибургу і Швайцарії, а передовсім до Інсбрука. Вправді не всі подвоїли свої талани і зазначилися достатним і активним впливом. Все ж таки багато з них взялися до ревнішого духовного життя, приймали священство в безженному стані, бралися до наукової праці, до письменства, вступили до монастирів, піддержували сильнішого кат[олицького] духа, серед духовенства і вірних ширили словом і пером кат[олицький] світогляд. Незвичайно важне було те, що самі кандидати робили докторати, поширювали свій світогляд під кожним оглядом і виходили поза галицький загумінок. 6. З того нового нарібку вербувався новий ректорат Духовної Семінарії у Львові, а закордониий католицький аскетичний і науковий напрям находив сильний відгомін серед львівських питомців. За о. ректора Йосифа Жука, що наступив після о. Григорія Хомишина і нещасливо, на жаль, скінчив в Америці, відмальовано семінарську церкву. Малював той самий маляр Макаревич у візантійському стилі, подібно як станиславівську катедру. Коли о. Жук став адміністратором у Боснії і опісля парохом у Відні, ректором був іменований о. д-р Йосиф Боцян, а коли цей, вивезений на Сибір, занедужав, вже як свячений тайно в Києві Луцьким єпископом, ректором став о. д-р Теод. Галущинський, бувший питомець Львівської Семінарії і василіянин. Питомці ходили на виклади на богословський факультет Львівського Університету, але коли за Польщі наші професори і слухачі були усунені з університету і був створений Тайний Український Університет, [то було] утворено богословську студію в Духовній Семінарії, як факультет. Одначе фактично той діл не був злучений з Укр[аїнським] Університетом, що остаточно був зачинений Польським Правительством. Такий ненормальний стан треба було усунути оснуванням Богословської Академії з трьома – філос[овським], богосл[овським] і правничим факультетами. Митрополит А[ндрей] видав грамоту оснування. Студії продовжено на 5, згл[ядно] на 6 літ. Це підтягнуло також і студії в двох других єпархіях. Після укр[аїнсько]-польської війни була основана митрополитом і Мала Семінарія, якої ректором був о. Іван Бучко, пізніший єпископ-помічник Львівський. Вернувши із заслання в Росію в 1917 р[оці], м[итрополи]т А[ндрей] носився з думкою запровадити загальний целібат клиру і піддав її двом іншим єпископам в Перемишлі і Станиславові: єп[ископові] Йосафатові Коциловському і єп[ископові] Григорієві Хомишинові. Одначе сам не міг перевести пляну в життя, бо розпочалась у Львові сильна протиакція не тільки з боку духовенства, але і народних діячів (делегація під проводом голови Клюбу Романчука), яка грозила викликати розлади в Церкві і народі. Очевидно, уся акція була звернена проти Львова, а тим часом в Перемишлі і Станиславові, мимо деякого спротиву, думка безженного духовенства могла запустити коріння. Навіть в Римі були дуже добре настроєні до плянів м[итрополи]та, але пізніше, з огляду на цілість Східної Церкви, казали зберігати Status quo, а Перемиському і Станиславівському Владикам полишено свобідну руку на їх власну відповідальність. Зазначити треба, що м[итрополи]т А[ндрей] причинився великим датком до будови нової Укр[аїнської] Колеґії (згл. Семінарії) ім. Св. Йосафата в Римі і купив для неї велику віллю від Гаґарина, близько папської віллі Кастель Ґандольфо на Літниску. Так само купив був для Дух[овної] Семінарії на Личакові (Андрієву) і в Якторові виділив для неї 300 моргів грунту. 6.6. Щоби піднести духовне життя в митрополії він бачив, що один чин оо. Василіян не вистарчає, бо не може обняти однаково усіх ділянок церковної праці. Маючи в тому напрямі досвід з часів, коли був маґістром василіянських новиків, він рішив відновити старовинний український монастир св. Теодозія Печерського з Студитським правилом. Реформа оо. Василіян пішла тоді в дусі єзуїтів, котрі і переводили самі обновлення Василіянського чина. Студитське правило різнилося в багатому від нового василіянського. День був поділений на три частини: 8 год. відпочинку, 8 – молитви і 8 – праці. Це почалося приблизно 1908 р[оку]  і йшло пиняво, з огляду на брак людей у проводі. М[итрополи]т купив під Львовом фільварок Скнилів і віддав його на осідок студитам. Справа пішла живішим темпом, коли до студитів вступив брат М[итрополи]та Казимир. Проте пізніше Ар[химандрит] Климентій-Казимир продав Скнилів під летунський аеродром, і велику ціну, впрочім якої ніхто був би не дав, він обернув на вивінування їхніх монастирів в Уневі, у Львові на Петра Скарги і на Кайзервальді, в Зарваниці і Дорі. Студити мали ще монастир в Камениці в Герцеговині, який одержали від пок[ійного] єп[ископа] Діонізія Няраді. Але його зліквідували задля великої віддалі і відосібнення. Коли о. Климентій став Архимандритом після смерті митрополита А[ндрея], праця пішла ще жвавійше. 6.7. Ще як ігумен оо. Василіян, о. [Андрей] лікувався в Джерзей (Jersej – острів біля Нормандії) і познайомився там з бельгійським і французьким духовенством, з оо. Ісусовцями і оо. Редемптористами. Як точно зав’язалась справа з останніми, годі сказати, певне є, що митр[ополи]т А[ндрей] їздив 1912/ 3 р[оку]   до Бельгії до кард[инала[ Мерс[іє] до Лювени і Брукселю в справі підпису чи пак легалізації юрисдикції, даної митрополитові папою Пієм Х. Можливо, що тоді, а може, бесіда була з Генералом оо. Редемптористів в Римі, чи, може, в часі першого побуту в Америці і Канаді митрополит предложив їм, щоб вони утворили греко-католицьку вітку оо. Редемптористів, впрочім дуже ревних і рухливих монахів, бо в Бельгії багато, а праці відносно мало, бо монастирів в Бельгії і духовенства було більше, ніж достаточно. Оо. Редемптористи згодилися тоді створити гр[еко]-кат[олицьку] провінцію,  згл[ядно] на разі місто-провінцію, що в Західній Церкві і в латинському обряді було тоді нечуваною річею, хоч між бельгійськими бенедектинами був унійний рух. Провід нового монастиря нашого обряду обняв всесвітньої слави аскетичний письменник і містик о. Йосиф Схрайверс, що його канонізація почалась тепер у Римі. Після від’їзду о. Схрайверса зі Львова до Риму на консультора Генерала, протоігуменом став о. Де Вохт. Оо. Редемптористи розпочали місії в Галичині і Америці, і їх праця приносила щедрі плоди. Вскорі вони опорожнили Унів, який одержали були провізорично і одержали монастирі: 1) в Голоску; 2) в Збоїсках, і заложили там свій новіціят і студії; 3) третій монастир обняли у Львові на Зибликевича, в домі, купленому від Народного Дому; 4) четвертим була парохія в Дашкові; 5) п’ятий монастир – в Станиславові; 6) шостий – в Ковелі. Їх монастирі і духовне життя під опікою основника оо. Редемптористів св. Альфонса росло, як на дріжджі. Вони вскорі з’єднали собі популярність і прихильність в народі. Водночас вони розпочали свої видавництва і, що найважніше, реколекціями і духовним проводом вони внесли містичного духа в наше релігійне життя, головно завдяки о. Йосифові Схрайверсові. Зразу вони посилали своїх братів на студії до Бельгії, але вкоротці утворили свою повну провінцію чи протоігуменат. Водночас спровадили вони сестер Милосердя св. Вінкентія а Павльо і сестер Редемптористок. Тим внесли вони нового духа і посилили ревність в жіночих монастирях. Коли раз питав нас покійний м[итрополи]т, що думаєте про новий чин Редемптористів десь 1918 р[оку], відповідав тоді молодий священик, що, може, було би для народу і [отців] лучше переформувати і надати їм український вид, то м[итрополи]т А[ндрей] як звичайно, дуже бистроумно відповів: “Ви думаєте, що то легка річ переформувати, – то так, якщо би маляреві з Крилоса казав копіювати Мадонну Рафаеля”. 6.8. Очевидно, що нові монастирі спонукали оо. Василіян і сс. Василіянок до ще більшої ревності, щоби не оставати позаду. Так було колись на Заході: коли св. Домінік і св. Франциск оснували свої чини. Митр[ополи]т помагав їм, ясна річ, на кожному кроці і матеріально і духово піддержував їх видавництво, передусім “Місіонар”, церковні книги, перекладав правила св. Василія Великого, купував для їх монастирів площі, давав гроші на новіціят і інше. 6.9. З розвоєм мужеських монастирів пішли і жіночі. Митрополи]т А[ндрей] відкупив Бурсу кард[инала] Сембратовича для гімназійної молоді, що не могла вдержатися, і віддав будинок сс. Василіянкам. Сестри відчинили в ньому учительський Семінар для дівчат і мали величезний вплив на виховання дівчат, майбутніх учительок і матерей. При вул. Длугоша одержали сестри площу і будинок на жіночу гімназію, що рівнож обняла широкі круги з […] середнім образуванням жіноцтва і уможливила їм доступ на університет. В Мшані купив  м[итрополи]т А[ндрей] малий маєток для сестер Василіянок, що посвятились в контемплятивному житті. Вкінці відкупив маєток від о. мітр[ата] Туркевича і віддав сестрам Василіянкам в Підмихайлівцях, віллю Стика коло Синєвидська обняли рівнож Василіянки, що утворили свій дім і в Калуші. В митрополичих добрах в Підлютому відкупив м[итрополи]т А[ндрей] віллю мітрата Александра Бачинського і улаштував там санаторію для сестер Василіянок. Щедро вивіновані були сс. Студитки в Якторові, у Львові сестри св. Вінкентія обняли були опіку над служницями і м[итрополи]чу Лічницю при вул. Петра Скарги.  Рівнож поширились і зорганізувались сс. Служебниці, Мироносиці, Йосифітки, Йосафатки і інші. Водночас реорганізувались монахині на львівський зразок і в других єпархіях, рівнож і на Закарпатті, і за кордоном в Америці. 6.10. Положивши такі основи в краю в Галичині, м[итрополи]т скоро вийшов в її діяльності поза її межі. Багато українців греко-католиків виїхало і виїжджало до Америки, Канади, Бразилії і  Австрії, до Боснії-Герцеговини. Там не мали вони духовної опіки і загалом національної помочі. Дещо займалися ними в Америці і Канаді бельгійські оо. Редемптористи і інші священики, що не знали ні мови, ні обряду. При тому, боротьба між айришами і французами на церковному полі зачіпала і наших емігрантів. Греко-католицьке душпастирство було у важкому положенні, і нашим емігрантам грозило безвір’я, сектанство і винародовлення. А в найкращому випадку – перехід на латинство і затрата своєї національності. Мав відбутися Євхаристійний Конгрес в Монреалю, і завдяки припадковому знайомству м[итрополи]та з одним з наших емігрантів, що був вибраний до підготовчого комітету, м[итрополи]т був запрошений до участі і богослуження на Конгресі. М[итрополи]т вибрався до Америки, і після Конгресу об’їхав оселі наших емігрантів і їх громади по містах та познайомився докладно з їх положенням, відвідав латинських єпископів, в котрих єпархіях жили наші греко-католики українці. Крім усних переказувань і прохань, м[итрополи]т А[ндрей] написав ще письмовий меморандум, щоби не протиставилися отворенню греко-католицького єпископства в Сполучених Державах і Канаді. На основі цього він зробив представлення  Св. Конгрегації Пропаганди Віри в Римі і ще окремо прохав папу Льва ХІІІ на спеціальній авдієнції. Остаточно американські єпископи згодились і св. Отець іменував єпископом о. Сотера Ортинського, василіянина, відомого із своєї красноречивості. Пізніше, 1912 р[оку], для Канади був назначений Никита Будка – префект Духовної Семінарії у Львові. Нині вже в Сполучених Державах і в Канаді є створені по кілька укр. католицьких єпархій, а в Америці – навіть окрема укр. гр[еко]-кат[олицька] митрополія. Треба знати, що то не була така легка справа – добитися укр[аїнського] кат[олицького] єпископа. Навіть ще нині, мимо всіх найусильніших старань католиків-сирійців, румунів, вірменів і інших католиків східних обрядів (є їх там велика кількість), не могли і не можуть добитися своїх єпископів. Це з прикрістю говорив один патріярх в Римі. Справа з Бразилією тягнулася довго, бо не було там зорганізованого достаточного числа парохій. Одначе ті справи м[итрополи]т А[ндрей] ніколи не засипляв, і ще раз після (польсько-укр[аїнської] війни) він їздив до Бразилії. Остаточно і там створено єпископство. В усіх наших американських єпархіях і в усій митрополії Америки працюють дуже успішно велике число світського духовенства, отці Василіяни, Редемптористи, сс. Василіянки, Служебниці і інші. 6.11. Завершенням душпастирського розмаху і осмисленням зеніту в цій  праці митрополита було одержання юрисдикції над усією територією царської Росії, України, Білорусі, Велико-Росії, Сиберії, Далекого Сходу, Полудневої Азії і Кавказу. Тайно уділив йому це папа Пій Х. Про це не знали навіть усі круги Ватикану. До Росії, як сказано, м[итрополи]т А[ндрей] їздив як світська людина і другий раз “іncognito”. Там був один єпископ, в нез’єдиненій православній єрархії, прихильний Католицькій Церкві. Одначе всі боялися стрінутися і говорити з м[итрополитом] А[ндреєм] “іncognito”. В Росії він пізнав багато нез’єдинених православних священників, і кільканадцять з них прилучилося до Кат[олицької] Церкви. Крім того, між російською аристократією була група католиків або бодай прихильників Католицької Церкви. Поліція попала на слід і викрила паспорт, так що митрополит мусів негайно виїздити. Все-таки він купив великі простори на границі Білої Русі і України і хотів відпарцелювати їх між греко-католицьких емігрантів з Галичини, щоб через них поширювати єднання. Іншого виходу не було, а якась солідніша основа була потрібна. Справу вів знову о. Войнаровський. Але поліція – чуйна і гнучка – знову викрила справу і виселила усіх з о. Войнаровським. Вже в тому часі зголосилися до Львівської Академії охочі росіяни посвятитися богословським студіям, і вони вчилися в Римі і в Інсбруці. В справі гр[еко]-кат[олицької] церкви  їздив князь Макс Саксонський  до царя, одначе нічого не осягнув. Він був тоді знаний як великий літургіст і любитель Сходу. Щороку осінню він приїздив до Львова до митрополита і мав виклади про обряди в Духовній Семінарії. Цікавим лучився був йому інцидент, коли переїзджав він кордони Росії. Князь їхав в священичій рясі, а католицьким священникам був заборонений в’їзд, і пограничний жандарм дуже грубо звернувся до нього, жадаючи паспорту. Коли вичитав в ньому, що це – князь, здеревів, паспорт випав йому з рук, руки впали по швам; і [коли] він, блідий, очуняв, щось став, заїкуючись, рапортувати князеві. Цар і Синод були рішучо противні для якої-небудь акції і свободи для гр[еко]-кат[олицької] церкви. В часі Першої світової війни митр[ополит]  був арештований і вивезений через  Київ до Володимира-над-Клязьмою і Курська. В Києві в готелі він висвятив о. Йосифа Боцяна – ректора Духовної семінарії – на єпископа Луцького, а отця віце-ректора д-ра Яремка наіменував єпископом Острожським, і ще одного – котрого, митр[полит] і мені не оголосив. Єп[ископ] Йосиф Боцян їздив опісля до Курська, був вивезений на Сибір, вернув, важко занедужав, вибирався до Луцька, але не виїхав, і вкінці помер як Львівський єпископ-помічник. Коли вибухла революція, митр[ополит] А[ндрей] виїхав з Курська до Петербурга. Там приїхав і єп[ископ] Боцян і всі гр[еко]- кат[олицькі] російські священики, числом, мабуть, 9. З ними відбув він духовні вправи (реколекції) і перший російський Собор в костелі св. Катерини в Петеребурзі та іменував о. Леоніда Фьодорова екзархом Великоросії. Це було 1917 року. Церква назвала себе католицькою. Її підпирали князі: Волконські, Ґагаріни, і держава (представником правительства був Керенський) признала також офіційно православно-католицьку церкву. Постанови Собору опубліковані в Богословії. З священиків були: Фьодоров, Верховський, Колпинський і і[нші]. Опісля поїхав митр[ополит] А[ндрей] до Києва і іменував там екзархом для [України] о. Мих[айла] Цегельського з Кам[янки]-Струмилової, – (дав гроші на побудування укр[аїнської]-кат[олицької] церкви), і таку дерев’яну справді побудував о. Щепанюк, б[увший] сотрудник св. Юра у Львові. О. Цегельський не видержав і вернув до своєї парохії, о. Щепанюк помер на засланні. Дерев’яну церкву спалено. Білорусь осталась тоді без єпарха. Вибухла укр[аїнсько]-польська війна, заїла ненависть поляків звернулась проти митр[ополита]. На політичній арені товклася справа самобутності Західної України, яку зайняли поляки. Митроп[оли]т виїхав за кордон, до Відня і Риму, щоб підперти справу. В Римі був іменований візитатором Бразилії. Туди виїхав він, опісля був в Півн[ічній] Америці, і зібрав там кілька тисяч доларів на воєнні сироти і вдови. В 1939 році, за сов[єтської] влади, митроп[оли]т А[ндрей], побоюючись своєї смерті, поділив всю Росію на чотири екзархати і іменував екзархів: для Волині – єп[ископа] Миколая Чарнецького; для Білорусі – ісусовця Німанцевича, що належав до віце-провінції Ісусовців візантійського обряду; для Великоросії – о. Климентія; а для українців Кавказу і Криму – окремого екзарха. Можна сказати, що митроп[оли]т А[ндрей] мав велику слабість до нез’єдинених, не хотів їх ніколи і нічим вразити, і до кінця життя усю душу вкладав в працю над катол[ицькою] єдністю. Коли поляки, згл[ядно] польські пограничні війська, перед Другою світовою війною стали палити православні церкви на радянсько-польських кордонах, тоді митр[ополит] Андрей написав Послання, які було опубліковано, і рішучо запротестував проти такого безправительства. Він звернувся також до Апост[ольського] Престолу, предложив відносні матеріали і прохав о поміч і інтервенцію. Справді, папа Пій ХІ зробив строгий виговор польському послові при Ватикані, і поляки були примушені заперестати ці до неба кличучі о пімсту кривди. 6.12. В часі свого митрополитування вл[адика] А[ндрей] багато праці присвятив конференціям єпископів, котрі не завжди вінчались успіхами. Раз, коли після укр[аїнсько]-польської війни він поїхав на конференцію гр[еко]-кат[олицького] єпископату до Перемишля, його питали священики, чому конференція відбувалася в Перемишлі. Він без намислу відповів: “Най ляхи знають, що по Сян – то наше!” Вже успіхи мали конференції гр[еко]- кат[олицьких] єпископів усього світу, котрі відбувалися у Львові і Римі. Участь брав і болгарський єпископ, котрий мав питомців в Академії у Львові. Показалась між єпархіями велика розбіжність, [але і наступило велике] зближення закарпатських єпархій єпископа Петра Ґебея в Мукачеві і єпископа Павла Гойдича в Пряшеві. Вони виказали велику однозгідність з митрополитом. Головною журбою єпископів було недодержання обрядової однообразності. Правда, гр[еко]-кат[олики] (української) церкви в усьому світі домагалися конечно зберегти обряд в чистому київському старовинному виді без латинських галицько-руських домішок та галицько-закарпатських додатків і введень. Поза Галичиною і незз’єдинені українці, великороси, греки, і прихильники з’єдинення – французи, англійці, німці, італійці, і загалом усі католики східних обрядів не могли знести латинізованого напряму. В церковному житті взяв верх, очевидно, східний напрям, при збереженні католицького духа, що слідувало само собою з точки видження усього Сходу, а передусім українського. Латинництво  нищило наш обряд, а того не бажали і в Римі. Практичним вислідом праці греко-католицького єпикопату було видання в Римі у василіянському монастиреві Гротта Феррата літургікону, обов’язуючого усіх греко-католиків на цілому світі, в Католицькій Церкві. Заведення целібату духовенства не було прийнятим. До оживлення кат[олицького] життя серед українців в великій мірі причинилося віднайдення і розпізнання мощів св. Йосафата. Їх перевезено до Відня з Білої, де вони були закриті царським правительством. Знайшовся був в Білій один білорус, що тямив знищення Унії на Білорусі і місце сховання мощів для оминення всякого почитання і знищення споминів про Унію. Поява мощів серед українців та рідного земляка і головного подвижника геройської доби унії піднесли у великій мірі католицьку свідомість серед українських мас і викликали паломництво до св. Йосафата у Відні. Митр[ополит] А[ндрей], вертаючи в 1917 р[оці]  із Швайцарії після утяжливої подорожі до Риму, перевів канонічну рекогніцію мощів і ствердив разом з комісією їх безсумнівну тотожність. Він справив панагію і цінні ризи для св. Йосафата. 6.13. Для такої широко закресленої акції треба було мати і відповідні фонди. Митрополичі добра, хоч великі були посілостями, поїдали себе адміністрацією податками і давали малі доходи. Кард[инал] Сембратович не раз жалувався на фінансові скрути і недостатки. Митр[ополит] А[ндрей], при допомозі брата Казимира, о. Войнаровського, що в межичасі прийшов до Львівської капітули, адв[оката] д-ра Соловія, зробив новий контракт з найомниками лісів в Перегінську Глягінберами і підніс дохідність маєтків. Побудовано [гірську] стокілометрову  низкоторову залізничку, що влегшила комунікацію моторами і спроваджування дерева чистого, неушкодженого, до тартаків в Брошневі. Передше воно йшло [сплавами] обтовчене і обламане, так що відповідного для оброблення доходило хиба половина. Так само поставлено лісову і земельну ділянку в Уневі, Якторові, в Галичі, Крилосі. Митр[ополит] на нових [уділах] вів дальше парцеляцію при помочі о. крил[ошанина] Войнаровського чи, пізніше, почетного доктора Господарської Академії в Подіє [...]. Частку виділено на господарську і садівничу школу в Милованні, повиділювано різні заповітники і пороблено старання о збереження рідкої звірини в митрополичих добрах. Доходовість підносилася, бо видатки на інвестиції з часом меншали, так що митр[ополит] після повороту з тюрми зміг купити Кайзервальд під Львовом та розпарцелювати його для українців, та створити тим способом український квартал, бо українці були зведені у Львові до малої меншості. Частину ґрунту одержали студити на новий монастир. Рівнож купив Цвітову для капітули і Зарваницю, яку поділив знову для капітули і для студитів. На основі конкордату Ап[остольського] Престолу з Польщею треба було перевести частину парцеляції церковних парохіяльних осілостей.  Тими фондами і іншими вкладами основано Земельний Банк, щоби селяни могли позичками на малий процент купувати землю. Дві [єпархії], архиєп[архія] Львівська і єпархія Станиславівська, мали там свої уділи. Більшість була за Львовом. В 1930-их роках митр[ополит] А[ндрей] купив богородчанські ліси і призначив на вдержання Станиславівської єпархії, а другу частину поділив знову на двоє – для Богословської Академії і Захисту Сиріт по половині. Після підписаного конкордату Станиславівська єпископія [забрала] весь маєток, так що розпочався дуже прикрий [процес]. Остаточно з поручення А[постольського] Престолу справа опинилася в руках […] Після укр[аїнсько]-польської війни митр[ополит] А[ндрей] їздив до Бельгії і до Америки і зібрав велику суму на сироти. Папа Бенедикт ХV дав йому 100000 лір. Дальше м[итрополи]т купив площу на церкву в Тернополі, маєточок для сс. Василіянок контеплятивного напрямку в Мшані, дім для ремісничої молоді на Личакові, площу там же на парохіяльну церкву і кооперативу. Крім того, підпирав значними датками “Просвіту”, “Рідну школу”, “Сільський Господар” і інші установи. Багато грошей пішло на стипендії для світської молоді, учнів, студентів, співаків, малярів, ремісників, торговельників і інших, передусім недужих і потребуючих лікування. Згадати треба, крім багатьох фундацій, ще [княже] вивінування Національного Музею. Можна без пересади твердити, що ніхто, що простягав руку за поміччю до митр[ополит]а, не відходив з порожніми долонями. Земельний Банк була дуже поважна фінансова установа у Львові і мала солідне ім’я і кредит між польськими банками. Крім того, надзвичайно важною була та умовина, що була дана нагода нашим фінансистам вишколювати і знайомитися з різними фінансовими акціями і трансакціями. 6.14. Подорожі. Одна німецька газетка назвала була м[итрополит]а “ein reisender und sobreibender Bischof”. Він справді їздив дуже багато, об’їхав майже весь світ, але ніколи для приємності, лиш в якихось важних справах. Вже як студент їздив в наукових цілях до Італії, Росії, Німеччини і Франції. Париж знав він добре і був там кілька днів. Пізніше був в Бельгії, Голандії і Палестині, Австрії, Америці і інших місцевостях. Всюди старався він щось скористати, познайомитися з впливовими людьми і привести якусь нову думку до дому. На основі пам’ятників в Лахені, Колонії і інших городах, він казав у Відні зробити срібну раку з усіма українськими чудотворними іконами, витисненими у срібній блясі. Це одержала в дарі як кивот до молитовниці Духовна Семінарія. Рівнож казав робити старовинні хрести, панагії, три- і двосвічники, привертаючи в ужиття старовинні види. В Бріксен зберігся фелон з візантійської шовкової матерії з чорними візантійськими орлами – знак, що це була власність василевсів. Такі і інші зразки дали змогу привертати  наші стародавні форми церковної утварі. Водночас  митр[ополит] А[ндрей] всюди з’єднував людей і знайомив їх із греко-католицькими церковними і загалом народними справами. Велике значення для його світогляду мало його знайомство з Крумбахером, професором  візантійської літератури в Мюнхені, що був завжди грекофільським осередком в Європі і плекав ... студії. Крумбахер зробив тоді велику сенсацію, відслонюючи дійсну історію Візантії для наукового і політичного світу. Він виказав її величезну вартість для всесвітньої культури і історії. Митр[ополит] закупив і архів Крумбахера по його смерті. Загалом, митрополит мав велику любов до Сходу, окремо до Візантії, що відіграла в історії Церкви таку велику роль. Очевидно, що історію Заходу і його культуру знав він також не менше основно. Колись він думав посилати на Схід наукових дослідників. Бажання побачити святі місця, де жив Хр[исто]с запровадили його до Палестини. Тому зорганізував він подорож до св. Землі, на більшу скалю і опис появився окремим томом. Багато наших вірних взяло в ній участь і розповідали, як наочні свідки, про Божий гріб і святі місця в Єрусалимі і усій Палестині своїм внукам і правнукам. Думку подорожі піддав митр[ополитові] якийсь емеритований капітан австрійської навігації в Триєсті і вказав на спосіб, як договоритись з мореплавчим бюром в Триєсті, бо паломництво виїхало  з Триєсту Середземним Морем до Галери. М[итрополит] любив незвичайно мозаїки, які оглядав в Римі, Равенні і Вифлеємі. Жалував, що не був на Сицилії в Палєрмо і Монреалю. Про подорож до обох Америк була вже мова. Посвячуючи одну церкву в Бразилії, він витягнув з панагії мощі св. Йосафата, бо інших там, в Бразилії, не було, і вложив їх в краєугольний камінь. І так св. Йосафат став угольним каменем бразилійської церкви в часті одної будови і цілості укр[аїнської] церкви в Бразилії. Рівнож бував м[итрополит] в Лондоні, в Парижі, – після Першої світової війни, коли рішалася доля Західної України. Частим гостем бував м[итрополит] на Велеграді, на унійних з’їздах. Рівнож часто їздив до Праги, Відня, Швайцарії і інших місцевостей. Знав він і Швецію. Не подорож для подорожі, але для якоїсь благородної ціли, щоби і самому скористати для поширення світогляду, пізнати культуру, поступ і розвій церковного і світського життя, релігійних організацій, і познайомити інші народності  з нашою старовинною високою культурою і сучасною політичною недолею. Часто виступав він на різних з’їздах і конгресах з промовами і рефератами або й провадив ними. 6.15. Культурна праця. З попередньою главою зв’язана наступна, (яка змальовує митрополита) як носія укр[аїнської] культури. Свою працю над двигненням укр[аїнської] культури почав м[итрополит] А[ндрей] від духовного і матеріального піддержування тоді існуючих і ледви животіючих укр[аїнських] культурних установ, як “Просвіти”, “Сільського Господаря”, “Рідної школи” і інших. На саму “Просвіту” він дав був на початку 100.000 австр[ійських] кор[он]; кільканадцять тисяч ам[ериканських] доларів на загрожену в існуванні “Рідну школу”; дав площу на будинок школи ім. Шашкевича і допомогу на будову близько св. Юра. Підпомагав Акад[емічний] Дім, який взяв остаточно під свій заряд. Рівнож підпирав і інші школи в краю. Найголовнішим його культурним твором було оснування “Національного музею”. Зразу називали його “Церковним музеєм”, але небаром він так розрісся своїми збірками, що був переіменований на “Національний музей”, і зовсім справедливо. Директором став д-р Іларіон Свенціцкий – великий любитель старовини, але  людина бідна і мало симпатична. Він був русофілом, кінчив славістику у Відні і Москві. У музей вкладав він свою душу, але відтручував від себе людей, впрочім прихильних для музею. Завдяки  м[итрополит]у Національний музей закупнами і збірками зібрав мільярдові скарби укр[аїнських] пам’ятників з кожної ділянки нашої культури, а навіть золоті візантійські монети, стародруки, рукописи, грамоти, церковну утвар, мальовила, а передусім – величезну кількість ікон. Віддільно від Музею зібрав м[итрополит] А[ндрей] знову велику кількість книг і оснував Бібліотеку, якої заряд передав студитам в домі при вул. Петра Скарги. При кінці життя він здійснив свою життєву мрію створити “Укр[аїнський] архів”. Він знайшов відповідну людину, замилуваного архиварія, передав йому до впорядкування свої збори і закупив ще чужі багаті архіви. Її управу прийняли рівнож студити. Крім того, удержував архиварів в інших державах, щоби переписували акти, які відносилися до нашої історії. Щедро підпирав малярів, яких посилав до різних закордонних музеїв вчитися копіювати архитвори мистецтва, передусім – зв’язаних з нашим минулим. В Парижі, Італії, Росії і Вільні скопійовано портрети всіх наших митрополитів. Культурною установою треба назвати Католицький Союз, хоч мав він суспільну і політичну закраску. В Студіоні заложив і Мистецько-малярську школу, яку провадив маляр-митець візантійського напрямку М. Осінчук. М[итрополит] мріяв про те, щоби студити розвинули іконопис і виперли з укр[аїнського] ринку олеодруки, на яких євреї заробляли в нас […] суми. Дохід з ікон оставити, очевидно, в українських руках. Крім М. Осінчука, піддержував і опікувався Олексієм Новаківським, Дядинюком, а з давніших – Бойчуком,  [Буцманюком], що розмалював церкви в Підберізцях біля Львова, в Тухлі і і[нші]. Впрочім, тих датків було без ліку, так що не знала лівиця, що давала правиця. Мріяв пок[ійний] м[итрополит] про сповнення багатьох плянів: вибити в золоті медалі, що представляли б найзнаменитніші події з нашого життя. Великою журбою було в нього те, як усунути неграмотність серед укр[аїнських] мас і створити сильну фінансову основу для нашого друкарства, дневникарства, печатання книг, бо всі дотепер існуючі не могли взяти закордонного розмаху. 6.16. Наукова діяльність. Щоб працювати над двигненням культури і освіти народу, треба було самому стояти на їх вижинах. І справді, м[итрополит] А[ндрей] був вчений європейської слави, хоч відносно мало писав, бо був занятий понад сили живою біжучою роботою, що росла з дня на день і ніяк не давала себе переробити. Найперше здобув він три докторати, був знаменитим філософом, богословом і правником. Крім того, був філологом, знавцем мов та рідким знатоком мистецтва. Як сказано, він зібрав в Студіоні величезну масу книжок, передусім нез’єдиненої російської і грецької богословської літератури, між ними – багато унікатів, і спровадив визначного римського теолога Аврелія Пальмієрі, що написав у Львові перший визначний твір на Заході про сучасну нез’єдинену православну теологію п[ід] н[азвою] Theologia orthodoхa. Він сам зібрав кільканадцять томів, переписаних власноручно і помічниками, матеріалів до історії нашої Церкви у Ватиканських римських і інших архівах. Вони остали, на превеликий жаль, не напечатані, але здепоновані в Націон[ональному] музею. Світової слави бібліотекар і архивар кард[инал] Ерлє сказав раз: “Er hat sich sehr interessiert für die alten Sächen”. М[итрополит] засягав нераз в нього поради знання в бібліотечних і архиварних справ. М[итрополит] був душею Велеградських унійних з’їздів і часто виступав на них з своїм другом архиєп[ископом] Стояном, великим приятелем українців. В Acta Academiае Velehradensis він печатав деякі розвідки і надавав напрям з’їздам. Мадярське правительство почало було протиакцію в 1913 році, і треба було дещо припинити розмах. М[итрополит] А[ндрей] займався залюбки патрологією, перекладав твори св. Василія на укр[аїнську] мову і, здається, св. Івана Золоустого. Рівнож печатав деякі розвідки про мистецтво і богословські питання. Наукове Товариство ім. Шевченка іменувало його своїм дійсним членом. М[итрополит] А[ндрей] тримав руку на пульсі духового наукового життя Заходу. Був в тісних зв’язках з німецькими бенедиктинами в Бойроні, бельгійськими в [Амесір Лієз], домініканцями в Бельгії, Франції, Швайцарії, Італії і Америці. В Римі був оснований ним журнал “Studion”, присвячений Сходові, котрого редактором був о. Кирило Королевський  [(Charon)] зросийщений француз і великий знаток Сходу. Так само мав він великих приятелів між Ісусовцями і іншими чинами. В житті писав власноручно безліч листів, дуже нераз займавих своїм дотепним гумором і глибиною дум. Наприкінці життя займався математикою, написав працю про [митрополита] Рутського, котрого дуже цінив, величав і старався про його канонізацію. Львівський Синод з усіма статтями і редакціями постанов – це його духовний твір. Справді можна подивляти, як при безлічі авдієнцій, бо від рання до вечора плила сильна струя відвідувачів і потребуючих, він находив час і спокій інтенсивної письменно-наукової праці, і то – з різних ділянок церковного і народного життя. Про його численні послання, редакцію “Місіонаря” і монаших правил, писання популярних книжок про Церкву, дописи до закордонних журналів і газет, печатання проповідей і промов, реколекцій-духовних вправ була вже принагідно мова. Велику сітку зв’язків мав він з закордонними і своїми журналістами і редакторами. На Бог[ословській] Академії  викладав кілька літ аскетику і впрост імпонував своїм глибоким науковим і життєвим знанням. При всьому тому, був він і малярем; і в часі відпочинку створив кілька картин і ескізів. Відомий є “Бойко з Перегінська” і інші. Завершенням його наукової зрілої праці треба уважати “Життя і праця М[итрополита] Рутського”; “Львівський Собор” і передусім книгу про “[Божу] Мудрість” що передає його величезне знання і віковий пребогатий досвід. 6.17. Гуманітарна праця. Одним з перших, що звернув був увагу на здоров’я дітей, був м[итрополит] А[ндрей]. Він ввійшов у зв’язки з укр[аїнськими] лікарями і дав приміщення для “Порадні для матерей” в Народній Лічниці, яку очолював д-р Озаркевич. Пізніше ця праця розвинулась в прегарну, зразкову лікарню при вул. Петра Скарги. Це коротке речення, але воно містить ґіґантську працю і боротьбу з труднощами. М[итрополит] купував різні дослідні апарати, потрібні для здоровлячих цілей при різних установах і школах – як кварцові лампи, мікроскопи, дезинфекційні прилади і т[ому] под[ібне]. За порадою проф[есора] д-ра Панчишина, м[итрополит] А[ндрей] оснував санаторій і відпочинковий дім в Підлютому та давав приют [сиротам] в митрополичих добрах. Були предкладені і інші пляни, яких здійснення перервала війна. 6.18. Участь в політичному житті. Пок[ійний] митрополит не любив вмішуватися в політику, як нераз сам зазначував, бо вона занадто пливка і розділена на партії, чого пок[ійний] м[итрополит] не любив. Все-таки силою свого становища він мусів встрявати і в ту важну ділянку народного життя. Як м[итрополит], він засідав в Палаті Панів у Відні, де виголосив промову в обороні прав укр[аїнського] народу в Австрії. В австрійського правителя мав він найбільший авторитет і поневолі мусів брати участь в посольських засіданнях, так що без нього не рішалась тоді жодна важніша національна справа. Головою “Парляментарного Клюбу” у Відні був посол, призначений ним, Романчук, опісля – адвокат д-р Кость Левицький і вкінці адв[окат] Петрушевич. Визначну ролю в політичному житті грав пос[ол] Василько з Буковини. В дуже добрих відносинах був м[итрополит] з послом адв[окатом] Олесницьким, що уважався загально чесною, солідною і розумною людиною. Він звертав увагу на господарські справи, розпочав з о. Нижанківським, котрого пізніше розстріляли поляки, організовувати молочарню в Стрию, поставив її на ноги і влаштував господарську виставу в Стрию, що дуже причинилась до розрухання приспаних мас селянства. Сам Олесницький був великим любителем Вагнерових Опер і радо на них бував. В політиці був замало меткий, і під тим оглядом перевищали його і д-р Левицький, і Василько. Коли умер на серцеву недугу Олесницький, митрополит поїхав на його похорони і підніс своїм надгробним “Словом” його заслуги і авторитет. Як вже сказано, м[итрополит] А[ндрей] одинокий мав легкий доступ до цісаря в Бургу і до прибічних ерцгерцогів та до міністрів, котрі переважно вибирав цісар з графських родів. Боротьба українців з поляками на межах ворожої Австрії Росії непокоїла цісаря і правительство, і їм залежало дуже на поладнанні цієї справи. Убивство намісника гр[афа] Потоцького наглядно вказало на ненормальні відносини в Галичині. Зближались вибори до Сойму, і правительство звернулось до м[итрополита] А[ндрея], щоб він посередничав і полагодив конфлікт. І дійсно, м[итрополит] А[ндрей], як член Сойму, в якому засідав силою митрополичого становища, полагодив обидві сторони обопільними уступками. Цісар був дуже вдоволений, а найвпливовіша у Відні газета “Neue […]” написала вступну статтю м[итрополита] п[ід] з[аголовком] “Friedensengel”, так що в тій газеті не зроблено жодному українцеві такої почести. Але вибухла війна, і українцям, як звичайно, повіяв вітер в очі, і всі здобутки були знівечені. Російські царські війська зайняли Галичину, а м[итрополит] А[ндрей] був арештований і вивезений до Володимира-над-Клязьмою і Курська. Перед тим він написав ще до царя письмо, але цар був неприхильно настроєний до нього, Католицької Церкви і загалом до українців. Вибухла революція в Росії, і поворот м[итрополит]а був великим тріумфом. Цісар Карл нагородив м[итрополит]а хрестом Леопольда з золотими медалями, який належав в Австрії до найвищих орденів. Вертаючи з Росії через Швецію, Швайцарію і Відень, він вступив до Ґмінцу, до табору українських збігців, щоби облекшити положення і приспішити їх поворот домів. Крім того, пребагато справ чекало на рішення до його приїзду. Митр[ополит] в Берестю дуже роз’ярив поляків, і вони розпочали протиакцію. Цісар звернувся знову до м[итрополит]а, щоб вплинув успокоююче. Правительство обіцяло утворення укр[аїнського] Університету у Львові, і в 1918 р[оці]  ішли в тому напрямі великі приготування, але розвал Австрії приніс укр[аїнсько]-польську війну. Українці зайняли Львів. Намісник передав владу віце-президен[тові] Намісництва Вол[одимиру] Дудикевичеві. Одначе небаром поляки змобілізувались і зайняли Львів. Українці стали його облягати. Це тривало кілька місяців. Поляки дістали з Заходу підмогу і зайняли Західну Галичину. Уряд Петрушевича в Станиславові переїхав до Відня. Маршалок Пілсудський розпочав похід на Київ і звернувся до митрополита, щоб українці помогли. Але м[итрополит] відмовив. Створені умовини в краю у Львові і за кордоном спонукали м[итрополит]а до виїзду до Відня і Риму. Правительство Петрушевича прохало його приложити всіх заходів у французького Президента Міністрів […], що властиво рішав справу Західної України. Тоді м[итрополит] звернувся до французького посла при Ватикані, щоби він якраз, їдучи з Риму до Парижа, представив ще раз і попер українську справу, це є осягнув згоду Франції на независимість. Посол вернув з Парижа з прикрою відомістю, а саме, що Франція, яку опанувала зовсім своїм впливом польська аристократія, годиться тільки на автономію під протекторатом Польщі. Справа була програна. М[итрополит] був іменований візитатором Бразилії. Він виїхав сам туди і був в Північній Америці, щоби зробити збірку для сиріт і пробувати американських впливів на Париж. Поляки були розлючені на м[итрополит]а і грозили, що його уб’ють. Незважаючи на такий атак, він виїхав з поворотом до Львова, але на кордоні поляки відчепили вагон, в якому їхав недужий м[итрополит], і відправили його до Познаня, де він пролежав якийсь час в шпиталі. Тим часом заїлість прохолола, і він вернув до Львова; для певності, висів в Перемишлі і автом приїхав до дому. Варшава старалася з’єднати собі його, а через нього – і українців, що зайняли протипольське становище. М[итрополит] А[ндрей] держався оподалік. Видав одначе послання і завізвав всіх до праці на своїх становищах. Коли м[итрополит] брав участь в з’їзді польського єпископату і в тій справі приїхав до Варшави, то правительство заофірувало йому авто, але він не прийняв чемності і услуг. Відносини весь час були напружені, хоч після конкордату дещо злагідніли. В 1930 роках, в часі ославленої польської пацифікації укр[аїнського] населення, митр[ополит] А[ндрей], хоч недужий, поїхав до Варшави і там запротестував проти звірських знущань і побоїв українського невинного і безборонного населення. Водночас вислані папі Пієві ХІ фотографії громленого населення дали змогу показати польському послові при Ватикані corpora delicti і завізвати його, щоби польське правительство заперестало свої подвиги. І справді, наступила негайно зміна курсу. Щороку м[итрополи]т бував в Римі в папів Льва ХІІІ, Пія Х, Бенедикта ХV і Пія ХІ. При їх помочі він міг корисно полагодити не одну справу. [Прийшла] Друга світова війна з її важкими облогами і переходами. М[итрополи]т не міг вже ходити і їздив лише візком. До папи Пія ХІІ виправив делеґацію з гомілією після його інтронізації. Останнім його твором було письмо до Сталіна 1944 року. 7. Архим[андрит] Климентій.  7.1. Часи до вступлення до Студитів. Говорячи про м[итрополита] А[ндрея], не можна не згадати про його брата Казимира, і то дещо докладніше. Бо він був незвичайно відданий своєму братові – і співробітником, і правою рукою майже в усіх ділах. Доповняв він мит[рополит]а в практичному переведенню великих плянів. Водночас був він гальмою у відважних і нераз ризикованих потяганнях і предприняттях та лив холодну воду, як говорив сам о. Климентій, на розжарений запал вулканічної вдачі свого брата. Притому він його дуже любив і шанував. Казимир був п’ятим з черги сином і, мабуть, чи не чотири  роки молодшим від Романа-Андрея. Його дитячі і хлоп’ячі літа проминали разом з іншими братами в домі батьків в Прилбичах. Опісля гімназію кінчив в Кракові і мав замилування до історії, філософії і філології. Подібно, як брат, був він глибоко віруючим. Мати залюбки називала його, коли ще був малим, “гарний пакуночок”. На право записався рівнож в Кракові і закінчив його докторатом. Вагався, щодо дальшої праці. Батько дав йому у віні село Дев’ятники, недалеко Львова. З цієї округи, здається, був він вибраний послом до парляменту у Відні і належав до партії консерватистів. Був зразковим господарем і визнавався знаменито на лісовій господарці. Пок[ійний] о. мітрат Войнаровський цінив його незвичайно високо і числився з його радами. Якось так затягнулось, що він не женився і велику частину енергії посвячував м[итрополит]ові, вглядаючи в його пляни і співчуваючи йому задля браку відданих співробітників. Із всіх братів він мав найбільше зрозуміння для праці свого найстаршого брата. Як посол, і то активний, визначався в австрійській політиці і інформував брата про хід всіх важніших загальних справ. Десь в 1912/3 р[оках]  він рішався остаточно вступити до студитів і стати безпосереднім співробітником брата, бо бачив, що цей прегарний і многоважний плян, задля браку відповідних людей, може сповзти на нічому. 7.2. Новіціят відбув він, по вказівці М[итрополита], в Бойроні в Баварії, в бенедектинів, що належали до відновленої вітки, яка плекала богослуження, церковний спів і церковне мистецтво та монашого духа в патріархальному виді, як це було в первісних монастирях св. Василія Вел[икого] і св. Бенедикта. Бойронські Бенедектини мали архаїчний полет в чернечому житті, а о. Дезидерій нав’язав своє мистецтво до єгипетського, ще старшого, ніж візантійське. Гр[аф] Казимир був там зразковим новиком, імпонував всім своєю покорою і безпристрасністю. А було там багато монахів з графських і аристократичних німецьких родів. Тому що Галичина була окупована царськими військами, студити, що опинилися на незайнятій австрійській території, одержали від Крижевецького єпископа в Хорватії, між іншим, святої і праведної людини і щирого українця, монастир в Камениці, до котрого був причислений і Казимир. Він зложив перші обіти і прийняв  ім’я папи св. Климентія, що умер в Херсонесі серед наших предків скифів. Після того він вступив на богословські студії Інсбруцького університету і жив в конквікті Дух[овної] Сем[інарії], котрий провадили оо. Ісусовці. Конквікт належав до найкращих духовних заведень в Європі і мав інтернаціональний характер, і число досягало 250 питомців, між ними – завжди біля 80 американців із Спол[учених] Держав. По другому році студій він був посвячений єп[ископом] Діонизієм Няраді в Зиреті-Крижівцях на основі спеціяльного письмового зарядження м[итрополита] з Курська. В Інсбруці дуже співчував, глибоко переживав тюрму брата. Раз їздив до Відня і возив меморіал до Міністерства в справах українців, покривджених в Австрії. Також зайнявся він спровадженням мощів св. Йосафата з Білої на Білорусі до Відня і фінансував зв’язані  з тим видатки. В 1917 році покінчив студії з добрим успіхом і зложив завершуючий іспит. Незважаючи на сорокові літа від віку, був зразковим питомцем і виконував  усі приписи і правила, так що тішився великою пошаною в настоятелів і усіх конвікторів-товаришів, як сказано, задля свого зразкового поведення, і полишив по собі найкращі спомини у всіх. Його умові спосібності були мало що менші від м[итрополитових], а під волевим оглядом в аскезі і строгості життя він навіть дорівнював братові, а в практичності перевищав. 7.3. Поворот до Львова. Внаслідок німецько-австрійської офензиви, в 1915 р[оці], здається, і пізнішої революції, митрополит вертав через Швецію, Німеччину і Швайцарію, щоби не вступати на австрійську територію і звідтам попрямувати до Риму. Одначе французька і італійська преса підняла великий крик, що він з якимись тайними плянами їде до Риму до папи, так що м[итрополит] мусів вдоволитись письменним звітом і вертати через Відень до Львова. Саме тоді скінчив богословські студії і їздив о. Климентій до Швайцарії до брата. Він був йому там незвичайно помічний. Можна собі представити радість і втіху при стрічі обидвох братів, що, здавалось, на віки були розлучені і розбиті в дребезги в своїх великих  задумах і плянах. В повороті м[итрополит] вступив до Інсбрука і був всюди витаний оваційно. Дальше поїхав до Відня, Гмінду і інших місцевостей. О. Климентій повернув до Велеграду, і в реколекційному домі оо. Ісусовців відбув місячні духовні вправи, після них зложив вічні обіти або, [як] в студійському уставі, одержав велику схиму. У Львові був настоятелем студитів у монастирі при вул. Скарги, а пізніше ігуменом. М[итрополит] був архимандритом. Фактично монастирі студитів провадив о. Климентій, а головні напрямні виходили все-таки від м[итрополит]а-архимандрита. Число монахів дуже збільшилось і духовне життя в них піднеслось. Розпочалася дуже ревна праця в шкільному, господарському, ремісничому і мистецькому напрямі. Вибухла польсько-українська війна 1918-1920, і обидва брати пережили усі її страхіття. Коли м[итрополит] А[ндрей] виїхав був до Риму, то опісля о. Климентій привіз з Відня до Риму акт Пія Х про юрисдикцію над Росією. Цей акт мав свою історію. Царська поліція забрала його з актами в часі революції і передала Бібліотеці Ак[адемії] наук в Петербурзі. За През[идента] Міністрів Керенського м[итрополит] переглядав свій архів, забрав, між іншим, акт Пія Х з собою до Львова. Папа Пій Х написав на прохання м[итрополит]а власноручно “Libentes concedimus”, не даючи навіть свого підпису. М[итрополит] А[ндрей] легалізував цей акт, потверджений і з підписами двох кардиналів – Мерсіє і Бреславського. Мабуть, настав в Римі папа Бенедикт ХV, і всі були занепокоєні зарядженнями м[итрополит]а в Росії і правом святити єпископів. Треба було показати акт, бо інакше ніхто не хотів би повірити, і то в так уважній справі, яка оставала стислою тайною. Однак довірений жид о. мітр[ата] Войнаровського перевіз його через кордон до Відня, а звідтам – вже о. Климентій – до Риму. Бо поляки були дуже зацікавлені справою, і якщо би документ попав був в чиї-небудь небажані руки, справа могла би взяти для м[итрополит]а може навіть і дуже прикрий оборот. Вороги могли би представити його, як властилюбивого і узурпатора. І спроби в тому напрямі були вже роблені в Секретаріаті Стану. Слава Богу, м[итрополит] міг предложити папі оригінал, і папа був дуже вдоволений, відкинувши всякі підшепти і підозріння. За польської влади о. Климентій продав Скнилів під державний аеродром, одержав великі гроші, яких ніхто не був би заплатив за студитські скнилівські поля. Набуті гроші він зужив на вивінування всіх студитських монастирів. Монастир в Камениці в Боснії він зліквідував задля віддалі і недогідності. На Петра Скарги відчинено мистецьку школу візантійського напряму під проводом проф[есора] Михайла Осінчука, щоби вивченими іконописцями студити могли виперти з продажі олеодруки. В тому самому домі відчинили студити домашні богословські студії, упорядкували бібліотеку і архів і стали вибиватись в церковному житті на видне місце. На Кайзервальді в монастирі розвели господарку і зайнялись душпастирством. О. Клим[ентій] купив дерев’яну церкву в Карпатах в Бойківському стилі, і   м[итрополит] посвятив її, як Церкву Божої Премудрості. Разом з митр[ополито]м вони випрацювали Устав Студитів і предложили його в Римі до затвердження в 1944 році. Після смерті м[итрополита] А[ндрея] о. Климентій-ігумен [був] іменований архимандритом, і інші монастирі мусіли вибрати собі ігуменів і підтягнути свій стаж і свою самостійність і духову та матеріяльну вистарчальність. Тоді студити мали матерній дім: 1) в Уневі, що числив звиж 100 монахів з різними школами і ремеслами рідкого значіння для дооколишнього населення. При тому, вони вели велику господарку, щоби виживити таке поважне число монахів. 2) Другий найстарший дім – то при вул. Петра Скарги у Львові: там були богословські і мистецькі школи, бібліотека і архів. 3) Третій, на Кайзервальді, – з дерев’яною церквою і рідкими орієнтальними килимами. 4) Четвертий був в Зарваниці, що провадив душпастирство в відпустовому місці, славному з чудів М[атері] Божої. Рівнож він вів і лісову господарку. 5) П’ятий був в Підлютому – провадив душпастирство між лісовими робітниками і пастухами отар і стад в їх колибах. Вони, оо. Студити, носили з собою вівтар і правили по неділях і святах Богослуження. 6) Шостий монастир був в Дорі. Це була фундація праведників: Кокурудзя і єго жени. Студити, що зберігали чистий київський обряд без якого небудь златинщення, мусіли там згодитись на так зван[ий] станиславівський обряд. 7) Сьомий був на Волині в [Пітезині]. Там вів монастир душпастирську працю і ремеслами помагав тамошньому населенню. Як вже була мова, то за архим[андита] Климентія монастирі, котрі мали достаточне, приписане уставом число схимників, вибрали собі ігуменів, а то є: 1) в Уневі, 2) на Петра Скарги, 3) на Кайзервальді і, мабуть, в Підлютому і Зарваниці. Всі ігумени творили раду архимандрита. О. архимандрит мав велику набожність до Пресв[ятої] Євхаристії, провадив дуже строге чернече життя, виповняв всі роботи вложені на монаха, давав багато реколекцій, духовних вправ в монастирях, дух[овних] семінаріях, для світських людей і передусім для монахинь-студиток, василіянок і інших. Для монахів в монастирях був дуже вирозумілий і лагідний. Полишав монахам багато свободи. Усе чернече життя студитів носило на собі характер невимушеності і свободи від зовнішної муштри. Духовне життя братів було пронизане любов’ю, покорою і услужністю. М[итрополит] з о. Климентієм створили рівночасно з мужеським монастирем студитів і жіночий. Студитки мали доми в Якторові і у Львові на Личакові і ще десь там. Студити внесли свого духа старовинного українського і в наше церковне життя і зберігали старовинний обряд без його латинських додатків. В 1947/8 р[оках]  о. архим[андит] Климентій був арештований і умер в таборі, здається, біля Володимира-над-Клязьмою. Того-то, ще за тюрми м[итрополита] А[ндрея], він дуже боявся, бо там мали були запроторити брата, а з тої тюрми, загально говорили, вже ніхто не вертав. Не судилося йому вернутися звідтам. Там і зложив свої святі, струджені кості в обороні Кат[олицької] Церкви. Він завжди стояв незамітно за плечима м[итрополита] А[ндрея] і мав майже у всіх справах перший голос. Але про це рідко хто знав. Обидва брати, з Божого Провидіння, носили імена перших проповідників католицької віри на Україні: ап[стола] Андрея і папи Климентія. За неї віддали вони і своє праведне св. життя. Розпочався канонізаційний процес м[итрополита] Андрея. Але разом з ним повинні бути проголошені і його найближчі співробітники: великоруські екзархи о. Леонід Фьодоров і о. архим[андрит] Климентій, що праведністю і святістю життя  стоять гідно побіч свого учителя і духовного вітця. 8. Загальна характеристика 8.1. Давати характеристику такої великої ґеніальної особистості з її всебічною діяльністю надзвичайно важко. Все-таки треба підкреслити і видвигнути деякі черти і моменти, що могли впадати в око кожному, хто мав щастя в житті стрінутися з ним. 8.2. Найперше був він глибоко віруючою людиною, котрого віра спиралася на розумові докази і волеві постанови, і вона була двигуном і нормою всіх його думок і чинів. Не любив солодкої побожності, що легко допускала переступлення Божих і церковних заповідей. Він був відданим сином Католицької Церкви, для якої посвятив усе своє життя і готов був кожної хвилини віддати його задля неї. До самої смерті думав про мучеництво, про нього молився від своєї молодості і свою смерть на ложі назвав марною. Мав великого духа молитви, робив годинні розважання перед Найсвятійшими Тайнами і довгі благодарення, в часі яких обдумував свої постанови і рішення. Передусім, пройнятий був живою вірою в Євхаристійну присутність і до Хр[ист]а звертався безпосередньо, з величезним, безмежним довірям. Раз так молився він: “Хр[ист]е, приходжу до Тебе, не як до Бога, але вже як до звичайної людини, надхни, порадь і поможи в цих преважких справах і рішеннях.” Він шукав немов в зближеній людскості Спасителя більшого зрозуміння і […]. 8.3. Сам був він в поведенні дуже природний, і кожний – малий і великий, вбогий і богатий, звичайний і визначний, – мали до нього безпосередньо доступ, і завжди кожного вислухував ввічливо і співчуваючо. Руководився при тому посланням св. Якова, яке дуже любив і радо перечитував. А апостол радить не робити різниці між вбогим і богатим в прийнятті. 8.4. В помислах був дуже ориґінальний і з […] ніколи не виходив, і то – в кожній умовині. Мав велику набожність до Премудрості Божої і написав про неї цілу книгу та присвятив їй церкву студитів на Кайзервальді. В новіших часах в нас не звертав на це ніхто уваги, але в давнині, за Ярослава Мудрого, вона була в великому і належному почитанні. Навіть проведення останнього Собору було дуже ориґінальне. Не хочу з постанов двох-трьох Соборів, складати четвертий. Завжди щось нового ориґінального видумав. 8.5. Мав велику легкість в писанні і проповіданні. Конференції і проповіді говорив без довшого приготування, часом навіть exprompt. Був пориваючим проповідником, а навіть нашим найбільшим в останні часи. 8.6. Читав незвичайно багато і мав феноменальну пам’ять. Коли прийти було до нього, завжди був чимсь зайнятий. Ніколи не дармував, навіть в часі недуги брав книжку до рук. Єп[ископ] Derbigni (Дербіньї), сам незвичайно талановитий і працьовитий, назвав раз м[итрополита] est un grand travailleur – це великий робітник. 8.7. Завжди мав велику притомність духа, і з найважніших ситуацій вмів знайти добрий і найможливіший вихід і найкращу розв’язку. 8.8. Завжди мав незвичайно влучні блискучі відповіді, а не шукав слів, щоб відбитися. Раз, коли ми були в нього, сказав заклопотаний: “Мав я важну книжку і десь забув”. На те я завважив: “Екс[целенція] не люблять звичайно забувати книжок”, – натякаючи на його пристрасне бібліофільство. “Так”, – була скора відповідь. “Я – своїх, а ви – і чужих”. Раз, коли служачий поставив книжку з наголовком вспід, він поправив: “Ти думаєш, що Тобі було би легко, якщо Тебе би поставив стрімголов”. 8.9. Він обняв і розбудував у своїй праці буквально все церковне і народне життя в усіх його ділянках і мав величезні успіхи. Завдяки ґеніальним спосібностям кидав щедро свіжі думки, але входити в подробиці, переводити деталі в життя – це вже мучило його. 8.10. Що укр[аїнська] справа вийшла на світову арену з свого галицького загумінку – це одна з головних його заслуг. 8.11. Він глядів в даль, в майбутнє Церкви і України, як ніхто інший у нас. Раз мав навіть сам сказати: “Я хочу дивитися на 500 літ наперед”. Деякі події передбачував дуже точно, а передусім – воєнні страхіття. Коли 1914 року ми вертали з Інсбрука на вакації, треба було бути, очевидно, в покійного, щоб здати звіт про проведений рік. Казали, що він чогось нездужав, і виглядав блідий на лиці, коли вийшов на уділювання авдієнції. Вислухавши, він тільки спитав, чи є т[ак] зв[ана] Klerikalverband – посвідка приналежності до зв’язку з клиром архиєпархії, а якщо нема, щоби піти до консисторської канцелярії і прохати про її видачу. Інакше могли б були завербувати до війська. Розповідали, що м[итрополит] був у Відні у цісаря, і, мабуть, мусіла там бути мова про війну. Ніхто, одначе, з громадянства і не предвиджував, і не побоявся її грози. Якщо би м[итрополит] А[ндрей] не був став духовним митрополитом, то говорили, що він, певно, був би прем’єром міністрів або, як висловився один наш професор історії, бодай міністром закордонних справ, і то в кожній світовій державі. 8.12. Дивне-диво, мимо великої життєвої вмілості, великанського досвіду, мав величезні неприємності і труднощі від чужих, передусім поляків, що уважали його своїм відступником, а ще більше – від своїх політиків, духовних світських і ченців, що посилали наклепи на різні сторони, а то й негідно клеветали на нього. Доходило навіть до того, що з Риму присилано два рази візитаторів, щоб провірити закиди. Слава Богу, він виходив з них з честю і повищенням – на ганьбу своїх ворогів. 8.13. Усю його церковну і світську діяльність характеризує велика самовідречена любов до Сходу і безчисленні знайомства і зв’язки з різними впливовими людьми буквально усьго світу. 8.14. Часто в житті приготовлявся він на смерть, бо був у великих небезпеках життя із-зовні і із внутр[і], від смертних недуг. З св. Павлом міг він повторити слова: “Хвалюся Божою Силою в моїй немочі”. Нехай ці рядки будуть живою китицею квітів на могилу великих Покійників і причиняться бодай дрібку до приспішення їх заслуженого прославлення на вівтарях церков. В своєму особистому житті м[итрополит] А[ндрей] був незвичайно скромний. Видатки на свої потреби обмежував до крайності і числився з кожним сотиком, і то так в одежі, як і в їді. В переїздах користувався трамваями, щоби не видавати багато на машини. Особливо, коли він збирав гроші на сироти! Боже, борони нарушити їх сотик. Подібно і брат, архим[андрит] Климентій, вдоволявся тим, що приписував устав, а відома річ, що студити жили дуже вбого, обмежувалися до конечности і придержували строгі пости. Як співчував м[итрополит] А[ндрей] з всіми, що були недужі і в потребі, слідує із одного припадкового вислову. Це було ще за Польщі. Багато зверталось до нього за порадою духовною та матеріальною поміччю. Величезна пошта приходила щодня, і її полагодити вже вистачало на день праці. Всім хотів помогти, а тут – годі. Вичерпаний і обезсилений закликав: “Голови вже не стає і руки опадають з умучення – просвітку не видно, а потребуючих і недужих не меншає!” І так закінчив Покійний 1 листопада після полудня 1944 р[оку]  своє святе, праведне і повне трудів життя. Г[оспо]дь не щадив не тільки важких і великих хрестів, які доніс він бодро до побідного кінця, але і щедрих ласк для звершення могучих подвигів на Божу славу і рідких на століття успіхів, які вже тут були для нього потіхою і розрадою в туземній 80-літній мандрівці. А певно прийняв він від Хр[ист]а і нетлінний вінець небесної вічної слави, про який мріяв і молився усе своє страдальне життя і для осягнення якого посвятив був себе взарані всеціло. Його могутній, вдумчивий, містичний, але і сильно активний і неспокійний дух, що рвався до Всевишнього день і ніч, найшов остаточно в Ньому свій вічний спокій. 1958 р., Маклаково, Красноярський край. – Життєпис Митрополита Андрея Шептицького, присв. 15 річниця його смерті. Архів монастиря сестер Милосердя св. Вінкентія. Львів Спр. № 8 Рукопис, оригінал Детальніше...

Послання Патріарха Йосифа (Сліпого) на Великий піст

28 лютого 2012
Мир і благословення! У ці Великопосні дні стає нам перед очі ясніше, як ніколи, правда жертви і любові Хр[иста] до нас. Її треба добре собі пригадати і відсвіжити в пам'яті. Своїми терпіннями і смертю Спаситель вповні заслужив нам відкуплення і спасіння від гріха, але в своїй всемудрості Він оставив і частину страдань для нас, щоби ми із свого боку спричинялись і лучились з Ним тісно в ділі нашого відкуплення. Щоби ми складали свої тіла на жертву живу, святу, милу Богові (Рим 12, 1). Вправді Бог зсилає на нас всякі терпіння, але Він хоче, щоби ми і добровільно і радо брали на себе якісь хрести і умертвлення, не лякались болю в ім'я віри, поконували свої пристрасті і забаганки, нехіть і отяжілість, відмовляли собі деякі приємності та тим засвідчили нашу добру волю в службі і любові Хр[иста]. Так треба розуміти слова св. Павла в посланні до Євреїв, що без жертви нема спасіння. Христос провів сорок днів на відлюдді і в самоті, в горячій молитві і строгому пості. Цей приклад ставить нам перед очі св. Церква, бо піст і молитва, – це найпевніші засоби спасіння. Вони поскромлюють і очищують тіло і душу христіянської людини і доводять її до св. Сповіді і св. Причастя, бо ними повинно кінчитись великопосне каяння. Тоді щойно належно може кожний христіянин празднувати Христове Воскресіння. Нехай, отже, ці великопосні застанови, повага і сум в часі пам'яті Хр[исто]вих страстей і смерті, передусім в страсному тижні, осяюють Ваші душі і тіла, скріпляють безсилість і надію у всіх прикростях і недолегливостях. Це справді найсуворіший час, але і найблагодатніший в християнському році. Світ любується в переситі, надмірному уживанні матеріяльних дібр, в їді, напитку і розгнузданості пристрастей, але він не находить в них остаточного вдоволення і щастя. Хр[ист]ова Церква навпаки, поручає навіть любуватись в пості і молитві і каянні, щоби цим заслужити і приготовитись до справдішної душевної радості, в першу чергу до радості з Хр[исто]вого Воскресіння. Бла[гословення Господнє на Вас] + Йосиф Д[ано] [на]  Поч[атку] В[еликого] П[осту] [196]2  Детальніше...

Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа

28 лютого 2012
Моїм Духовним Дітям, Владикам, Священикам, Монахам і Монахиням і всім Вірним Української Католицької Церкви Мир у Господі й архієрейське благословення! „Ще трохи, і світ мене вже не побачить" /Ів. 14, 19/, „Ще трохи, і ви не побачите мене вже..." /Ів. 16, 16/, бо „надходить година, коли вже і притчами не промовлятиму до вас..." /Ів. 16, 25/. Залишаючи цей світ і „сидячи на санях", як говорили наші предки, після дев'ядесятикількалітнього життя молюся за вас, моє Духовне стадо, і за весь Український народ, якого я є сином і якому я намагався ввесь свій вік служити, словами прощальної Архієрейської молитви Господа Нашого Ісуса Христа. Він бо для нас усіх і для всього світу є „путь, істина і живот" /Ів. 14, 6/. І тому, переставляючись у світ вічности, благаю Отця Небесного, щоби Він прославив Сина свого у вас, аби ви спізнали Його, „Єдиного, Істинного Бога" і Ним „посланого – Ісуса Христа" /Ів. 17, 3/, і щоби Він дав вам „Утішителя, який буде з вами повік, Духа Істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить Його і не знає. Ви ж Його знаєте, бо перебуває Він з вами і буде у вас". /Ів. 14, 16-17/. Разом із цією молитвою, прощаючись зі світом і всіма вами, Дорогі мої духовні діти, так, як велить нам наша свята прадідівська християнська віра, залишаю вам свій Батьківський і Пастирський Заповіт! „... Щоб ви не зневірилися..." /Ів. 16, 1/ і „Хай не тривожиться серце ваше. Віруйте в Бога!..." /Ів. 14, 1/. І головне заповідаю вам: „Щоб ви любили один одного..." /Ів. 15, 12, 17/ любов'ю, над яку більшої немає, що готова й життя своє віддати за друзів своїх..." /пор. Ів. 15, 13/. + + + + + + + + + Оця любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таємничим Тілом, любов до рідної Української Церкви, що є повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними та матеріяльними скарбами вселюдського значення, визначали мій життєвий працелюбний шлях, моє думання та мою працю, на волі й у неволі. Упродовж цілого свого життя був я, і таким відходжу з цього світу, в'язнем Христа! Насамперед, у юних роках, був я добровільним Його в'язнем! Бо народився я і був вихований в українській християнській хліборобській глибоко віруючій родині. Вона передала мені та защепила в мені віру в Христа і любов до Нього! Тому сьогодні, здоганяючи їх у потойбічному світі, „де немає болізні, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне", зі синівською вдячністю молюся за них! Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їх росту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров'я Церкви та Народу! Добровільним в'язнем Христа був я і тоді, коли любов до Нього штовхнула мене на шлях здобуття знань і посвячення науковій праці. Божому Промислові я вдячний за те, що запалив у мені цю іскру вже в моєму дитинстві, а старшому братові, Романові, – за те, що став знаряддям цього Промислу, бо він навчав мене, п'ятилітнього хлопця, і завдяки цьому, ще заки почав я шкільне навчання, вмів я вже читати і писати, а рідна Школа розпалила цю іскру любови до науки. З любови до науки залишався я і далі добровільним в'язнем Христа, коли, відчувши покликання до духовного стану, вирішив служити Христові. Християнська Родина та Рідна Українська Школа – це передумови здорового виховання прийдешніх поколінь! Отож, заповідаю вам: відроджуйте їх і рятуйте їх в Україні й у всіх країнах поселення нашого Українського народу! У покликанні служити Христові в духовному стані виразно бачу Божу руку. Відчувши в ньому Господній Голос і підтримуваний Господньою десницею, радів я, що міг упродовж кількох десятків найкращих років життя працювати як добровільний в'язень Христа: як Його служитель, як науковець, богословський дослідник найбільшого об'явленого Таїнства, Троїчного Божого Життя і, зокрема, Третьої Божої Особи у Пресвятій Тройці, Духа Святого, Духа Істини, Утішителя та Життя Подателя, що все сповнює, що в нас і у Христовій Церкві невидимо перебуває /пор. молитва „Царю Небесний"/. Натхненний Його благодаттю, служив я своїй рідній Церкві на тих постах, які доручав мені Глава і Батько нашої Церкви, Слуга Божий Митрополит Андрей, як професор і ректор Духовної Семінарії та Богословської Академії, а вкінці – як засновник Українського Католицького Університету тут, у Римі... Як той, що став добровільним в'язнем Христа, служив я українській богословській, колись такій світлій, науці, намагаючись відродити її з руїни, оновити її, свідомий того, що Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: „Ідіть і навчайте всі народи..." /Мт. 28, 19/. Наука є „остоєю для Церкви в нашім народі", вона через її навчальні та виховні установи є „виховницею народу", бо через неї „одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум..." /Пор. моє "Слово на відкритті Богословської Академії" 6 жовтня 1929 р./. Рефлектуючи отак над значенням і цінністю науки, перед лицем вічности, яка неухильно зближається до мене, заповідаю вам: Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам'ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя! + + + + + + + + + + Коли в 1939 році почався новий „хресний хід" нашої Церкви і великий Святець та Геній-Мислитель Сл. Б. Митрополит Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменувавши мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 р., а у грудні того самого року враз із єпископською хіротонією призначивши мене його наступником, сприйняв я ці покликання як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав: „Іди за мною..." /Ів. 1, 43/. Зрозумів я також у цих тяжких хвилинах і бурях, які спіткали нашу Церкву, що значило „йти за Христом". Він бо сказав: „Коли хоче хто йти вслід за Мною, хай зречеться самого себе, і хай візьме свого хреста та й за Мною йде!". /Мр. 8, 34/ Бути покликаним до пастирської служби – це відректися від себе самого, взяти хрест на свої плечі й іти слідом за Христом із любови до Христа, який також прорік, що „хто ж мене відцурається перед людьми, того й Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм..."/Мт. 10, 33/. Ось так ступив я на тернистий шлях мого подальшого життя. Почало бути дійсністю те, що вмістив я у своєму пастирському гербі – „Пер аспера ад астра". Переді мною, наступником Сл. Б. Андрея та спадкоємцем Його духовної спадщини і Його заповітів, простелився довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому „пред человіки", „в роді цім перелюбнім та грішнім" /Мр. 8, 38/. На цьому шляху могутня Божа Десниця помагала мені, В'язневі Христа ради, давати свідчення Христові, як це Він прорік своїм учням-послідовникам: „І будете мені свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії, і аж до краю землі..." /Ді. 1, 8/. Але на придорожніх стовпах мого шляху виднілись інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія і так дослівно „аж до краю землі". Нічне ув'язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в'язень-каторжник, „німий свідок Церкви", що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві... І в'язень-каторжник бачив, що і його шлях „на краю землі" кінчався приреченням на смерть! Силу на оцьому моєму хресному шляху В'язня Христа ради давала мені свідомість, що цим шляхом іде також зо мною моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертовна молодь і безпомічні старці. Я не самотній! Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: „Оце посилаю Я вас, як овець між вовки: Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки. Стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас, та по синагогах своїх бичувати вас будуть. І до правителів та до царів поведуть вас за Мене, на свідчення їм і поганам. А коли видаватимуть вас, не журіться, як або що говорити: тієї години буде вам дане, що маєте ви говорити, бо не ви промовлятимете, але Дух Отця вашого в вас промовлятиме. І видасть на смерть брата брат, а батько – дитину. І "діти повстануть супроти батьків", і їх повбивають. І за Ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти. А хто витерпить аж до кінця, той буде спасений..." /Мт. 10, 16-22/. Як ніколи раніше, розкрилася мені таємниця слів Христа: „І будете мені свідками..." /Ді. 1, 9/. Свідчити Христові – сповідувати Його перед людьми /пор. Лк. 12, 8/, не відрікатися Його, нести хрест свій, страждати за Христа і з Христом, бути готовим на муки і навіть життя своє віддати за друзів своїх, не лякаючись тих, що „тіло вбивають" /Лк. 12, 4/, пам'ятаючи, що „хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою мене ради та Євангелії, той спасе її. Бо яка користь людині здобути увесь світ, а занапастити душу свою..." /Мр. 8, 35-36/. Сьогодні я дякую Господу Богу, що дав мені ласку бути свідком і сповідником Христа так, як це велять Його заповітні слова! З глибини душі дякую Господу Богу за те, що з Його поміччю я не посоромив землі своєї, ні доброго імени своєї рідної Церкви, ні себе, її смиренного служителя і пастиря... + + + + + + + + + + А ось нині, „сидячи на санях, подумавши в душі своїй і віддавши хвалу Богові, який допровадив мене до цих днів.., сидячи на санях на дорозі в далечінь, знеможеним голосом молитву мовлю" /Повч. Володимира Мономаха дітям/ і вам, моїм Духовним чадам заповідаю: „Будьте свідками" Христа в Україні і на землях вашого вільного і невільного поселення, в усіх країнах вашого поселення, у в'язницях, в тюрмах і таборах, аж до краю землі і до краю вашого земного життя! Будьте свідками на всіх континентах нашої бідної планети! Не посоромте землі української, землі ваших предків! Збережіть у ваших душах чисте-непорочне ім'я своєї Святої Церкви! Не посоромте також вашого власного українського імени, не забуваючи слів Христових: „Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили... Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший за Господа свого...; щасливі будете, коли так чинитимете". /Ів. 13, 15-16/. + + + + + + + + + + Євангельськими словами та образами, неначе в притчах, змалював я свій життєвий шлях, шлях свідка, в'язня, сповідника, який опинився „на краю землі" і на краю свого власного життя, віч-на-віч зі смертю, в Мордовії, в незносних кліматичних умовах, в найстрашнішому таборі смерти, де кінець мого життя був близький. Та Милосердному і Всемогутньому Божому Провидінню сподобилося інакше! Несподівано проголошено мені звільнення! Хто і як до цього спричинився, про це напишуть колись дослідники мученицького життя нашої Церкви. Чи це був II Ватиканський Собор з голосом на ньому нашого Єпископату, чи це були заходи українського і чужого співчутливого наукового світу, що став у моїй обороні, чи це було раптове опам'ятання тодішніх владоможців, Бог вість! Всі вони були тільки орудниками Незбагненного Божого Промислу! Між ними найбільше заважили клопотання бл. п. Папи Йоана XXIII, цього уособлення доброти, людяности, смиренности і християнської любови. У синівській вдячності заношу свою молитву до Господа за Його прославу! Звільнено мене, та не привернено волі моїй рідній Церкві! Тому моя внутрішня постанова була залишитися на рідній Землі і далі спільно зі своєю Церквою нести наш важкий хрест так, як я писав в ізоляторі Київської тюрми: „Я навіть у душі не думаю виходити з Радянської України, але хочу тільки добитись права Греко-католицької Церкви, яке вона вже мала в Радянському Союзі до 1946 р. і яке право належиться їй на основі Конституції, а нині воно потоптане!.. скажу отверто, що зовсім не збираюся виходити, хіба під конвоєм, як німий свідок Церкви, що мовчить" /Лист в ізоляторі, Київ, Короленка 33: 14.ІІ.1961/. Та голос бл. п. Папи Йоана ХХІІІ кликав мене на Ватиканський Собор. Його голос був для мене наказом, бо і в ньому вбачав я незбагненний задум Божого Промислу. Чи не був це поклик дати живе свідчення нашій Церкві? Чи не був це поклик завершувати те, чого не міг довершити як в'язень? І так почався новий і подальший шлях мого життя, яким простую вже ось-ось майже два десятиліття. І цей шлях, як з часом виявилося, не був шляхом, на якому світили „астра" – ясні зорі. Він і далі був шляхом В'язня Христа ради, тим разом в'язня на химерній волі... Сподіваючись на швидке повернення після закінчення Ватиканського Собору, на повернення до свого духовного стада, і вчинивши все, що вимагав від мене архіпастирський обов'язок, для забезпечення безперервного апостольського наступництва в Українській Церкві, прибув я, фізично зморений, душевно не зламаний, до Петрової Столиці... Моє прибуття до Рима, як і моє несподіване звільнення, перші тижні і місяці мого перебування в ньому, насамперед в мурах старого Василіянського грецького монастиря в Ґроттаферрата, потім у Ватикані, були супроводжувані нерозгаданими знаками. Найкраще змалював це у промові, виголошеній з нагоди посвячення Собору Святої Софії, дня 28.9.1969 р., Президент італійської посольської Палати Юлій Андреотті: „Якщо зорі мали б бути пропорційні до терня, що визначало Ваше життя священика, Верховного Архієпископа, тоді ми з певністю повинні б припустити емпіричні зони, дотепер ще не знані, ні не описані. Мудрість, про яку нащадки скажуть, чи вона справді є мудрістю, ця мудрість хотіла, щоб усе те, коли Ви прибули до Рима, відбулося тут перед нами, католиками-римлянами, під своєрідною завісою мовчанки. Дивний цей наш світ! Бо це світ, в якому стільки разів з'являється страх віддати пошану переслідуваному, керуючись бажанням перешкодити в тому, щоб, бува, переслідувач не сприйняв цього як виклик і не чинив ще більше зло від того, яке він творив аж до цього моменту. Ми були б привітали Вас з такою радістю, з якою християни Рима вітали св. Петра тоді, як його звільнено. Як св. Петра, який мав оту таку різну наявність Божої руки, наявність ангелів, і який пізніше встановив також, як тривалий знак, Вашу присутність тут, в Римі..." І далі продовжував Юлій Андреотті: „В 1948 р., Еміненціє, вийшла книжка... про становище християнства в Совєтському Союзі. В цій книжці на ст. 282-ій сказано: „Одинадцяого квітня 1945 р. деяких єпископів заарештовано: Митрополит Сліпий, про якого назагал говорилось, що він помер, на підставі найновіших звісток мав би ще бути між живими". Оцей теперішній світ, який наважився робити закиди Пієві ХІІ за те, що він вчасно не довідався про те все, що потайки діялося в концентраційних таборах, цей самий світ після закінчення війни і після того, як настав мир, в 1948 р. все ще не міг знати, Еміненціє, чи Ви, може, вже померлі, а чи, може, ще живі. На превелике щастя, Ви є „померлий", що говорить, і не тільки той, хто говорить, але такий, що творить..." + + + + + + + + + + Вже в дорозі через Відень до Рима душевний біль не давав мені спокою, коли я думав про нашу Церкву і наш Нарід. Всі її досягнення і тисячолітня праця поколінь лежали в руїні. Сприймав я це як Божу волю у глибокій вірі, що всі історичні надбання, в тому числі також терпіння, не даремні: Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті. Як мовчазний і тим разом знову добровільний В'язень Христа ради радів я, що при помочі Божій, завдяки жертвам цілого українського Божого люду, зокрема його мирянства, і моїм смиренним трудом постав Український Католицький Університет – вогнище науки, Собор Святої Софії – знак і символ незнищенности Божого храму на землі, місця молитви, Монастир Студитів – вічно палаючий острівець християнської праведности і східнохристиянського монашества і благочестя! Тому, дивлячись на ці вогнища, знаки-символи, щераз заповідаю вам: З огляду на те, що атеїзм є тепер офіційною доктриною в Україні і в усіх країнах комуністичного світу, рятуйте Український Католицький Університет, бо це кузня, в якій мають вишколюватися і виховуватися нові покоління священиків і мирських апостолів, борців за вільні від насилля правду і науку! Нехай Український Католицький Університет із його осередками в країнах вашого поселення буде для вас зразком і поштовхом до нових шукань і до науково-виховної праці! Пам'ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу! А коли дивитиметеся на Собор Святої Софії і будете здійснювати паломництво до нього як до рідної Святині, і молитву приноситимете в ньому, пам'ятайте, що цей Собор залишаю вам як знак і символ знищених і збезчещених українських храмів Божих, між ними наших найважливіших свідків – соборів, свідків нашого прадідівського християнства, Святої Софії в Києві і Святого Юра у Львові! Нехай же цей отут Собор Святої Софії буде для вас знаком відродження й побудови нових храмів на Рідній Землі і заохотою до зведення храмів Божих в місцях вашого перебування! А над усе нехай Собор Святої Софії буде для вас провідним знаком і свідком Собору Живих Українських Душ, святим місцем молитви й літургійної Жертви за померлих, живих і ненароджених! Благаю Бога, щоб Він охороняв Собор Душ Прийдешніх Українських Поколінь! + + + + + + + + + + У задумі оновити східнохристиянське благочестя Слуга Божий Андрей заклав основи для відродження і росту монашого життя за Уставом св. Теодора Студита. Невтомно трудився на цьому полі його рідний брат, бл. п. ігумен Климентій, страдний і смиренний сповідник віри. Від них обох, боговгодних Братів, перебрав я їхню спадщину і їхні в передчутті смерти висловлені прохання: рятувати монаший Чин Братів Студитів. Господь Бог поміг мені виконувати їхню волю: в Україні, попри удари, росло Студитське братство, а серед Албанських гір народилася Студитська Лавра з Архімандритом на чолі. І в далеких країнах вже миготять вогнища студитських острівців. Студитська Лавра і її дочки-монастирі будуть збирати тих, що, покидаючи життя в світі через любов до Христа і до Його Святої Церкви, йдуть служити світові у відреченні від нього, в посвяті і молитві. Йдуть йому служити не як себелюбні чи слабодушні втікачі зі світу, але як невтомні працівники і молитвеники за нього, за весь світ, за свою Церкву, за свій Нарід... На островах монашого життя всі ті, що там збираються, стають зберігачами і різьбярами рідної української християнської духовности, що виявляє себе у Святій Літургії, обрядовій чистоті, в східнохристиянській богословській думці і монашому житті за зразком стародавнього східнохристиянського благочестя. Вони також співчувають тим, що стоять у боротьбі з лукавим світом, вони своїм життям стають натхненниками для духовних покликань до служіння своїй Церкві! Бажанням Сл. Б. Андрея і благанням моїм, спадкоємця його заповітів, є, щоб усі наші монаші Чини і Згромадження, яких значення і праці для добра душ ніхто не применшує, змагались між собою не за впливи і владу і не за те, щоб сподобатися людям, але щоб суперничали між собою за ріст в особистій святості і за ревне і чесне служіння Христові і рідній Українській Церкві. Тому благаю всіх монахів і монахинь: не соромтеся свого рідного, дорожіть своєю духовною спадщиною! Яка ж вона, ця наша духовна спадщина, цінна і багата! Вона ніяк не заслуговує на те, щоб погорджувати нею! „Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не топтали їх ногами і, обернувшись, вас не роздерли" /Мт. 7, 6/. Нехай наша духовна спадщина пройме ваші душі, запалить вогонь у ваших серцях, щоб її зберігати і плекати! На цій спадщині освячуйте ваші душі благодаттю і дарами Святого Духа! + + + + + + + + + + В часі мого прибуття до Рима відбувався II Ватиканський Собор. Як і в минулих століттях, починаючи від Першого Апостольського Собору в Єрусалимі, Собор є збором верховних пастирів Христової Церкви, які дають свідчення віри і життя ввірених їхньому учительському і пастирському служінню Церков. Отці Собору свідчать перед Церквою і перед усім світом. Свідомий вагомости такого свідчення, у своєму Слові до Отців Собору дня 11 жовтня 1963 року заговорив я не про свідчення своє, – воно ж було відоме, – але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення, підтверджене кривавою печаттю безстрашного сповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити перед усім світом вдячність, признання й особливо щоб заявити про співчуття страждальцям і надати їм моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности. Це вперше в усій історії нашої Церкви ідея її Патріярхату була проголошена привселюдно, ясно і на такому всесвітньому форумі, як Вселенський Собор, хоч сама ідея не нова: Київські митрополити, хоч не носили патріяршого титулу, керували Церквою наче патріярхи, користуючись патріяршими правами на зразок інших Східних Церков. Вони були свідомі, що Патріярхат Церкви – це видимий знак зрілости і самобутности помісної Церкви та могутній чинник в церковному і народному житті. Не дивно, що такі світлі постаті в нашій історії, як Митрополит Петро Могила та Митрополит Йосиф Веніямин Рутський, в найбільш трагічних часах нашого церковного занепаду і роз'єднання, робили всі можливі заходи, щоб повернути єдність Церкви і рятувати її перед загибеллю, об'єднавши всіх на твердій основі Патріярхату Київського і всієї Руси. Важливість Патріярхату розуміли також правителі відродженої молодої української держави в революційних роках 1917-1920, коли висловлювали бажання бачити в Митрополиті Андреї Шептицькім, щойно звільненому В'язні царської Росії, першого Патріярха Києво-Галицького та всієї Руси. Наочний вияв цього бажання дає затверджена і проголошена Конституція Української Народної Республики в 1920 р., щоправда, Конституція, яку зневажено, та, попри те, вона свідчить про невмирущу ідею Патріярхату нашої Церкви. Як показує історія Христової Церкви на просторі Східної Европи, Київський Патріярхат мав бути, і з певністю став би ним, рятунком церковної єдности у Вселенській Христовій Церкві і рятунком нашої української, церковної і національної єдности. Історичною короткозорістю, вагомою за своїми наслідками аж до наших часів, треба вважати злегковаження великого задуму митрополитів Могили і Рутського тодішніми правлячими колами Римської Апостольської Столиці, які – кола – хоч не заперечили самої ідеї Патріярхату нашої Церкви, ідеї обґрунтованої історією й вимогами церковного життя, однак свою відмову – дати формальну згоду на її здійснення – пояснювали мотивами політичної „кон'юнктури". І хоч такі мотиви не Божі, а людські, їх повторюють, ними виправдовуються і їх застосовують до наших змагань за досягнення повноти прав нашої Церкви у Патріярхаті до наших днів. Давньому поняттю Української Правди, в якому сплітаються Істина і Справедливість, такі людські мотиви чужі! + + + + + + + + + + Як вірний Син Католицької Церкви, посилаючись на ясні рішення Ватиканського Собору в питанні творення чи виникнення патріярхатів і користуючись тим, що належу до т. зв. Папської Родини завдяки тому, що вже бл. п. Папа Йоан XXIII іменував мене кардиналом „ін пекторе" і на смертній постелі хотів це проголосити, – що пізніше зробив 25 січня 1965 р. Папа Павло VI, повторюю, як вірний Син Католицької Церкви, неодноразово, в листах і розмовах, просив я його про формальну згоду піти назустріч моєму проханню-пропозиції, яку без заперечення прийняли до відома Отці Ватиканського Собору. Доводив я бл. п. Папі Павлові VI, що в Східній Церкві ні Папи, ні навіть Вселенські Собори не встановлювали патріярхатів окремих помісних Церков. Завершення тих Церков патріяршим вінцем було завжди овочем дозрілої християнської свідомости у Божому люді, у всіх його складових частинах, в свідомості духівництва і пастирів, причому свідомість мирян, отого духовного стада, довіреного їхньому пастирському служінню, відігравала неабияку роль. Бо тільки дозріле усвідомлення своїх власних церковних і національних скарбів, своїх культурних і історичних надбань і цінностей, своїх трудів і жертв, що входили в скарбницю цілої Вселенської Христової Церкви, створювали тверду основу для Патріярхату! Церква Києво-Галицької Митрополії – доводив я завжди – дала достатньо доказів цієї свідомости впродовж усієї її історії. Чому ж не надати патріяршої гідности Києву, Колисці Християнства на всьому Европейському Сході? З синівським смиренням, з терплячістю, але з ясністю заявив я бл. п. Папі Павлові VI: „Не схвалите Ви, схвалить Ваш Наступник... Бо вже тому, що ми, наша Українська Церква, існуємо, ніколи не можемо відмовитися від Патріярхату...!" + + + + + + + + + + І вас, мої Улюблені діти, благаю: ніколи не відмовляйтеся від Патріярхату своєї Страдної Церкви, ви ж живі, існуючі її діти! Своє благання до вас скріплюю на оцьому місці власною рукою в 1975 р. написаною „Урочистою Заявою", яку ще раз повторюю: „Бог створив людину і родину, Він є Творець також роду, племени і нації. Любов і прив'язання, якими зв'язана кожна чесна людська істота з її родиною, належать також її народові і нації. Патріотизм і дбання про добро своєї нації вважалися завжди за Богом дані обов'язки. Добро нації треба деколи боронити перед ворогами чи внутрішніми чинниками, які інакше довели б до занедбання основних потреб народу. Та сама засада стосується і Церкви, а саме, що існує Богом даний обов'язок позитивно дбати про її добро, обов'язок і право боронити її проти будь-кого, хто спричинив би їй шкоду. Наші предки старалися впродовж тисячі років тримати зв'язок з Апостольським Римським Престолом, а в тисяча п'ятсот дев'ятдесят п'ятому і шостому роках закріпили єдність із Католицькою Римською Церквою з деякими умовами, що їх дотримання пообіцяли урочисто римські папи. Впродовж чотирьох століть ця єдність була посвідчена великим числом мучеників між українцями, і наші дні записані теж славно в аналах Церкви про цю оборону Святої Єдности нашими братами. Апостольський Римський Престол під впливом і владою урядовців Римської Курії, може, і в доброму намірі, взяв у 1970-их роках політичний курс, який спричинив болючий удар для нашої Церкви в Україні, а ще більше – для тієї частини нашої Церкви і Народу, що опинилась у вільному світі. Увесь християнський світ є свідком, що наші постійні перестороги і покірні арґументи, які ми надавали Папі Павлові VI, не бралися до уваги". + + + + + + + + + + Тому й сьогодні, коли стали відомі таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а водночас докірливо вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, очолену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповідаю тобі, моє Духовне стадо: „Браття, як діти світла ходіть... І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше засуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити..." /Еф. 5:8, 11/. До байдужих і незрячих кличу: „Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, і освітить тебе Христос..." /Еф. 5, 14/. Ще і ще благаю вас усіх: „Будьте печаттю мого апостольства" /І Кор. 9, 2/, „... Бодріться, стійте в вірі, будьте мужні..." /І Кор. 16, 13/, бо хоч ми „у всьому скорбні, та не здавлені, безнадійні, та нерозпачливі, гнані, та не покинуті, повалені, та не загиблі" /II Кор. 4, 5-9/. + + + + + + + + + + „Ми стоїмо безповоротно на патріярхальному устрої нашої Церкви", – сказав я у своєму Слові на закінчення нашого Синоду в 1969 р. /див. Благовісник. – Кн. 1-4. – 1969. – С. 120/. Ви, Дорогі мої Брати і Сестри, зрозуміли мої слова і як добрі діти своєї Церкви почали молитись за свого Патріярха, наодинці і спільно на Святій Літургії. Молитвою виявили ви вашу зрілу християнську свідомість, бо молитва – це насамперед вислів повної довіри до Божої помочі і непохитної віри в те, що Могутній Господь здійснить те, про що Його невпинно просимо. Чи не наказав нам Христос просити і молитися? Чи не обіцяв нам виконати наші довірливі прохання? Він же сказав: „Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете, стукайте, і відчиниться вам..." /Мт. 8, 7/. Та важливість молитви, зокрема літургійної, ще й у тому, що в ній віруюча людина висловлює свою віру в об'явлені таїнства віри і своє глибоке розуміння самої істоти цілої Христової Церкви, а в ній і своєї рідної Церкви як невід'ємної, повноцінної і в обряді, Літургії, церковному управлінні, традицією освяченій духовній спадщині самобутньої її частини. Літургійна молитва стає провісником формулювань основних правд віри в „Символах-ісповідях віри" в минулих століттях. Літургійна молитва творить основу для таких самих правно-канонічних формулювань, що стосуються самої Церкви. Тому я вдячний вам, що ви виявили вашу зрілу християнську віру, коли молилися і молитеся „за Блаженнішого Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси" у своїх Божих храмах, коли молилися так за нього на гробі св. Апостола Петра в 1975 р. в часі Святого Року. Свою молитовну віру в завершення Повноти своєї Церкви маніфестували ви також співом, молитвою за Патріярха. Так само, як наш нарід молиться співом-молитвою і маніфестує свою віру в єдність – „Боже, нам єдність подай", – чи віру в завершення своїх змагань за Повноту волі, коли благає: „Люд у кайданах, край у неволі, навіть молитись ворог не дасть... Боже Великий, дай йому волю, дай йому долю, дай йому щастя, силу і власть..." Патріярхат, видіння вашої віруючої душі, став для вас живою дійсністю! Таким він для вас залишиться в майбутньому! Бо ще трохи, і Патріярх, за якого молитеся, переступить поріг туземного життя, і не стане видимого символу й утілення Патріярхату в його особі. Та в вашій свідомості і вашому видінні зостається жива і дійсна Українська Церква, увінчана патріяршим вінцем! Тому заповідаю вам: моліться, як дотепер, за Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси, безіменного і ще не відомого! Прийде час, коли Всемогутній Господь пошле його нашій Церкві й оголосить його ім'я! Але наш патріярхат ми вже маємо! + + + + + + + + + + Разом зі змаганнями за Повноту життя нашої Церкви на началах патріярхального устрою тісно в'яжеться змагання за церковне об'єднання українського народу. Душевно радію, коли бачу, що хоч ще церковно не з'єдинені в одній Церкві сини і дочки Українського народу, з хрестами на своїх плечах вже з'єднані в Христі і в Його терпіннях наближаються одні до одних, щоб привітатися поцілунком миру та обнятись у братній любові! Висловлюючи цю радість, благаю вас усіх, а моє благання нехай буде моїм Заповітом: „... Один одного обіймім! Промовмо – Браття!" Ідіть слідами Сл. Б. Андрея, який усе життя присвятив великій ідеї об'єднання християн, ставши благовісником єдности Христової Церкви! Ставайте всі в обороні прав Української Католицької Церкви, але бороніть права Української Православної Церкви, так само жорстоко знищеної чужим насиллям! Бороніть також інші християнські і релігійні громади на українській землі, всі-бо вони позбавлені основної свободи сумління і віровизнання та всі терплять за їхню віру в Єдиного Бога! Найближчими нам за вірою і кров'ю є наші православні брати. Нас єднає традиція рідного християнства, спільні церковні і народні звичаї, спільна двотисячолітня культура! Нас єднає спільне змагання за самобутність рідної Церкви, за її Повноту, якої видимим знаком буде єдиний Патріярхат Української Церкви! Всі ми, католики і православні, боремося за повстання нашої Церкви і за її духовну силу в Україні і в країнах поселення наших вірних. І всі ми несемо важкий Господній хрест, сповідуючи Христа! /Пор. Постанови Синоду // Благовісник. – Кн. 1-4. – 1969. – С. 127/. Отож заповідаю вам усім: моліться, працюйте і боріться за збереження християнської душі кожної людини українського роду і за весь Український нарід і просіть Всемогутнього Бога, щоб Він допоміг нам завершити нашу тугу за єдністю і наші змагання за церковне об'єднання у постанні Патріярхату Української Церкви! + + + + + + + + + + Передчуваючи свій кінець, не можу не висловити гіркого душевного болю, що супроводжував мене впродовж мого перебування поза рідною Землею. Це біль через брак єдности в нашому Єпископському зборі поза межами України. Брак єдности, неначе первородний гріх, який закрався до душ тих, що повинні бути світильниками. Він, цей гріх, неначе злодій, проліз звідсіль і в нашу Страдну Церкву на рідній Землі. Брак почуття і розуміння єдности в основних питаннях життя Церкви і Народу – це наше нещастя, це наш споконвічний гріх! Замислювався я над причинами цього невтішного явища: це насамперед недостатня богословська освіта, виховання в чужих школах, впливи чужого оточення, незнання минулого своєї Церкви, якій покликані вони на вершинах служити... Гнилими овочами отого всього є легковаження всього, що наші діди і прадіди здобували і своїм трудом, і жертвами, зневажання свого, рідного, супроводжене погонею за почестями, жадобою влади, що так нагадує боротьбу за удільні князівства в часі занепаду Київської держави, і, врешті, хиткість характерів, виявом якої стає вислужництво перед чужими і доземні поклони чужим богам! Як Глава і Батько нашої Церкви намагався я навчати й упоминати. Не раз як Батько закликав я до єдности благальними словами і як Глава нашої Церкви напоумлював рішучим твердим словом, коли треба було збудити приспане сумління і вказати на пастирську відповідальність за духовне стадо перед Богом і Церквою. Бо ж Єпископат повинен бути зразком однозгідности у правлінні Церкви і прикладом єдности в усіх ділянках церковного і народного життя! Всі мої переживання з того приводу – зневаги, душевні рани, словом, всі оці „стріли лукавого" – вам відомі. Вони не були легші, як у в'язницях і на засланнях. І переживав я їх так само болюче, як переживав перед тим в'язничні тортури. Та сьогодні я дякую Всевишньому за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби! Прощаю їм усім, бо й вони тільки знаряддя в руках Всевишнього, що покликав мене і дав мені свою Благодать – бути в неволі і на волі в'язнем Христа ради! Наш світлий попередник, Сл. Б. Йосиф Веніямин Рутський у його заповіті натякає на цей самий гріх, брак єдности в єпископаті, згадує про суперечки, гонитву за наживою, пастирську недбалість, унаслідок чого закликає всіх владик до духовної згоди і ревної праці, благаючи їх: „Про єдину тільки річ прошу моїх Високопреосвященних Отців, руських Єпископів, то єсть, щоби любов'ю Христа лучилися зі собою і зі своїм Митрополитом. Нехай словами і ділами потверджують, що визнають його за отця..." Висловивши отут свої гіркі жаль і біль, якими сповнене моє серце, не хотів би нікому докоряти. Тому, Достойні і Дорогі Брати в Єпископському служінні, простіть мені, як і я Вам прощаю! Коли висловлюю свій гіркий біль, то цим бажаю Вас востаннє по-батьківськи і по-пастирськи напоумити і закликати: в єдності рятуйте нашу Церкву від загибелі і руїни! Нехай Ваша єдність, єдність всього єпископату Української Католицької Церкви, буде стимулом і натхненням для всіх тих Пастирів, духовників і мирян, чиїх батьків і прадідів родила Церква-Мати, Київська Митрополія. На історичному шляху вони розгубились в різних країнах, серед різних народів і забули про матір, яка їх народила. Поможіть їм віднайти цю Матір! + + + + + + + + + + „Сидячи на санях...", лечу думками до всіх моїх братів і сестер в Україні і на просторах усього Радянського Союзу, до тих, що страждають на волі, і до тих, що караються у в'язницях, в таборах непосильної праці і смерти... Між ними бачу нових борців, науковців, письменників, митців, селян, робітників. Бачу між ними шукачів істини та оборонців справедливости. Чую їхній голос в обороні основних прав людини і людської спільноти. З подивом дивлюся на них, як вони боронять своє українське слово, збагачують свою українську культуру, як усіми силами свого ума і серця рятують українську душу. І співпереживаю з ними всіма, бо їх за те переслідують як злочинців. Молюся за вас, мої Браття, і прошу Бога, щоб дав вам силу боронити природні і Божі права кожної людської істоти і спільноти. Благословляю вас як Глава Української Церкви, як Син Українського народу, як Ваш брат, Ваш Соузник і Сострадалець! + + + + + + + + + + „Сидячи на санях...", отут на горбі Ватиканському, неначе на скелях острова Патмосу, на яких св. Йоан Богослов, невільний виходець із рідної землі, задивився в його видіння-одкровення... Прислухаюся до Голосу Господнього, що мовить: „Я Альфа і Омеґа, початок і кінець, хто є, і хто був, і хто приходить, Вседержитель" /Одкр. 1, 8/. І я, як колись Йоан, „брат наш і спільник у скорботі й у царстві і в терпінні в Ісусі" /Одкр. 1, 9/, провіщаю вам таємницю того, що бачу і що має настати. Бачу Церкви-дочки нашої української Церкви на різних континентах землі. Раз сяють вони, як зорі, то знову блискотять, як блукаючі вогники... Тому до них моє Слово. До Церкви-дочки, найближчої до морозної Полярії, кличу: „Знаю твої діла, що ні зимний ти, ні гарячий. Якби ти зимний був або гарячий!.. Бо кажеш: багатий я, і розбагатів, і ні в чому потреби не маю... Тож будь ревний і покайся" /Одкр. 3, 15-17, 19/. Перед моїм зором виникає сусідня Церква-дочка в країні, що вітає пришельця монументом-символом свободи і місто-колиску свого народження і росту назвала „Братньою любов'ю". В ньому також колиска, де народилась і росла перша дочка української Церкви-Матері за морями. Благаю тебе гласом Господнім: Христос дав тобі „ключ Давидів, символ сили і влади /пор. Іс. 22, 22-25; Одкр. 3, 7/, ключі смерти й аду" /Одкр. 1, 18/, „знаю твої діла..." І всі пізнають, що я полюбив тебе; якщо ти збережеш „слово терпіння мого, то і я тебе збережу від години спокуси, що має прийти на вселенну..." /пор. Одкр. 3, 8-10/. Не спокушайся, отже, а будь оборонцем невільних і терплячих Твоєї Церкви-Матері! Будь живим свідком братолюбія! На півдні бачу очима своєї душі молоду ще Церкву-дочку, на континенті, що його благословляє з приморської гори Спаситель-Христос. Благословляю і я тебе, смиренна, як твій праобраз, Церкво-дочко! Слухай Голосу Господнього, що лунає до тебе: „Знаю твоє горе і твою вбогість, а втім ти багата... Будь вірна до смерти, і дам тобі вінець життя /пор. Одкр. 2, 9-10/. З вдячністю мислю про Церкву-дочку на землі антиподів і в молитві передаю їй Голос Господній: „Знаю діла твої і любов, і віру і службу, і терплячість твою ..." /Одкр. 2, 19/. Ти, хоч за морями така далека, та вузлами духа і серця така близька до Церкви-Матері! Благословляю тебе і молю: витривай у вірі батьків, в любові до братів твоїх, у служінні Церкві-Матері твоїй! І нагородою для тебе нехай буде „зірка досвітня", /Одкр. 2, 28/, яку дасть тобі Господь. З біллю у серці споглядаю на Церкву-дочку в Альбіоні. Не говоритиму вже до тебе, бо бачу свій кінець. Та коли голос мій, голос Глави Української Церкви, не доходив до твоїх верхів і не зворушував їхнього сумління, тоді послухай голосу Того, „хто має меч двосічний гострий: знаю, де живеш, – там, де трон сатани: і держиш ім'я моє, і не зрікся віри моєї... Але маю проти тебе трохи, бо там є у тебе ті, що держаться учення Валаама, який навчив Валака кинути камінь спотикання перед синами Ізраїлю... Покайся, отже..." /Одкр. 2, 12-14; 16/. Зі свого горба, неначе зі скелі Патмосу, дивлюся на Церкву-дочку в країнах доокола мене, на старому континенті. Молюся за неї, яку розорюють кордони і розділяють заслони, а Голос Господній мовить до неї: „Знаю твої діла... Ніби жива, а мертва ти. Будь чуйною і зміцнюй решту, що їй скоро померти, бо я не знайшов твої діла завершеними перед Богом моїм... Згадай, отже, як прийняв і слухав, збережи і слухай, збережи і покайся..." /Одкр. 3, 1-3/. + + + + + + + + + + І серед отих видінь, що виникають перед моїми очима, бачу престольний град Київ на моїй рідній Землі. На прощання мовлю до нього словами Одкровення: „Знаю діла твої, і труд твій, і терплячість твою, і що не можеш переносити злих; і ти випробував тих, що звуть себе апостолами, а не є ними, і знайшов їх ложними: і терплячість маєш, і страждав заради імени мого, і не знемігся..." /Одкр. 2, 2-3/. То ж Голос Господній звістує тобі: „Здвигну світильник твій..." /Одкр. 2, 5/. А я, твій Син, прощаюся з тобою: „Світися, світися", наш Єрусалиме, і повстанеш у давній славі твоїй! + + + + + + + + + + Оце моє видіння, Дороге моє Духовне стадо, переповідаю вам і передаю вам як Напуття у вашому паломництві! + + + + + + + + + + Не був би я люблячим батьком і добрим пастирем, якщо б забув про своїх найближчих трудівників. Це ті духовні отці, монахи і сестри-монахині, які впродовж мого перебування на оцьому римському острові творили мою духовну родину. Вони слухали мене, як батька, вони трудилися разом зо мною, вони служили мені, їхньому Пастиреві, своїм знанням, своєю невтомною працею, вони молилися за мене і разом зо мною, вони огортали мене своєю любов'ю; вони помагали мені і клопоталися за мене, коли я знемігся на старості літ. Вони ділили зі мною мою радість і мій біль, вони помагали мені нести важкий хрест В'язня Христа ради! Зі щирого батьківського серця дякую вам і благословляю вас своєю немічною десницею! І молю Всемогутнього Бога, в Тройці Святій єдиного, щоб Дух Святий вас освячував і просвічував, зберігав і окрилював у вірному служінні вашій рідній Українській Церкві! + + + + + + + + + + Поховайте мене в нашому Патріяршому Соборі Святої Софії, а як воплотиться наше видіння і постануть на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львові, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу як той, кого він, Сл. Б. Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, владою своєю покликав на Екзарха Великої України. Якщо такою буде воля Божа і бажання Українського Божого люду, складіть мою домовину в підземеллях оновленого Собору Святої Софії. В підземеллях Київської тюрми мене довгими роками мучили, коли я був живим, в підземельній гробниці оновленого Собору Святої Софії Київської спокійно спочив би я, коли буду плоттю померлий! + + + + + + + + + + Поховайте, Браття і Діти мої, та „кріпіться в Господі і в силі кріпости Його. Зодягніться в усе оружжя Боже, щоб ви могли стати супроти хитрощів диявольських. Бо наша боротьба не є проти крови і плоті, але проти начальств і властей, проти правителів тьми віку цього, проти піднебесних духів злоби. Заради цього прийміть усе оружжя Боже, щоб ви змогли противитися в день лютий і, все довершивши, встояти. Станьте, отже, опоясавши стегна ваші істиною і зодягнувшися в броню правди, і взувши ноги в готовість благовіщення миру. А над усе – прийнявши щит віри, в якім зможете вгасити всі стріли лукавого. І прийміть шолом спасення і меч духовний, що є Глагол Божий!" /Еф. 6, 10-17/. + + + + + + + + + + „Сидячи на санях на дорозі в далечінь...", молитву мовлю до нашої Небесної Заступниці і Владичиці, Богородиці-Приснодіви: прийми під свій Могутній Покров нашу Українську Церкву і наш Український Нарід! Благодать Господа Нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! Смиренний Йосиф Патріярх Детальніше...

Послання Патріарха Йосифа (Сліпого) "Μεγαλα αιτεσθε!"

26 лютого 2012
1. Не всі науки і слова, виголошені і сказані Христом, є записані Євангелистами. Про це свідчить святий апостол Іван, хоч його Євангеліє є, передусім, доповненням трьох синоптиків. Своє благовістя він закінчує гіперболою. "Но якщо би писати про це подрібно, то, думаю, і самому світу не вмістити би написаних книг!" (Ів 21, 25) Говорять про це і деякі Вітці та письменники Церкви. Вони передають навіть кілька таких висловів, т. зв. Аграфа, т. є незаписані в Євангеліях логія-вислови. І так найбільший геній Східної Церкви Оріген твердить тут, що таким словом Христовим є: "Великого бажайте – Μεγαλα αιτεσθε!" Це незвичайно змістовний і гідний Христовий вислів та зазив! Що ж можна великого бажати, очевидно, маючи перед очима Бога? Леліяти далекосяжні пляни, жити і працювати для них, ставити собі високу мету, виповнювати великі завдання, осягати геройські чесноти, набувати глибоку науку і високе мистецтво, стати пориваючим проповідником і досвідченим провідником, бути духовним добродієм людства, співдіяти з Божими поривами, не губити їх і не тратити сил на дрібниці і переминаючі речі, не спинюватися на марницях, поширювати і закріплювати Христову Церкву, а передусім – здобути велику святість, бо призвав нас Бог не до нечистоти, але до святості (1 Сол 4, 7), – оце те велике в головних зарисах, якого повинен бажати Христовий ученик. "Якщо кому недостає мудрості", – каже св. Яків – "нехай молить в Бога!" (Як 1, 5), – і будете звершені, як звершений Отець ваш небесний" (Мт 5, 48). Тому і св. Павло виразно кликав: "Про високе думайте, а не про земське!" (Кол 3, 1) Такий, отже, і головний зміст Христового зазиву! 2. Одушевлятися великим, високим і мати заєдно перед очима гідну мету – само собою підносить людину; слушно говориться, що вона росте із своїми плянами. Велике не затемнює погляду маловажними речами, але поширює його. Навпаки, хто грязне в тілесних похотях, котиться вниз, що раз глибше і глибше. Такі стають остаточно ворогами Христа, "їх кінець – загибель, їх бог – черево" і слова їх в соромі, – вони думають про земське (Фил 3, 19). Тому каже Христос: "Не шукайте, що вам їсти або що пити, бо того шукають люди цього світу" (Мт 6, 29), – хто бажає великого, той глядить на речі в далекій перспективі, а тоді воно має бути великим і корисним, не на десять, сто, тисяч літ, але на цілу вічність. Коли світські люди чваняться, що вони будують величаві пляни, накреслюють захоплюючі програми, підносять величаві кличі так, що їх голоси варті того, щоби їх взяти в губу, за що їх величають мистці і оспівують поети, – то в порівнянні з Христовим вони [є] нічим. Кожний людський чин – часовий і переминаючий, а Христова програма – це програма на вічність, яка підносить людину так високо, що вище ніхто вже її не може підняти. 3. Цей загальний зазив Христа приймає в Євангеліях різні, нераз дуже зближені і подібні до себе види. Одним з найбільше конкретних є зазив до шукання Божого царства або життя вічного: "Шукайте передовсім Божого Царства, а все інше додасться вам" (Мт 6, 39). Остання ціль людини – це осягнення Божого Царства, життя вічного, яке є водночас і найбільшим прославленням і звеличенням Бога. Воно напружує всі думки і вчинки людини, підпорядковує собі усі сили душі і тіла і стоїть в осередку людського туземного змагання. Тому Христос старається відірвати увагу людей від журби про хліб насущний, бо вона закорінена в людській природі. Він каже не тільки не журитись нинішним ані завтрішним днем з його прикростями і вимогами: "Не гризіться, що будете їсти і що пити, бо того шукають і погани" (Мт 6, 25. 31). Не можна, каже св. Павло, такої жури ототожнювати з шуканням Божого царства, бо воно "не їда і пиття, але праведність і мир в Св. Дусі" (Рим 14, 7). За дбайливістю про життєві справи, що, впрочім, повинні мати також своє місце, але підпорядковане вищій меті, зникає, звичайно, або бодай притемнюється далека перспектива вічності, що є властивим двигуном і світилом туземного життя, з всіх людських зусиль. Но в кого старання цього віку, примана багатств і інші забаганки (Лук 49), то в нього вони заглушують цей могутній зазив. Тому треба завжди глядіти перед собою у вічність і заєдно питати себе, що я для неї придбав і хочу придбати? Христос казав раз апостолам піднести очі і глянути на душпастирське жниво, що розкинулось розлогими полями і краями, як їх завдання і праця над Божим Царством: "Жниво велике, а робітників мало, моліть Господа, щоби вислав робітників на своє жниво" (Мт 9, 38; Лук 10, 2). Іншим разом Він знову мовив: "Піднесіть ваші очі і погляньте на ниви, як вони побіліли і доспіли до жнива" (Ів 4, 35). В цих словах звенить і легкий докір! Бракує людей духа, бо річ іде про духові цінності. Воно так і є, що живучі по тілі, думають про тілесне, а живучі по дусі – про духовне. Праця для Божого Царства така важка і важна, що навіть вимагає від людини відваги і віддання на життя і смерть. Не казав Хр[исто]с, ось вам харчі, одежа, взуття, гроші на дорогу, почесть і таке інше, але навіть не беріть "ні мішка, ні торби, ні двох одеж, обув'я, ні золота, ні срібла, ні міді за поясом" (Мт 10, 9). В додатку будуть супроводжувати їх переслідування: "І будете ненавиджені, імені моєго ради. Але притерпівий до кінця, той буде спасений!" (Мт 19, 22; Лука 10,4). За таке відречення від життєвих засобів, навіть від свого дому, від своїх батьків, від братів і сестер, одержать життя вічне (Лук 18, 29). Іншими словами, Хр[исто]с бажає геройської посвяти. І все те взяте в Нього в грандіозному, великанському масштабі – безмежне Боже Царство вічності і беззастережне віддання себе для Нього. Коли люди для здобуття світських осягів уважали за конечне створити курені смерті, самураїв, японських і англійських кораблів, то оскільки більше має право вимагати це для себе справа Божої вічності. Як колись писав св. Павло Галатам, що їх примушують до єврейських обрядів тільки тому, щоби не бути переслідуваним за Христовий хрест (Гал 6, 2), так і нині примушують до неодного, щоби спімнути вам переслідування за той самий Христовий хрест. Але справа Божого Царства не бере цього під увагу і не одобрює його. Є записані в Євангеліях два епізоди, які говорять про рішуче і категоричне становище Хр[ист]а, коли ходить про Боже Царство. Одному мужеві, захопленому проповіддю Хр[ист]а про Боже Царство і готовому посвятитись для нього, – хотів тільки вперід похоронити свого батька, – учитель сказав: "Лиши мерцям погребати своїх мерців, а ти йди проповідуй Боже Царство" (Лук 10, 5). Інший знову прохав в Хр[иста] дозволу тільки попрощатися зі своїми рідними – і почув категоричну відмову: "Ніхто, що положив свою руку на чепіги плуга і оглядається позад себе, не є відповідний для проповідування Божого Царства" (Лук 9, 61; 4, 43). 4. Своїй науці Хр[исто]с світив своїм прикладом. Він мав заєдно перед очима бажання – велику і найвищу ціль свого життя. А ними були переблагання Небесного Вітця за образу з боку людей і відкуплення людського роду: "Так Бог полюбив світ, що свого Єдинородного Сина віддав, щоби кожний, що вірить в Нього, не погиб, але мав життя вічне" (Ів 3,16). Христос підносив нераз на проповідях і при творенні чудес, що Його завдання є прославлення Небесного Вітця, сповнення Його волі (Пс 39,1-9; Євр 10, 7. 9), спасіння погибших (Мт 19, 10), кинення на землю огня, щоби розгорівся (Лук 12, 49). Перспективою вічності глядів Він на Таворі (Лук 9, 3) і в Оливному Огороді (Лук 22, 13). А про буденне життя Спасителя ми знаємо дуже мало, хіба принагідно довідуємося, що Юда крав гроші з спільної каси і що Його супроводжала Матір і споріднені побожні женщини для помочі в буденних життєвих потребах, що лиси мають свої нори, а небесні птиці – свої гнізда, а Син Чоловічий не має де приклонити голови (Лук 9, 58). Він післаний на те, щоби проповідував Боже Царство – і це є Його бажанням "великого"! (Лук 4, 43) 5. "Великого" бажала і Мати Божа, коли без вагання згодилась на народження Божого Сина (Лук 1, 31), щоби спасти людський рід. "Великого" бажав і св. Йосиф, коли, довідавшись про Божі пляни від Ангела у сні, остався тому вірним аж до смерті і посвятив тому ділу усе своє життя: "Вона породить Сина, і назвеш ім'я Йому Ісус, бо Він спасе людей від гріхів" (Мт 1, 21). І в Пречистої Діви і св. Йосифа це ясне може не так на словах, як радше на вчинках: "Нехай станеться згідно з Твоїм словом (...)", "і Йосиф, праведний муж" (Мт 1, 19). Ці [ ...лапідарні] вискази говорять дуже багато. "Великого" бажали три царі, що вибрались в далеку дорогу віддати поклін Цареві Царів (Мт 2, 21) "Великого" бажав і св. Йоан Хреститель, коли кликав: "Покайтеся, бо приблизилося Царство небесне" (Мт 3, 2). "Великого" бажав в своєму житті праведний Симеон – і діждався оглядання Христа, бо "Виділи очі мої спасіння твоє" (Лук 2, 30). "Великого" бажав св. первомученик Стефан: "Я виджу небо відчинене і Сина Чоловічого, що стоїть по правиці Бога!" (Ді 7, 56). І хто ж перечислить всіх тих славних святих, що бажали "великого" в своєму житті? Згадаймо хоч ще кількох, от хоч би із апостолів св. Павла, того раба Христового, що не жив вже сам, але Хр[исто]с жив в нім, для котрого жити, то значило діяти для Хр[ист]а (Фил 1, 21). Він не знав нікого, тільки Хр[ист]а, і того – "Розп'ятого, Божу Силу і Премудрість" (1 Кор 1, 23). Згадати би дальше таких гігантів духа, як свв. Атаназій, Василій Великий, Йоан Золотустий, Іван Дамаскин, Бенедикт з Нурзії, Тома з Аквіну, Ігнатій Лойоля, Альфонс Лігуорі, папа Григорій VІІ, а з наших – Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Теодосій, кн[язь] Василько Теребовельський, митр[ополити] Ізидор, Йосиф Рутський і інші митрополити і єпископи, а передусім – св. Йосафат, котрого пам'ять нині празнуємо. 6. Ad majora natus sum – говорив св. Станислав. Та не брак в житті людей, що або завагались в бажанні "великого", або спроневірились великій ідеї, або зовсім її не мали. Св. Євангеліє оповідає про дуже симпатичні зразки, але і про відтручуючі приклади і типи. Такими дуже милими особами є два молодці, Клеопа і Лука, що після смерті Хр[иста] пішли з Єрусалиму до Емаусу. Обидва – високоідейні, захоплені думкою про Боже Царство і віддані їй усією душею. А тут – така катастрофа, здавалось їм, що все завалилось, так як неодному нашому нині священикові. Клеопа і Лука могли заломитись на усе життя і зійти на бездоріжжя, якщо би Хр[исто]с не двигнув і не вивів їх з невірного їх погляду на події, що загрожували спроневіренням їхній високій ідеї: "А ми надіялись були, що він є той, котрий має ізбавити Ізраїля (Лк 4, 21)", – а тепер усумнілись. Коли в Пресвятій Євхаристії вони очуняли і піднялись у весь свій духовний ріст, то зобачили свою похибку. Гірший оборот взяла справа з іншим молодцем, рівнож незвичайно симпатичною людиною. Він був в цвіті віку, дуже добре вихований, благородної вдачі, рідко заможний, а при тому всьому займав навіть визначне становище в проводі народу (Лук 18, 18). Він впав до ніг Христа, звернувся до Нього з Божим титулом: Учителю Добрий! А добрий є тільки Бог, потверджуючо завважив Христос. Молодець поставив гідне і незвичайно життєве та річеве питання: "Учителю добрий, що мені чинити, щоби посісти життя вічне?" (Лук 18, 18). О, це дійсно велике бажання – життя вічне. Воно заслуговує на те, щоби стати основним предметом усіх життєвих старань. І коли Хр[исто]с вичислив йому Божі заповіді як засіб до осягнення, він відповів: "Все це я зберіг від моєї молодості" (Лук 18, 21). Справжній, і то великий святець! Бо хто міг сказати з людей Хр[исто]ві, всевідучому Богові, що він не переступив у своєму житті жодної Божої заповіді, і то – почавши від своєї молодості. Авжеж, скільки провин поповнює молодь! Ось про що думав і чого бажав цей євангельський молодець! Без сумніву, "велике" стояло йому завжди перед очима! І це – сповідь перед всевідучим Богом! Яка ідеальна душа! Тоді Хр[исто]с хотів піднести його до геройської святості: "Одного ще тобі не стає: все, що маєш, роздай вбогим, а будеш мати скарб на небі, приходи і слідуй за мною" (Лук 18, 22). І тут він заломився і завагався тому, що був дуже багатий. І так він відійшов від Христа... Може, був би нині одним з найбільших апостолів, про котрого подвиги розповідала би історія. Його особа і творчість могла би захоплювати покоління віками. Небо і земля величали би його нині, бо мав всі дані, щоби вчинити нам найбільше прислуги Хр[исто]ві, подібно як ап. Павло. Але, видно, його багатство стояло в душі вище або, бодай, на рівні з вічним життям, яке хотів здобути. А так, Бог знає, що з ним сталось? Та одно зовсім певне, що його багатство зникло, як мильна банька. Прийшли римляни, зруйнували його палати, а його огороди, сади, ниви й левади заорали римські, арабські і турецькі плуги і зрівняли з землею дочиста – так, що і сліду не осталось. Хіба вітер висвистує сумні мелодії про минуле! Ось як можна спроневіритись своєму великому бажанню. Грубим типом являється геразинський народ. Христос уздоровив їх нещасного співжителя від злих духів, що мучили біснуватого і всіх мешканців, так "що він мусів жити не вдома, але в гробах" (Лук 8, 27). Величезне добродійство, але що ж, він знищив їх стадо свиней, в якому вони бачили своє щастя: "І прохав його весь народ Геразинської округи, відійти від них" (Лук 8, 37). Пропали їхні свині, моглиби пропасти ще корови, кози, осли і верблюди і все світське. Чого вони собі бажали! Огидними типами являється Ірод і Іродіяда з похотями тіла і жажди крові (Мк 6,18; Мт 14). А вже ж найчорнішим і найбільше відстрашаючим представником світу і діявола є Юда, що продав Христа (Ів 6, 70). Він мав великі духові спосібності, коли Хр[исто]с вибрав його одним із дванадцяти апостолів. Видно, що бажав колись "великого". Під оглядом господарським мав також небуденний талант, бо провадив касу. Мусів добре і під тим оглядом вибиватися понад усіх. Але, користаючи з довір'я, допускався крадежей і дозволив розростись в ньому хапчивості, так що вона захвастала усю його душу. Коли Марія Магдалина вилила алябастру мира на голову Хр[ист]а, він став шемрати і дорікати, що можна було його продати за 300 динарів і мати, отже, добрі гроші: "Бо на вбогих не дуже йому там залежало" (Мт 26, 9; Ів 12, 4). Жажда майна штовхала його до щораз гіршого, а вкінці до того, що він продав Хр[ист]а: "А ввійшов сатана в Юду, прозваного Іскаріотом, одного із числа дванадцять. І він пішов і говорив з первосвящениками і начальниками, як би його видати" (Лук 22, 3). Коли на Тайній Вечері Юда прийняв від Хр[ист]а кусок хліба, умоченого в заправку, негайно вийшов, – а була ніч (Ів 13, 30). Св. Іван підкреслює цей момент і степенує тим усю чорну затію. І ніч прикрила злочинність Юди, як звичайно, прикриває вона усю гидоту гріхів і злочинів. Скінчив Юда самогубством, бо стратив високу ціль з очей. Духовний скарб "великого бажайте" зміняв на звиклу монету, продав Хр[ист]а і погубив себе! А цей найкращий клич Хр[ист]а він мусів чути своїми вухами від Хр[ист]а! Що ж, "продав кров невинную" (Мт 27, 4)! 7. Як сказано вже, людина росте з своїми задумами і своїми плянами. Високі пориви її підносять, а низькі і грішні похоті руйнують. Правда, не кожний вродився генієм і не кожному дав Бог довершувати спасенні діла і повертати умовинами часу, немов коловоротом, але кожному дано бажати "великого", молити Бога про те, помагати посильно у великих духових будовах, бо з дрібних цегол виростає гігант. Кожний може чинити добре, а в кожному доброму є і велике. Людина може вчинити проминаюче заслуженим для вічності і в часовому зловити вічне! Найкращим твором малярського мистецтва на Заході загально уважається "Сикстинська Мадонна" Рафаеля Санті (1483-1520). Прегарна маєстатична постать Матері Божої з Дитятем Ісусом неначе сходить з безкраїх просторів. Вона стрічає своїм пронизливим поглядом глядача. Перед нею клячить папа Сикст ІV, звернений усильним благанням і вірою в її поміч [до неї], як заступниці з Небес. Внизу, у стіп Матері Божої, сидять два ангели, опершись ліктями о земську кулю, а долонею о борідку, задивлені в даль вічності. Це – відомий погляд вічності, що впереді, а "до того, що впереді, простягаючись", – каже св. Павло (Фил 3, 12). Простягаючись, очевидно, за "великим", а не буденним. Чого і я бажаю, чим живу і дишу? Як ціню свій високий стан? Які мої вчинки, думки і терпіння? Що з того останеться для вічності? А передбачувати майбутнє треба кожному. Чи сіяє вдалині "велике" і лунає при тому Павлова пересторога: "Держись вічного життя!" (Фил 6, 12)? 1957 + Йосиф Детальніше...

У Дрогобичі відбувся вечір пам'яті Патріарха Йосифа Сліпого

26 лютого 2012
22 лютого в приміщенні Центру душпастирства молоді відбувся вечір, приурочений 120-тій річниці з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого. Його організаторами стали працівники Комісії у справах молоді, музею «Дрогобиччина» та Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 Наступна > Кінець >>
Сторінка 2 з 3
^ Догори