Маловідомі сторінки життя і наукової праці о.Михайла Зубрицького

www.storinka-m.kiev.ua _ Григорій ДЕМ'ЯН
29 липня 2012
Друк
Архівне фото, 1915 рік
о. Михайло ЗУБРИЦЬКИЙ
Стаття Григорія Дем'яна розповідає про неординарну постать священика УГКЦ о. Михайла Зубрицького, який душпастирював на поч. ХХ століття у с. Мшанець Старосамбірського району. Отець Михайло був автором численних публікацій на історичну тематику. Більша частин їх була надрукована у газеті "Діло" та Записках НТШ. 

Щоразу, коли думкою повертаєшся до цього етнографа та історика, спадщина якого налічує понад 325 публікацій, мимоволі виникає подив: як можна було стільки зробити, працюючи в далекому бойківському селі Мшанці? Зайве говорити про бібліотеки, архіви та наукові осередки — найближча пошта від Мшанця була тоді за 14, а залізнична станція — за 17 кілометрів.

Його архівами та бібліотеками стала народна пам'ять бойківських селян, їхні побут, духовна і матеріальна культура. Життя і наукова праця Михайла Зубрицького — прекрасний приклад для тисяч українських інтелігентів, які перебувають у подібних умовах, тобто вік вікують у селах, не знаючи, до чого, крім суто фахових обов'язків, пов'язаних з учителюванням, священикуванням чи охороною здоров'я, докласти рук і як на повну силу використати набуті знання та хист. До того ж сьогоднішні умови в багатьох випадках кращі й сприятливіші, ніж у часи М. Зубрицького.

Наукові праці М. Зубрицького радо використовувало — раніше і тепер — чимало вчених. Між ними Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, філарет Колесса, а в наш час — З. Болтарович, В. Зінич, М. Кравець, О. Куницький, К. Матейко, С. Мишанич, С. Павлюк, А. Поріцький, Ф. Стеблій, М. Шалата та інші. Важливішим з них значну увагу присвятив Р. Кирчів у монографії «Етнографічне дослідження Бойківщини» 1. Він відзначив їх неперехідну наукову вартість також у колективному історико-етнографічному дослідженні «Бойківщина» 2.

Однак досі грунтовно не вивчено ні біографію вченого, ні його творчу спадщину та громадсько-культурну діяльність. Не маємо й бібліографічного покажчика друкованих і рукописних праць, а також літератури про цього вихованця й активного співробітника історично-філософічної секції Наукового товариства імені Шевченка, дійсним членом якого він став 20 липня 1904 р.

Багато ваговитих фактів біографії М. Зубрицького допоможе переконливо уточнити, а часто навіть уперше повідомити нашому сучасникові особистий архів, частину якого завдяки дивовижно щасливим випадкам зберіг син ученого Володимир. Справа така, що папери дослідника були три рази порозкидані під час обшуків і арештів. У 1914 р. це зробила австрійська поліція, а 1918-го — польська. Втретє так учинили працівники НКВС, ув'язнюючи вже Володимира Зубрицького, як згодом виявилося, помилково, бо арештували його замість іншої людини. Та завжди знаходилися добрі люди, звичайні селяни, які ретельно визбирували кожен клаптик паперу, дбайливо складали, роками берегли.

Так було врятовано від загибелі справді неоціненний скарб. Залишки архіву дають змогу не лише досить докладно відтворити важливіші події життя, а й простежити процес формування світогляду, громадсько-культурну і політичну діяльність М. Зубрицького, скласти відносно повний бібліографічний покажчик публікацій, включно з тими, що друкувалися анонімно або ж як складові частини праць інших авторів.

Михайло Зубрицький народився 22 жовтня 1856 р. у селі Кіндратові тепер Турківського району на Львівщині. Батько — Іван Зубрицький (20 січня 1805 — 8 березня 1883) і мати — Анастасія Нанівська (10 листопада 1811 — 1 квітня 1887) займалися сільським господарством. Одружилися вони 1831 р.

«Наш рід,— згадує М. Зубрицький в автобіографії, написаній близько 1896 р.*,—походить з невеличкого села Зубриці в Турецькім повіті. Звідтам прибув мій прадід Олександер Зубрицький до Кіндратова. Якийсь Кречківський украв йому корову, зарізав, а застеливши вікна, розбирав. Се підглянули і проступник дав 1752 р. своє поле прадідові, щоби його зацитькати. В Зубрици мала наша родина війтівство. З родини були там і священики».

Михайло був десятою і наймолодшою дитиною в сім'ї. Батько його був неписьменний, але дуже хотів дати синові освіту. Для цього разом з односельцем, що мав таку ж дитину, протягом двох зим запрошував до себе вже старшого віком бідного сироту Степана Ільницького із села Ільника, який повинен був навчати хлопців читати й писати. Але той мав дуже слабкий зір, і його учні ледве за той час навчилися розпізнавати букви.

Відтак почалися довгі поневіряння на шляху до знань. Цим тернистим шляхом змушені були йти обдаровані селянські діти, які в умовах австрійського поневолення пробували здобути освіту. Від осені 1866 р. Михайло вчився в Турці, проживаючи у своячки Яворської, але недовго. Трапилася пожежа. Усе майно Яворських разом з будинками згоріло, і хлопцеві довелося вертати додому та пасти худобу.

Далі вчитися допоміг випадок. «Вліті 1866 року пішла сестра на Кальварію. Там стрітилася з вуйчаником нашої матері о. Яковом Нероновичем, парохом з Розбора Округлого коло Порохника. Він родом з Кіндратова, звідки в молодих ще літах вийшов глядати кусника хліба. Зговорилися, о. Неронович питався про родину, зійшла бесіда і на нас, і він переказав сестрою, щоби мене отець привів до Розбора»,— оповідає М. Зубрицький в автобіографії. У Розборі він провчився два роки. Його вчителем був Іван Якимів, родом з Яворова.

Восени 1868 p. M. Зубрицький переходить до Дрогобича. Його прийняли до третього класу в нормальній школі отців-василіан. Головним педагогом М. Зубрицького був священик Юліан Немалович. Учень характеризує його як «дуже острого тогди чоловіка, бо твердо карав учеників суковатою тростиною, але добрий учитель, ясно викладав, якось голови все їмалося. Найліпше німецьке». 1870 р. він закінчив четвертий клас і восени вступив до Дрогобицької гімназії. Жилося йому важко. У четвертому класі гімназії ходив навіть на заробітки до бориславських нафтопромисловців. «В 1 і 2-й [клясі] давав мені отець утримання, а відтак я мусів в більшій части сам на себе старатися. Учив других і тим заробляв».

У Дрогобичі познайомився зі своїм ровесником Іваном Франком. Це поклало початок їхній дружбі, що тривала протягом усього дальшого життя. Серед педагогів М. Зубрицького виділявся Іван Верхратський, український філолог, природознавець і письменник, про якого з пошаною відгукувався також Іван Франко. Теплим словом згадував М. Зубрицький і викладача математики та фізики Н. Сивуляка. «Був се дуже статичний чоловік, в клясі всі його поважали». Гарні спомини у вихованців залишив по собі и учитель Роберт Ріжка, який викладав історію, польську та німецьку мови. «Він заохотив мене,— пише М. Зубрицький у цитованій автобіографії,— до науки історії і показав мені своїм викладом її стійність *»

Національні проблеми свого народу почав усвідомлювати разом із пізнанням творчості Т. Шевченка. До того якось не задумувався над реальним станом. «Довго не чув я нічого про рух русько-український, аж в 5 клясі купив від одного приятеля цілого Шевченка, львівського видання з 1867 р.» Згодом став читати також журнал «Правда», що виходив у Львові з 1867 р. і послідовно пропагував українську літературу, історію, народознавство.

Уривки з літературних і наукових праць, які гімназист вніс до своєї записної книжки, розпочатої в шостому класі, показують, що він цікавився творчістю поступових письменників і вчених. Це, звичайно, не могло не залишити сліду в його суспільно-політичних поглядах. З українських авторів бачимо в записнику імена Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Максимовича, Г. Гулака-Артемовського, М. Драгоманова та інших. Нотатки показують, що їх автор працював і над спадщиною таких письменників, як А. Міцкевич і Б. Залєський, білоруський вчений і літератор О. Кіркор, визначні німецькі художники слова Й.-В. Гете та Й.-К.-Ф. Шіллер.

Із шостого класу гімназії його вирішили забрати до австрійської армії, незважаючи на короткозорість та деякі інші вади здоров'я. Не допомагало й прохання, щоб йому дозволили спочатку закінчити гімназію. Поки розглядали клопотання, М. Зубрицький переходить до сьомого класу.

Через якийсь час його таки викликають до військової частини в Самборі, а звідти відправляють разом з іншими рекрутами до Львова. «Вночи зайшли ми з явірця до транспортового дому на площи Яблоновських,— згадує він в автобіографії.— Там я побачив уперше велику казарму, заставлену ліжками, затхлу, нечисту, аж мороз по мні пішов. Ледви упросив я доглядача, щоб пустив мене на місто. Товариш мій Ілия Котів з Дрогобича також був зі мною, але він перенісся до 7 кляси до Львова, то вже знав куди діватися. Пішли ми до Львова. Я стрітився з Іваном Франком, а той запровадив мене до своїх товаришів Івана Белея, Володимира Левицького, Дольницького і Леоніда. Заклинського. Відтак дарував мені що лиш вийшовшу з друку «Дністрянку» і я, походивши по Львові, вернув до своєї в'язниці».

Служити в чужій армії не мав найменшого бажання, та комісія таки відправила його до війська. А там усе було для нього осоружним. «Мене приділили до 16-ї компанії і почали учити муштри. Мабуть ничого не було в житті більше ненависного, як та проклята муштра. Ходи, скачи, бігай, літай, а не знаєш пощо і нащо». Дещо полегшувало сірі жовнірські будні те, що у вільні години міг читати книжки, які привіз з Дрогобича.

Узимку 1877 р. помер брат М. Зубрицького. Батько тоді звернувся до влади, щоб звільнили зі служби його наймолодшого сина. Але й це клопотання розглядали мало не цілий рік. Щойно в грудні 1877 р. його достроково демобілізували. Із Самбора, де відбував повинність, він виїхав залізницею до Дрогобича, а далі через Губичі, Борислав, Мразницю, Кропивник, Рибник, Кринтята, Головське пішки прийшов до Кіндратова.

Сидів у батьківській курній хаті й думав, що робити далі. Залишатися на господарстві не міг, бо земля після смерті брата переходила в спадок до його 16-річного сина. Висновок один — далі вчитися. І він самотужки опрацьовує програму за сьомий клас гімназії. Допомагав також рідним у господарстві. Так минули зима, весна і літо, а восени 1878 р. він успішно складає вступні іспити і відвідує заняття у восьмому класі Дрогобицької гімназії. Від плати за навчання його, як і раніше, звільнили.

Старанно готувався до закінчення гімназії. «Дня 13 липня [1879 р.], в неділю, я здав іспит дозрілости о малощо не з відзначенням [комісії] під проводом інспектора А. Солтикевича. З наук я найбільше любив історію, розумів її і радо учився; добре знав я також руську мову, в латині і греці держався середньо, а природничих науках яко-тако»,— написав він в автобіографії.

Батько М. Зубрицького радив синові вступати до духовної семінарії. Сам же він «рішився іти на філософію». Нерадо слухав цього батько, але й вдіяти нічого не міг. М. Зубрицький їде до Львова, кошти на життя заробляє так званими лекціями, тобто додатковими приватними заняттями з учнями. Його знайомі докладно розповіли про умови навчання в університеті. Потрібні були кошти, і М. Зубрицький змінює під тиском обставин свій задум. Вступає до Перемишльської духовної семінарії. Спочатку вчився на теологічному факультеті Львівського університету. Тут мав нагоду відвідувати й лекції з історії, мови, літератури тощо. Цією можливістю він скористався дуже розумно.

Радувало М. Зубрицького те, що при семінарії була читальня. Товариші по навчанню всі три роки обирали його одним з її керівників. Там зберігалися майже всі українські часописи, крім «Сьвіту». Але його публікації теж не були таємницею для вихованців семінарії, бо чимало з них діставали цей журнал, що його насправді редагував І. Франко, і читали, ховаючись від наставників. Не бракувало також польських, чеських та німецьких періодичних видань. Читали «Киевскую старину», «Ниву», «Вестник Европы» та інші.

Історія не переставала цікавити М. Зубрицького. Він опрацьовує «Повість временних літ», «Руську правду», «Слово о полку Ігоревім», історичні дослідження М. Костомарова, О. Мацейовського, А.Л. Шлецера та інших. На другому році навчання почав готувати доповіді й виступати з ними перед своїми товаришами. Перша з них — «Невільництво на Русі за княжих часів» — базувалася на літописних джерелах та дотичній літературі й викликала таке зацікавлення слухачів, що обдарованіші з них за прикладом М. Зубрицького самі почали глибше вивчати рідну історію і готувати подібні виступи. Таким шляхом пішов, зокрема, Данило Лепкий, який опісля немало прислужився українському народознавству своїми дослідженнями. Молодих ентузіастів захоплювала література, економіка, філософія. Тож не дивно, що з-поміж тодішніх вихованців цієї греко-католицької духовної семінарії вийшла плеяда діяльних громадсько-культурних і наукових особистостей. Окрім М, Зубрицького і Д. Лепкого, це були брати Петро і Сильвестр Богачевські, Богдан Кирчів, Іван Мащак, Ксенофонт Сосенко, Іван Літинський, Йосип Яворський, Іван Яворський, Іван Кипріян та інші.

Восени 1882 p. M. Зубрицький переходить до семінарії в Перемишлі. Власне, туди його переводять, бо всі слухачі теологічного факультету Львівського університету останній (четвертий) рік навчалися там. І в Перемишлі М. Зубрицький веде жваву громадсько-культурну діяльність. Із багатьох таких справ згадати треба хоча б те, що протягом року він викладав історію України для вихованців Дяківського інституту. Добре підготувався до цього у Львові, де регулярно відвідував лекції з історії, які читав професор Ізидор Шараневич. Відмінну оцінку за знання історії української літератури одержав і в Омеляна Огоновського, повний курс викладів якого прослухав протягом літнього семестру 1881 р. У цього ж професора Львівського університету М. Зубрицький прослухав 1882 р. завершені цикли лекцій із староукраїнської мови, усної народної поетичної творчості, граматичного пояснення розділів «Остромирового Євангелія» та інше.

Навчання в семінарії закінчив 1883 р. 27 вересня того ж року одружився з Ольгою Борисевич, яка перед тим здобула освіту в Перемишльській учительській семінарії й працювала в школі. У листопаді єпископ Іван Ступницький ординував його на священика.

Направили М. Зубрицького в село Мшанець (тепер Старосамбірського району на Львівщині). Працював там від 17 листопада 1883 р. десь до 25 квітня 1914 р. Це був найплідніший період його життя. Тут він написав переважну частину своїх досліджень та публіцистичних виступів.

Поряд із вивченням різних сторін побуту, духовної та матеріальної культури бойків М. Зубрицький усіма силами, цілеспрямовано і наполегливо працював над тим, щоб хоч якоюсь мірою поліпшити їхнє політично-правове, економічне та освітньо-культурне становище. Постійно дбав учений про запровадження передових у цьому краї форм господарювання: раціональної системи обробітку землі та сівозмін, розведення кращих порід великої рогатої худоби і коней, налагодження кооперативної торгівлі, поширення нових ремесел тощо. Глибоку пошану краян здобув і тим, що постійно захищав селян від сваволі більших і менших бюрократів, роз'яснював їм чинне законодавство, писав звернення, прохання і протести, чим допоміг не одному десяткові верховинців уникнути незаслуженого покарання чи матеріальної шкоди. Свою священичу посаду вміло використовував для послідовної боротьби проти такого соціального лиха, як пияцтво. Домігся у 1892 р. відкриття в Мшанці читальні «Просвіта», сам вів у ній різносторонню діяльність. Усіляко дбав про поліпшення освіти в інших гірських селах.

Напередодні першої світової війни невтомний дослідник Бойківщини вирішив перейти на нове місце роботи. Десь 25 чи 26 квітня 1914 р. він уже був у Берегах-Долішніх біля Устриків (тепер у Польщі).

За симпатії до українського народу і працю над піднесенням його національної свідомості зазнавав цькування окупаційної влади та її польських прислужників. 7 вересня 1914 р. його було заарештовано і після недовгого ув'язнення разом з багатьма іншими галичанами відправлено до Талергофа 3. Тільки щасливий випадок допоміг йому уникнути сумної долі засланців у цьому таборі. 14 вересня того ж року його відправляють до Крайни, власне, на заслання.

Живучи між словенцями, він жваво цікавився їхньою мовою, літературою, вивчав історію та етнографію. Серед діячів словенської культури, з якими активно співпрацював тоді М. Зубрицький, чи не найвідоміший у нас Леопольд Ленард (1879—1962) —публіцист, критик, літературознавець, перекладач творів О. Кобилянської, В. Стефаника, І. Франка. Дуже важливі свідчення, вміщені в щоденнику М. Зубрицького зі Словенії, про погляди Л. Ленарда. Увагу українського дослідника привертала творчість і таких діячів словенської культури, як Йосип Абрам, Валентин Водник, Фран-Ксавер Мешко, Фран Фінжгар, Йосип Юрчич та інші.

У вченого виникає задум підготувати обширну працю про словенців. Воєнне лихоліття, а потім і хвороба не дали змоги здійснити цей намір. Далеко не все з особистого архіву М. Зубрицького збереглося. Частину паперів знищено під час арештів. Отже, могли зникнути й матеріали про словенців, як це сталося з його працею про ткацтво на Бойківщині.

Син вченого Володимир Зубрицький твердив, що батько повернувся зі Словенії восени 1916 р. Жив у Берегах-Долішніх. Там .застали його події, пов'язані з утворенням 1 листопада 1918 р. Західно-Української Народної Республіки. М. Зубрицький, який своєю практичною, публіцистичною і науковою працею старався наближати час відновлення рідної державності, не міг стояти осторонь великих історичних подій, що відбувалися в Галичині та на Наддніпрянщині. За свідченням сина Володимира, на початку того ж року Михайло Зубрицький «в Ліську перебрав владу в староства, відправив велику Службу Божу і виголосив проповідь в Устриках з нагоди встановлення Української влади».

Аркуш неопублікованих щоденникових нотаток за 1918 p., що зберігся між "автографами вченого, день за днем лаконічно інформує про перебіг подій у цій частині споконвічних українських земель «Дня 6.11.1918 р. відбулися в Ліську збори відпоручників громад, там установили пов [ітовим] комісаром о. Василя Мисика, пароха Ванькови; коло ратуша промовляли бесідники і вибрали депутацію до староства і суду, щоби відобрати від них приречення, що будуть на будуче урядувати в імені Української Народної Ради у Львові».

Жваво цікавився M. Зубрицький також подіями в сусідніх повітах, сприяв утвердженню в них влади свого народу, фіксував відомості про ці процеси в щоденнику. «10.11.1918 р. відправили свящ[еники] торжественну Службу Божу в церкві в Устріках, проповідав о. Петро Чавс з Чорної і війти зложили приречення перед п. Свистуном, судією, якого установлено комісаром на Устріцький повіт».

Відразу після приходу польських окупаційних військ, тобто 25 листопада 1918 p., вченого було заарештовано. Кілька днів протримали його разом з іншими в неопалюваних вагонах у Старяві, Хирові, Перемишлі, а там уже легіонери передали арештованих польській жандармерії. Після допитів, З0 листопада 1918 p., їх відпустили. Додому між рідних після звільнення зміг добитися аж на п'ятий день.

Невдача із спробою відновити українську державність в Галичині, заміна австрійської окупаційної влади ще важчою польською різко погіршили стан здоров'я М. Зубрицького. Самопочуття наших краян у той час реалістично показав письменник Андрій Чайковський у своїх споминах:

«Я зачав писати у стані найстрашнішої депресії. Я був близький божевілля і лиш якесь чудо, що я не наложив на себе рук з одчаю, щоби покінчити свої страшні душевні муки.

Я так щиро вірив в успіх нашої святої справи, я ніколи стільки не працював, як у тім періоді наших визвольних змагань» 4.

Подібно переживав цю національну трагедію і М. Зубрицький. Його сили швидко танули, недуга прогресувала. Син Володимир оповідав:

«Батько хворий приїхав з мамою до Устрік на станцію. Там був якийсь лікар з Перемишля. Оглянув разом із устріцьким лікарем тата і сказали мамі, щоб верталася додому, бо батько до Перемишля не доїде. Така ситуація вже була: казали, що й поїзда скоро не буде. Сіли на фіру й верталися додому.

На нещастя, коли вертали, все-таки поїзд над'їхав (а говорили, що не буде) до Перемишля. Батька це дуже схвилювало. Він ліг і під вечір помер». Його життя зупинилося 8 квітня 1919 р.

Навіть під час похорону польські легіонери кілька разів заходили до церкви, дуже докладно оглядали всіх, аби пересвідчитися, чи нема між ними котрогось із синів, що за прикладом батька брали діяльну участь в українському визвольному русі. Не забували про них нові «опікуни» галичан і пізніше.

Наукову вартість спадщини М. Зубрицького значно посилює те, що він без вагання пішов шляхом, який торували в історії, народознавстві та фольклористиці Іван Франко, Михайло Грушевський, Володимир Гнатюк.

Із власної ініціативи та за їхніми порадами М. Зубрицький записував народні оповідання, пісні, перекази, прислів'я та приказки. З гідним подиву натхненням розшукував він і збирав також етнографічні матеріали. Будівництво і хліборобська праця, взуття і одяг, вівчарство і допоміжні промисли, знаряддя рільництва і музичні інструменти, сімейний і громадський побут, антропоніміка і вірування, народні знання, календар і правові погляди — це лише важливіші, але далеко не всі теми, що привертали пильну увагу вченого.

В історичній науці дослідник теж займався передусім тими проблемами, які можна було, принаймні певною мірою, розв'язувати, використовуючи місцеві джерела. Це становище карпатського селянства за панщини та після її скасування, ставлення верховинців до рекрутчини в чужинській армії, голод та спалахи епідемій, боротьба за розвиток освіти і культури. Сьогодні неможливо уявити собі історіографію бойківського селянства і духовенства без археографічних публікацій. М.. Зубрицького, який розшукав переважно по віддалених гірських селах і врятував від забуття та знищення велику кількість рідкісних документальних джерел. Зберігалися вони в церквах, між особистими паперами безпосередньо в помешканнях освічених родин.

Початки своєї наукової праці згадує М. Зубрицький у вже цитованій автобіографії: «Ще в часі богословських наук списував я в Кіндратові,. Ясінці, а дещо і в Розборі, пісні, коляди, повір'я. Збірничок пісень передав я 1881 р. покойному проф. О. Партицькому, за що він мені дав 2-річник «Зорі»; одну коляду дав я пр [оф.] О. Огоновському». Збирання фольклорно-народознавчих матеріалів, отже, стало для нього вихідним пунктом у світ науки. Таку працю молодого ентузіаста помітили і підтримали не лише згадані щойно вчені, а й І. Франко.

Дещо згодом у статті «Bel parlar gentile» цей велет думки і праці скаже: «З новійших наших етнографів найблизше підійшов до сеї теми (тобто до народних оповідей — Г. Д.) о. М. Зубрицький. Як сільський священик у однім із етнографічного і з культурно-історичного погляду дуже цікавім закутку нашого краю, а при тім сам син селянської сім'ї, він відчуває потребу вникнути якнайглубше в душу народа і передати нам, відбитим культурною течією на бік від того народа, його духове і моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі. Він перший у нас звернув увагу на ті зерна культурної історії та народної психології, що котяться день у день у тих сірих, безконечних селянських розмовах, і пробував виловлювати з них причинки для своїх наукових тем. Народні спомини про рекрутчину, про тяжкі роки, про годівлю і торговлю овець, про пачкарство *, про заселення поодиноких сіл, про одежу і т. і., позаписувані ним у часі довголітньої душпастирської практики, містять одначе обік культурно-історичних даних дуже часто ще щось інше, з деякого погляду далеко цінніше — а власне характеристики живих людей, їх пригод і настроїв, їх світогляду ;й етики. О[тець] Зубрицький чоловік настільки широко освічений, що не боявся позірних дігресій від теми, але коли йому вдалося чути тямущого оповідача, записував і такі оповідання про особисті пригоди чи то самого оповідача, чи його знайомих» 5.

Досить скоро після закінчення навчання М. Зубрицький, опинившись у далекому гірському селі, серйозно задумується над тим, що він міг би за таких умов зробити справді корисного для української науки і культури. Зрозуміло, що джерельною базою для цього могли бути пам'ятки і явища місцевого походження чи принаймні зберігання.

«Перша моя праця «Образ «Пекло» і «Небо» * друкувалася в «Ділі» 1884 р. В вакації був я в Зубрици в гостині у тітчаників і, зайшовши до церкви, описав образ там поміщений»,— пише він в автобіографії. Дебютна публікація М. Зубрицького підготовлена дуже ретельно. Якби не автобіографічне свідчення, то важко було б повірити, що це наукова розвідка початківця. Автор подав ґрунтовний опис ікони, вказав розміри, матеріал, на якому виконано твір, скопіював і надрукував тексти, повідомив, що персонажі намальовані в лемківському вбрані, тощо. Цінні також згадки про подібну ікону в Мшанці. Уже тоді дослідник починає використовувати свідчення знаючих селян. «Зубричане розповідають, що якийсь маляр помалював цілу церков лиш за ощипок та жентицю. Мав бути тогди великий голод».

Намір працювати в галузі історії та народознавства на той час уже сформувався в нього остаточно. Таким рішенням М. Зубрицький поділився з редакцією газети «Діло» та її читачами, а відтак усім своїм подальшим життям підтвердив, що це була серйозна заява, заздалегідь виношена і виважена.

Різнопроблемні дослідження присвятив М. Зубрицький рідному селу Кіндратову 6 та Мшанцю 7, в якому провів 31 рік свого життя. На їх матеріалах учений охарактеризував як специфічні, так і загальні для Західної Бойківщини і навіть цілого регіону питання історії, етнографії, частково географії тощо. Розвідка «Село Кіндратів (Турецького пов[іту])» містить відомості про виникнення населеного пункту, його природно-географічні умови, загальний вигляд, матеріальну культуру.

Дуже цінними є спостереження і висновки дослідника, описи традиційного будівництва, одягу, їжі, рільництва і тваринництва. Історичну частину дослідження М. Зубрицький збагатив винятково важливими текстами документальних джерел, починаючи з пергаментної грамоти польського короля Сигізмунда Августа, написаної 1560 р.

Ще більше актового матеріалу вчений зібрав і опублікував у порівняно великій праці «Село Мшанець Старосамбірського повіта». Це, власне кажучи, комплекс документальних джерел з історії бойківського села. Такої праці про населений пункт не підготував ніхто в усьому регіоні ні раніше, ні згодом. У надрукованих актах зафіксовано розмаїту, здебільшого достовірну інформацію з багатьох ділянок історії та народознавства.

Археографічна діяльність вченого цими двома працями, звичайно, не вичерпується. Часто він вкраплював відповідні тексти навіть до своїх газетних кореспонденцій, що торкалися злободенних справ. Методичні принципи, які М. Зубрицький застосовував при підготовці джерел до друку, можна простежити на його праці «Знадоби для характеристики життя світського сільського гр [еко]-кат [олицького] духовенства в Галицькій Руси в

XVIII в.» 8. У найголовнішому вони відповідали тодішньому рівневі цієї спеціальної історичної науки. Вступна частина інформувала, коли, де і як було виявлено оригінали, вказувала місця їх зберігання, розкривала зміст і значення документів. Тексти друковано мовою оригіналу, подекуди подано коментарі.

Розглядувана збірка документів показує дуже важке становище української греко-католицької церкви і духовенства на бойківсько-лемківському пограниччі в останні десятиріччя панування феодальної Польщі. Більшість храмів потребувала невідкладного ремонту, передовсім, покрівель, часто й стін. Рідко в якому з них була підлога. Обладнання до неймовірності вбоге. Майнове становище духовенства мало чим відрізнялося від становища основної маси селян. Низьким був його освітній рівень. Свавілля польських і ополячених землевласників, натиск римо-католицького духовенства, бідність і феодальна залежність рідного селянства — усе це, разом узяте, вело до поступової деградації частини українських священиків. Джерела докладно розкривають також важке становище вдів і дітей, у якому вони опинялися після смерті чоловіків та батьків. Перелічено повинності різних категорій селян (кметів, загородників, халупників, комірників) на користь церкви. Окремі звістки стосуються ведення метрикальних записів, тобто фіксування дат народження, одруження і смерті.

Ще далі, у глиб XVI ст., допомагає проникнути і з'ясувати окремі питання взаємин селян і духовенства публікація «Продажа «попівства» в с Скопові 1592 р.» 9, у якій подано перелік натуральних і трудових повинностей селян на користь священика.

Захистити українське духовенство, зокрема ту його частину, яка послідовно йшла зі своїм народом, від нападок польських шовіністичних кіл учений намагався і за допомогою археографічних матеріалів 10. Цими джерелами М. Зубрицький вправно послуговувався для заохочення своїх колег до патріотичної праці.

Тематика інших археографічних публікацій М. Зубрицького охоплює широке коло питань історії та культури українського народу. Серед них фрагменти апокрифів про життя Адама і Єви, про Самсона, Василя Великого та інші, які молодий дослідник ще 1882 р. виявив у рукописному збірнику, що зберігався в хаті його тітчаника Миколи в селі Зубриці 11 . Свої виписки М. Зубрицький передав І. Франкові, а той надрукував їх у праці «Причинки до історії руської літератури XVIII віку» 12.

Низка джерел стосується панщизняних повинностей на Бойківщині. До таких публікацій належать: «Панщина в селі Мшанци в XVIII в.» 13, «До історії галицько-руського селянства: Про панщину в селі коло Старого Міста»14. Доповнюють цю картину «Споминки про конфедератів»15, у яких поряд із розповіддю мшанецького селянина Івана Цмая опубліковано скаргу тутешніх солтисів із приблизно 1776 р. Умови обов'язкової праці селян у господарствах поміщиків понад офіційно встановлені дні панщини розкриває публікація урядових розпоряджень, що побачила світ 1904 р.16. «Жалоби громади Мшанця з XVIII століття» 17 донесли до пізніших поколінь правдиві звістки про кривди, яких зазнавали селяни від скарбника П'юрковського.

Публікація «Письмо о. Ломницького з Кромерижа 1848 р.» 18 подає матеріал до характеристики впливу революційних подій 1848 р. на світогляд і вчинки українського духовенства в Галичині, його національну свідомість, в тому числі послуговування рідною мовою в листуванні. Епістолярна пам'ятка І. Ломницького, який у 1848 р. був послом до державного сейму, торкається й проектів окремих урядових реформ тощо.

«Записки в Служебнику, печатанім 1666 року» 19 складено українською мовою в 1705—1779 та польською — в 1793—1796 pp. їх зміст стосується призначень та переведень священиків, відомостей про шлюби і смерть різних осіб, «губительство веліє, се єсть повітрє *, которому да будеть вічная пам'ять» 1705 р. у Перемишлі, пожежу 1795 р. у Велуницях, яка знищила півсела, церкву і попівство.

Через пресу М. Зубрицький викривав шовіністичні дії чиновників-українофобів, друкуючи їхні розпорядження, повчання, погрози, тощо. До цього циклу публікацій належать: «З Староміського повіта: (Як менші уряди шанують наш язик! Пригода на пошті в Старім Місті)» 20, «Чи в чисторуській школі в чисторуськім селі мають обходитися свята польські?» 21. Оскільки такі питання повітова влада, що перебувала здебільшого в польських руках, не поспішала розв'язувати на користь автохтонів, М. Зубрицький не один раз повторно виступав у пресі, ілюструючи свої міркування відповідними актовими матеріалами.

Опором асиміляційній політиці влади і польського духовенства були й оприлюднення та коментування розпоряджень, якими зобов'язувано війтів збирати пожертвування в українських громадах на, будівництво костьолів та на обладнання до них.

Ефективною зброєю в боротьбі проти підступних дій виконавчої влади було друкування й інших її розпоряджень, спрямованих на економічне визискування українських хліборобів. Староста Турківського повіту, зокрема, зобов'язував сільські громади платити «харчове» жандармам під час виборів до сейму, хоча ті виступали як сила, відверто ворожа в цій ситуації нашому народові 23. Політизували громадську думку та національну свідомість українців оголошувані друком заборони на проведення народних віч, як це трапилося в Старому Самборі. Там греко-католицькі священики М. Зубрицький, І. Яворський та І. Лінинський готувалися провести зібрання людей 24 березня 1896 р. Вчений обширно, кваліфіковано й аргументовано спростовує мотиви старостинського розпорядження 24.

В усі часи багатовікового поневолення України іноземні владоможці вдавалися до послуг псевдопатріотичних одиниць, які, видаючи себе за прихильників народу, насправді допомагали його гнобити духовно і визискувати економічно. Тому й виступали вони проти тих інтелігентів та національно свідомих селян і міщан, які виділялися своєю активністю. Щоб дискредитувати кращих греко-католицьких священиків та їхню громадсько-політичну і культурно-освітню діяльність, на Старосамбірщині було підготовлено і надіслано поштою до громадських урядів підступну відозву. М. Зубрицький, цілком певний у слушності та чесності праці своїх однодумців і вірячи у здатність людей правильно зрозуміти мету такої дезинформації, повністю опублікував її текст, зазначивши, хто ховається за підписом «Приятелі громад» 25.

Подібно діяв учений і в тих випадках, коли його співвітчизникам чинили матеріальну кривду всілякі корчмарі та лихварі, а суди виносили несправедливі ухвали . Багатьом людям, навіть цілим громадам допоміг він і тим, що друкував і з позицій інтересів селянина пояснював різні обіжники, які звичайно надсилали тільки до урядових установ, а чиновники на місцях трактували й застосовували їх на свій лад. Учений виступав за чітке впорядкування обов'язкових повинностей і т. д.27

Селяни, зазнаючи кривд, зверталися до нього за порадами та допомогою. Так було і з рільником Юрком Дилиним із Мшанця, коли староста оштрафував його за те, що він купив горілку в іншому повіті. М. Зубрицький друкує повний текст рішення старости і доводить, що воно суперечить правовим актам вищих інстанцій. Тут же вимагає від намісництва роз'яснення своїм підлеглим, «що вони кепсько розуміють краєвий закон з 1894 р. про консумпційні оплати від напитків». 28 На початку 1900 p. M. Зубрицький через пресу звертається до влади з проханням, власне, пропозицією продовжити до 1 липня обмін старих крейцарів на нові, що тоді проходив, і цим хоч трохи допомогти селянству уникнути «обциганювання». Там же надруковано документ про те, як обдурювано людей у 1828 p., під час обміну одного виду грошей на інші 29.

Археографічна спадщина вченого засвідчує його пильну увагу до українського шкільництва. Деякі документи про освіту опублікував він у праці «Картина до історії шкільництва в Галичині на початку XIX віку» . Там же осуджено шовіністичну політику польської шляхти в галузі освіти на західноукраїнських землях, яка була набагато гіршою і несправедливішою, ніж пізніша, австрійська. Надія на краще з'явилася 1848 р., та правове становище українських шкіл і наприкінці XIX ст. залишалося далеким від того, що було обіцяно, зауважував М. Зубрицький, друкуючи рішення Львівського намісництва у справі мови навчання дітей 31. Незгасну волю нашого народу до освіти засвідчують і давніші джерела. Між ними документальні матеріали до історії школи та першого українського просвітнього товариства, що існувало в 1816—1818 pp. у Перемишлі 32.

Окупанти завжди використовують як засіб асиміляції армію. Старо-самбірський староста Річчі 17 листопада 1902 р. видав розпорядження, в якому зобов'язував українських священиків надіслати списки хлопців до загального ополчення, складені обов'язково латинськими буквами. За невиконання — кара. У коментарі до оприлюдненого тексту вчений писав: «Так ми бідні Русини на своїй землі стали безправними гельотами *, яким за любов до рідної мови грозиться поліційними карами» 33.

Здається, М. Зубрицький не пропускав жодного документального свідчення про підневільне становище карпатських хліборобів. Друкував їх і не один раз при цьому наголошував, що зміни суспільних порядків селянам «не приносять нічого, все лишаєтеся при давнім». Зростає вартість життя і насправді триває зубожіння зарібників — такого висновку доходить він, аналізуючи документ про так звані помічні дні в 1827 p., тобто про примусові роботи селян за плату 34.

Важкі умови військової служби в австрійській армії, різні випадки самокалічення хлопців, аби її уникнути,— такі важливіші теми, порушені в матеріалах, що їх зібрав і опублікував М. Зубрицький у праці «Причинки до історії рекруччини в Галичині при кінці XVIII і до половини XIX століття».

Об'єктивність і наукова чесність пронизують усі праці вченого. Він не вагався ставати на бік покривдженого хлібороба навіть тоді, коли це зачіпало інтереси кіл, близьких йому за соціальним станом 36. Умови поділу війтівської землі між селянами Мшанця у 1788 p., документ про які опублікував дослідник 37, полегшують з'ясування маловивчених аграрних відносин також у інших населених пунктах Західної Бойківщини.

Археографічні публікації учений використовував для формування національної свідомості, висвітлення історичної правди про долю нації. Він спростовував спроби ідеалізувати діяльність польської шляхти на загарбаних нею українських землях. Витяги з грамот 1592, 1637, 1642, 1650, 1668 і 1751 pp. незаперечно показували, як окупанти послідовно; підривали основи українського національного духовного життя, руйнуючи нашу церкву 38.

Фундаційні та інші документи сільських парафій, їх майнове і правове становище, відносини з громадами та домініями відтворює публікація «Кілька документів до історії сільського духовенства в Галичині XVII— XVIII в.» 39. Проблем міжконфесійних відносин стосується праця «Галицькі священики в Холмщині» . У листах священика Симеона Сальвицького і його родини до пароха Антона Назаревича в Мшанці збереглися відомості про перехід частини духовенства на Холмщину для поширення православ'я.

Умови життя, навчання і праці священиків та членів їхніх сімей, урядова заборона приймати втікачів духовного звання з Росії, позбавлення сану Теодора Кульчицькогоіз Дорожева біля Самбора, який був засуджений за образу цісаря на один рік ув'язнення в Шпільбергу, стеження за політичними настроями духовенства та спроби залучити його до боротьби проти поширення бунтарських прокламацій у 1846 р.— важливіші теми публікації «Причинки до історії руського духовенства в Галичині від 1820—1853 р.» 41. Зібрав він і видав листування та інші джерела за 1825— 1854 pp. про відкриття деканальних і парохіяльних бібліотек Перемишльської єпархії, кількість книг у них 42.

Важливим джерелом до історії українського духовенства у XVIII сті є праця «Канонічний огляд парохії Ріпник в Короснянськім деканаті в Галичині в 1780 р.» 43. Окрім матеріалу, про зміст якого говорить сама назва праці, тут маємо зізнання свідків-селян про те, як польський шляхтич Грабковський побив місцевого священика, насильно відібрав частину парохіяльного лісу, деякі факти до історії села Ріпника та околиць, в тому числі повідомлення, що його мешканці є потомками полонених українців з часів козацьких воєн. Збагатив учений українську археографію регіону і своєю публікацією про епідемію холери 1831 р. та урядові заходи, спрямовані на її обмеження і ліквідацію в Дрогобичі, Мшанці та інших місцевовостях 44.

Листування різних осіб, що його розшукав і видав М. Зубрицький, цінне для науки не лише важливими фактами, про які певною мірою згадано раніше. Воно послужить незамінною джерельною базою для дослідження української епістолярії як жанру індивідуальної творчості різних суспільних верств населення.

Виявленими, вивченими та опублікованими документальними джерелами вчений охопив досить багато вагомих тем з історії українського селянства, духовенства, громадського побуту, боротьби за рідну мову тощо. Наукова вартість цих публікацій з бігом часу не тільки не зменшується, а, навпаки, зростає.

Розглянуті археографічні праці М. Зубрицького доповнюють його публікації народних оповідань (меморатів) та переказів про голод, епідемії й пошесті, яких зазнавав край. Однією з найвідоміших у нашій науці праць на цю тематику є його збірка матеріалів «Тісні роки» 45.

Великих синтетичних праць з історії України вчений не залишив та й не міг цього зробити, живучи в далеких гірських селах. Одначе, де лише траплялася нагода, він використовував її, щоб збагатити цю галузь науки подробицями, до того ж добре аргументованими і сумлінно підготовленими до друку. Зрозуміло, що без такого фактажу узагальнюючі висновки зробити неможливо.

І дослідник широкої проблематики, і краєзнавець з великою вдячністю використовують важливі штрихи М. Зубрицького до історії міст та містечок: Львова, Ліська, Перемишля, Хирова, Старої Солі, Старого Самбора, Сянока, Устриків-Долішніх, Фельштина; сіл: Бандрова, Бистрого, Вицьова, Вовчого, Галівки, Головецького, Грозьови, Жукотина, Зубриці, Лаврова, Лип'я, Лімни, Лютовиськ, Михнівця, Нанчівки, Розлуча, Росохача, Скород-ного, Тарнови, Вижнього, Хащова та інших. Лише один приклад: у кореспонденції «Письмо з-під Лютовиськ» 4б повідомлялося про початкові етапи добування нафти в селах Головецькому, Грозьовій та Галівці на Старосамбірщині.

Декілька публікацій розкривають перебіг еміграції українських селян та характеризують окремі сторони їхнього побуту на нових місцях проживання. Вчений, зокрема, заперечував думку, що виїзд був лише наслідком агітації агентів переселення. Справжньою причиною цього, слушно вважав він, були важкі умови життя в рідному краю, поневоленому чужинцями. Як ілюстрацію наводив результати боротьби за сервітути, тобто за право користуватися лісами і пасовищами після скасування панщини 1848 р. Селяни подали 32 тисячі позовів, а програли З0 тисяч та ще й заплатили за це 15 мільйонів золотих ринських 47.

Короткі звістки про молодих парубків, що ходили на Буковину шукати заробітку працею на ґуральнях, матеріали про еміграцію лемків і бойків до Америки, в тому числі з таких сіл Старосамбірщини, як Плоске, Грозьова, Галівка, Вицьова, Мшанець, Лінина і Потік, а також Бандрова Ліського повіту, подав М. Зубрицький у статті «Про еміграцію пишуть у нас часто» . Задумувався в ній і над причинами еміграції. Конкретні локальні вияви її висвітлив на матеріалі села Лютовиськ. Застановлявся вчений над наслідками еміграції для нашого краю. Радив тим, що поверталися з деяким заробітком на Україну, купувати землю в поміщиків, а не в інших селян, бо, коли вона перейде від одного рільника до іншого, користі не буде 49.

Нелегко працювалося багатьом емігрантам-верховинцям в Америці 50. Але ні це, ні звістки про безробіття за океаном не зупиняли, за умов важкого підневільного становища українців на рідній землі, потоку емігрантів із Старосамбірщини, і не лише звідти 51. На прикладі села Мшанця показував, що протягом 1900—1906 pp. звідти виїхало 77 осіб, а всіх мешканців було 1230. Далі дав опис матеріальних і правових умов емігрування, інформацію про місця праці мшанчан за океаном, наслідки для села, зокрема вказав, що майнове становище окремих хліборобів дещо поліпшилося 52.

Із не меншим завзяттям та послідовністю вчений розшукував, досліджував і друкував відомості з історії української культури. Уже в 1886 р. він виступив з публікацією «До біографії Снігурського» 53 — про визначного українського церковного діяча, єпископа, мецената культурно-освітнього руху (1784—1847). Одним з основних питань цієї праці є відомості про випадок, що спричинився до іменування Івана Снігурського єпископом. Змістовний огляд літератури про діяльність цієї небуденної особистості, цінні подробиці до його життєпису подав М. Зубрицький у праці «П'ятдесята річниця смерти бл [аженної] п [ам'яті] єпископа Івана Снігурського» 54.

Вивчаючи взаємини українських учених Михайла Максимовича і Дениса Зубрицького, дослідник прийшов до висновку, що наддніпрянський подвижник нашої науки хотів спрямувати діяльність свого знайомого у Львові на той шлях, яким ішов у Галичині Маркіян Шашкевич 55,.

М. Зубрицький виступав на захист фонетичного правопису, пропагував кращі форми роботи читалень, популяризував заслуги Івана Котляревського в розвитку української мови та літератури 56, брав діяльну участь у підготовці та проведенні святкування 100-річчя виходу в світ «Енеїди» 57. Своє розуміння становлення і розвитку української літератури виклав у доповіді, яку виголосив 19-лютого 1899 р. 58 Автор відтворив загальну картину історії та культури на українських землях у різні періоди, подав біографію І. Котляревського, наголосив, що його «Енеїда» та «Наталка Полтавка» мають величезне значення для нашої духовності.

Немало спричинився М. Зубрицький і до поширення Шевченкового слова на Бойківщині та відомостей про життя геніального поета і художника, популяризував творчість Павла Грабовського, Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича, Лесі Українки, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша та інших.

Дуже непокоїло дослідника шкільництво, рівень знань дітей, напрям виховання. Він домагався будівництва нових приміщень, поліпшення матеріального забезпечення шкіл і вчителів. Змістом його виступів, усних і друкованих, ставало викривання відвертих і приховуваних способів полонізації навчання, спроб запроваджувати як обов'язкові римо-католицькі свята в українських школах. Уже 1894 р. пропонував розділити шкільні канікули таким чином, щоб весною і восени, тобто в напружені періоди сільськогосподарських робіт, діти перебували вдома. Обстоював ідею організації фахових (промислових і рільничих) шкіл 59. Переконував українських селян і міщан у доконечності господарської освіти для дівчат 60.

Роздумуючи над змістом роботи деяких шкіл, у яких намагалися полонізувати нашу молодь, М. Зубрицький застерігав, що українська дитина «цілком не буде мати хісна, коли її голову напихати будуть історіями про Кракуса, Ванду, Казимира і Естерну, про Варвару Радзивілівну і т. д.». Мав повну рацію, вимагаючи такої школи, «звідки би розходилося правдиве світло, щоби розширився погляд селянина на природу, щоби набрав почуття своєї гідності і перед л еда ким не гнувся» 61. На жаль, зазначених вад наша система освіти не позбулася й досі, хіба що польських королів поміняли на російських царів.

Об'єктивні історичні знання поширював М. Зубрицький і за допомогою такого засобу, як своєчасне і принципове рецензування відповідних видань. Ряд уточнень та уваг, зокрема, зробив до книги «Історія України-Руси» Олександра Барвінського, яку випустило в світ товариство «Просвіта» в 1904 р. «В уступі «Почин козаччини» (стор. 50—53) не згадано нічого про се, що багато селян утікало від самоволі польських панів і так збільшувало число козаків». Рецензент слушно зауважував, що назва «Україна» появилася в літопису не в ХІІ ст., а вже 1187 p., а також те, що цей етнонім перейшов до названого джерела з народних уст, а не навпаки. Порівняно широко говорив про залежність селян у часи середньовіччя. Вказував, що аж до 1848 р. в Галичині, Буковині та на Закарпатті піддані повинні були зголошуватися до доміній і фельватерій за дозволом на одруження.

Спростував також думку, що нібито польський король Стефан Баторій дуже прислужився організації козацтва на Україні. Знаючи про підготовлюваний рукопис праці цього автора «Ілюстрована історія України-Руси», яку планувала видати львівська «Просвіта», просив М. Грушевського заздалегідь переглянути її, аби уникнути помилок 62. Подібним чином відгукувався М. Зубрицький і на окремі дослідження Я. Гординського 63, В. Камінки 64 та інших науковців. Особливо рішуче спростовував спроби фальсифікувати історію України.

Статті, друковані в періодиці, донесли до нас і його трактування розвитку античних країн, а також Австрії, Польщі, Росії, Угорщини. В українській історіографії Чехії, принаймні в краєзнавчому плані, не варто оминати публікації М. Зубрицького «Карльсбад» 65, у якій викладено окремі подробиці про минуле цього оздоровчого осередку, властивості лікувальних вод, статистичні відомості.

Таким, якщо говорити коротко, є вклад ученого в українську історичну науку. Цю частину його спадщини доповнюють, більше того, нерозривно переплітаються з нею народознавчі студії та публіцистика. І, треба сказати, ці ділянки знань у М. Зубрицького набагато різноманітніші, ніж суто історичні.

Спостереження й перекази про релікти великої сім'ї на Бойківщині, економічне й звичаєво-правове становище її членів, про спільну трудову діяльність та інше подано в узагальнюючій науковій праці «Велика родина в Мшанци Старосамбірського пов [іту]» 66 та низці менших за обсягом його публікацій. Постійно перебували в полі зору дослідника календарна та сімейна обрядовість. Не лише в спеціальних статтях, а й у публікаціях на іншу тематику можна знайти важливі штрихи для її характеристики. Наприклад, у статті «Еміграція селян з Мшанця до Північної Америки» 67 описано звичай бойків запрошувати на Святий Вечір всяку звірину, особливо вовка, а потім промовляти до нього: «Вовче, вовче! За морем ти * вечеря!»

На основі розповіді Романа Петричковича, який повернувся з-за океану в Мшанець, учений підготував змістовну публікацію «Весілє у наших емігрантів в Америці» 68. Усіх вихідців із Мшанця на той час перебувало там 129 осіб, найбільше молоді. Залишив окремі штрихи про хрестини 69, грунтовно описав «Похоронні звичаї й обряди в Мшанци і сусідніх селах Старосамбірського і Турчанського повіта» 70.

Однією з найдокладніших етнографічних праць М. Зубрщького є його «Народний календар»71.

Громадському життю на Бойківщині присвятив дослідник чи не найбільше уваги у своїх публіцистичних виступах. У них збереглося багато достовірних свідчень, до того ж писаних відразу по свіжих слідах чи на основі власних спостережень автора. Тематичний спектр таких виступів досить широкий: підготовка і перебіг народних віч, зміст виголошених промов на таких зібраннях, участь у них визначних особистостей — І. Франка, Н. Вахнянина та інших. Завзято виступав він проти невідповідності національного складу населення і його представництва в повітових радах, розкривав співвітчизникам правду про непоодинокі випадки сваволі панівної меншості, яка навіть пожертви української громадськості намагалася використовувати на шкоду автохтонам 72.

Не лише факти про відносини між органами влади і населенням, а й принциповий аналіз їх залишив дослідник у значному числі своїх виступів у пресі. Аргументував конкретними достовірними першоджерелами. Дав учений і кількісну характеристику світоглядно-політичних позицій духовенства Старосамбірщини та його участі в громадському житті 73.

Навіть тепер така галузь народознавчої науки, як антропоніміка бойків, розвинута дуже слабо, а в часи М. Зубрицького вона ступала тільки перші кроки. її цінним набутком стала праця «Імена, назви і прозвища у селян с. Мшанця Старосамбірського повіта» 74. Дослідник на конкретних, достовірних прикладах, нагромаджених протягом довгих літ праці у Мшанці та його околицях, з'ясовує, як селяни вибирають імена для народжених дітей, дає перелік прізвиськ і пояснює їхнє походження та значення.

В особі М. Зубрицького Бойківщина мала невтомного і послідовного борця за право на повсюдне послуговування в державних інституціях українською мовою. Високо цінив наших мовознавців. Його постійно турбував стан викладання української літератури і рівень знань учнів. Проблему рідної мови розглядав у загальноукраїнському масштабі, переконував своїх читачів і слухачів, що потрібно не лише з гордістю скрізь нею послуговуватися, а й безстрашно домагатися її державного статусу. «Ми, українці, хочемо жити своїм, непозиченим життям... Привчім наших сусідів шанувати нашу мовуї» А навчимо, «коли все і всюди будемо нею бесідувати» 75. Ця частина діяльності М. Зубрицького настільки цікава, багата і досі актуальна, що заслуговує окремого, спеціального розгляду.

Ніякі офіційні документальні джерела, що збереглися в архівосховищах, не зможуть замінити виступів M. Зубрицького в пресі з об'єктивними інформаціями про дійсну практику подання урядової допомоги населенню, яке потерпіло від стихійних лих. Віддаленим від залізниці громадам (і не лише таким) гірських сіл видавали, наприклад у зв'язку з посушливим роком, таку мізерну допомогу, що її не оплачувалося везти фірами. Люди домагалися, щоб збитки їм компенсували грошима. Однак Старосамбірське староство з тим не погоджувалося 7б. Вчений, зрозуміло, домагався збільшення такої допомоги потерпілим. Істотно спричинявся він і до того, щоб нещастя, яке траплялося в тій чи іншій місцевості, ставало і відомим у всій Галичині, і таким чином змушував відповідні інституції реагувати. Так було, зокрема, в липні 1908 p., коли буря з градом і повенями понищила посіви та наробила великої шкоди хліборобам у Грозьовій, Мшанці, Плоскому, Галівці, Нанчівці та інших селах Старосамбірського і Турківського повітів 77. Знаходив він час і для того, щоб ознайомитися з принципами та практикою розподілу допомоги. Негайно відгукувався про це в часописах. Через українську пресу формував відповідну громадську думку і вимагав відмінити чи принаймні зменшити обкладання податками потерпілих селян 78.

Уболівав учений і за стан збереження рідної природи. На всю Галичину піднімав голос проти безпланового, хижацького вирубування лісів у Карпатах. Критикував дії повітових урядів і в справі полювання на диких звірів 79. Таких виступів М. Зубрицького на захист природних багатств в Українських Карпатах — як усних, так і друкованих — було чимало.

М. Зубрицький вживав заходів до створення та ефективного функціонування читалень «Просвіти», братств тверезості, сільської кооперації, вивчав і популяризував роботу кращих з них.

Велику групу публікацій становлять матеріали про підготовку та перебіг виборів у Турківському, Старосамбірському, Сяноцькому, Ліському та інших повітах. У справі виборів учений цілком солідаризувався і йшов поруч із найсміливішими представниками української інтелігенції, які старалися використати кожну, навіть найменшу нагоду для поліпшення становища свого народу. Його виступи в пресі мали чітко визначену мету — допомогти людям вчасно зорієнтуватися, які сили представляє той чи інший кандидат, чиї інтереси він захищатиме, коли потрапить до відповідного органу влади чи управління.

Кожне явище суспільного життя бентежило М; Зубрицького. Він прагнув як справжній учений з'ясувати всі причини і конкретні вияви досліджуваних проблем, їх соціальні наслідки.

Дуже виразно це відчувається в циклі його публікацій на теми пропінаційної політики, її практичного побутування на місцях і зв'язаного з нею алкоголізму. Справжньою трагедією оберталася згадана політика для українського селянства, на нещастях якого таким способом забезпечували собі добробут аморальні елементи чужинського походження, що повністю блокувалися з носіями окупаційної влади 80.

Найзнедоленішій частині суспільності — жебракам — присвятив М. Зубрицький окрему статтю. У праці, що має назву «Жебраки колись і тепер» 81, розкрито причини цього соціального явища, описано побут нещасних тощо. Вчений зауважує, що жебракуванням займаються й цигани. Залишив він також невелику спеціальну розвідку про цей народ. її неопублікований автограф зберігається у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Рильського АН України.

М. Зубрицький ставав на захист безробітних, друкуючи подробиці про свавілля чиновників щодо небажаних їм осіб. Звертався до співвітчизників із закликами допомогти покривдженим. Серед суспільних явищ, на які М. Зубрицький уперше звернув увагу як етнограф, були й крадіжки. Вчений докладно описував, зокрема, перебіги таких випадків, подаючи при цьому немало цінного про одяг злодіїв, способи і місце зберігання грошей та коштовних речей 82.

Обдумував і висловлював він свої міркування про різні сторони селянського світогляду, його особливості 83. М. Зубрицький чітко усвідомлював, яке значення має релігія для поневоленої чужинцями української нації, для збереження її самосвідомості та консолідації у визвольній боротьбі. Він належав до тих греко-католицьких священиків, які не просто відбували свій фаховий обов'язок, а використовували якнайкраще і якнайраціональніше кожну нагоду, весь вільний час для піднесення національної свідомості людей. Часто друкував у пресі матеріали, спрямовані проти латинізації українського населення. Як приклад можна згадати його статтю «Перехід руської громади на латинський обряд» 84. У ній розкрито причини згаданого переходу, а також методи, до яких вдавалася польська чиновницька верхівка.

Не одну дуже цінну подробицю знайде краєзнавець і етнограф у неопублікованій автобіографії М. Зубрицького. Зокрема, відомості про сімейний і громадський побут, звичаєво-правові взаємини між родичами; короткі історико-етнографічні описи сіл Зубриці, Кіндратова, Мшанця; дані прои життя і навчання учнів Дрогобицької нормальної школи отців-василіан та гімназії в тому ж місті, вихованців теологічного факультету Львівського університету та Перемишльської духовної семінарії; характеристики викладачів цих інституцій; факти про початки освіти в Мшанці; невідомі штрихи до біографій Івана Франка, Івана Гриневецького, Олександра Здерковського та інших; матеріали про відкриття читальні «Просвіти» 1892 р. у Мшанці, а дещо пізніше — і крамниці; звістку про те, як Василь Волощак у тому ж селі вперше став виготовляти мальовані тканини.

Прикметною рисою фольклористичної праці вченого була його загострена увага до маловідомих зразків поетичної та оповідної творчості народу. Записи М. Зубрицького друкував І. Франко та інші вчені.

Відображена в спадщині дослідника різноманітна і важлива проблематика матеріальної культури бойків, зокрема, специфічні умови рільництва в регіоні, пов'язані з природно-кліматичним середовищем — тривалими дощами, заморозками, передчасним випаданням снігу, що істотно знижували врожайність чи викликали псування вирощених сільськогосподарських культур (картоплі, вівса, жита, пшениці та інших). Повз увагу вченого не проходили й проблеми землеволодіння. Він намагався не пропустити жодної можливості бодай якійсь частині селян допомогти придбати додаткову земельну площу і тим поліпшити матеріальне становище. Докладний опис розпродажу поміщицьких грунтів залишив у публікації «Про парцеляцію двірського обшару в Галівці Старосамбірського повіту» 85. Помітивши, що селян обдурюють і шантажують під час викупу в них землі для будівництва залізниці від Самбора до Ужка, М. Зубрицький тут же став на їх захист і оприлюднив приховувані махінації, до яких вдавалися чиновники 86.

Початки використовування в горах мінеральних добрив під овес та конюшину, окремі етнографічні подробиці про зберігання картоплі, торгівлю худобою, заробітки на заготівлі та вивезенні деревини дослідник описав у статті «Мужицькі гаразди» 87. Важкі переднівки в Західній Бойківщині, умови праці селян з Лип'я на транспортуванні деревини і дощок до Устриків стали темою його розвідки «Галицький фіскалізм супроти селян».

Складовою частиною рільництва, власне, його невід'ємною супутницею в горах була охорона посівів від диких звірів, на що М. Зубрицький також звертав увагу. Низка його публікацій висвітлює окремі питання будівництва доріг та мостів, робіт, пов'язаних з утриманням їх у належному стані, систему збирання коштів на оплату праці чиновникам, які займаються такими роботами. Автор, як і в інших подібних виступах у пресі, талановито поєднував елементи етнографічної науки з реаліями повсякденного життя. Аналізував і роз'яснював людям урядові законодавчі акти про дороги та порядок їх застосування, відверто критикував положення, шкідливі для основної маси населення.

Тривалий час обговорювано питання про комасацію земель, які перебували у приватній власності. Йшлося про те, що вони дуже роздріблені й часто віддалені між собою, а це утруднює їх обробіток. Коли ж за впорядкування грунтів задумували братися парохії, М. Зубрицький радив цю.справу розв'язувати в масштабах цілих селянських громад 89.

Конкретні подробиці про способи зберігання снопів зернових сільськогосподарських культур у гірських умовах під час затяжних дощів виклав М. Зубрицький в публікації «Наслідки теперішньої слоти» 90. Додаткові відомості до характеристики хліборобства на Бойківщині містить його кореспонденція «Наслідки сьогорічної слоти в Мшанци (Старосамбірського повіта)» . Лише це одне село зазнало шкоди на 96 тисяч корон. Подібне ж діялося й по інших місцевостях.

Турботою про українського хлібороба пройнята й остання прижиттєва друкована праця Михайла Зубрицького зі скромною назвою «Збірка сегорічних земних плодів» 92. На. думку вченого, збір урожаю в Устриках-Долішніх та околиці свідчить, що цей рік для населення буде ще важчим, ніж попередній. Подав тут автор і штрихи до історії рільництва.

Вивчав М. Зубрицький також особливості регіонального тваринництва. Подробиці про годівлю свиней на Бойківщині зберігає його кореспонденція «З Старосамбірського повіта пишуть нам: У нас в горах...» 93 Велику наукову цінність має спеціальне дослідження «Годівля, купно і продаж овець у Мшанци Старосамбірського повіту» 94. Багатий фактаж, зафіксований з перших рук, стосується годівлі й зимування овець, вирощування ягнят, побутових подробиць традиційного згону тварин до салашів (кошар) на літо, їх випасання, доїння, виготовлення сиру, харчування вівчарів, умов їхньої праці та її оплати, допоміжних споруд тощо. Прислужився вчений і дослідникам українських народних музичних інструментів своїм додатком «Трумбета» до цієї праці.

З'ясовуючи питання годівлі і продажу овець, дослідник не обмежувався Бойківщиною. Його цікавили східні й західні сусіди цієї етнографічної групи. У статті «Годівля і продаж овець в наших горах» 95 автор описує практику, яка побутувала на Гуцульщині. Наводить приклади посередницької торгівлі з гуцулами, яку здійснювали бойківські селяни із Білича, Галівки, Грозьови, Мшанця, Страшевичів, Стрільбичів та інших сіл Старосамбірщини, а відтак перепродували овець лемкам і навіть аж до Сілезії. Р. Кирчів мав усі підстави відзначити, що публікації М. Зубрицького були першими в етнографічній літературі спеціальними працями про вівчарство 96.

І тепер, і в майбутньому народознавці використовують і використовуватимуть працю М. Зубрицького «Селянські будинки в Мшанци Старосамбірського повіта» 97. У ній охарактеризовано житлові та господарські будівлі, їх призначення, внутрішній і зовнішній вигляд, обладнання, оздоблення, пов'язані з ними повір'я та інше. Ілюстрації до статті за порадами дослідника виконали Ася Господаревська, дочка пароха з Галівки, та Михайло Пирожинський, колишній народний вчитель у Мшанці.

Прадавній і благородний звичай у цьому селі громадою допомагати односельцеві, який будується, звозити на місце будови деревину зафіксував учений у кореспонденції «Із Старосамбірського: (Наука не пішла в ліс)» 97.

До кращих наукових досліджень вченого історіографи українського народознавства цілком слушно зачислюють публікацію «Верхня вовняна ноша українсько-руського народа в Галичині» . Своїм дослідженням автор охоплює Бойківщину, частково — Лемківщину. Дуже збагачують працю чорно-білі та кольорові ілюстрації з відповідними примітками.

До другої світової війни найпоширенішим видом взуття у бойків були ходаки, які виготовляли із шкіри свійських тварин. Цій темі М. Зубрицький присвятив статтю «Ходаки, обув селян Старосамбірського і Турчанського повіта» 100.

Одним з ефективних засобів піднесення матеріального рівня життя людей учений вважав народні промисли. Правильно розумів також їхню історико-культурну цінність, друкував матеріали про них і навіть уже наприкінці минулого сторіччя робив заходи для організації в центрах таких промислів відповідних професійних шкіл 101. У такий спосіб залишив відомості про гончарство, кошикарство, кушнірство. Підтримував він і спроби створювати спілки українських ремісників 102. Уперше в науці вивчав збирання ягід ялівцю та торгівлю ними І03.

Багато газетних публікацій М. Зубрицького розкриває найрізноманітніші форми і методи пограбування населення урядовою податковою системою та її користолюбним застосуванням на місцях, що проявлялося в численних порушеннях і перекрученнях 104.

Вчений відважувався, і не один раз, критикувати державний устрій, різні галузі австрійського законодавства, конкретну практику роботи органів влади, домагався якнайширших прав для місцевих громадських рад. Рішуче осуджував консерватизм і пропагував поступовість у теорії і практиці повсякденного життя народу. М. Зубрицький-публіцист завжди тримав руку на пульсі політичного життя. Він без найменших застережень писав про те, як віденський уряд дбав, щоби польським обшарникам не сталося якої «кривди» при полагодженні індемнізації, управильненні сервітутів, викупі пропінаційних прав... Говорив і про визиск галицького селянства промислово розвиненішими частинами Австрії.

Незаперечними авторитетами у способах мислення та в патріотичній праці М. Зубрицький вважав Т. Шевченка та І. Франка, при кожній нагоді у своїй публіцистиці переконував інших іти їхніми шляхами. Послідовно картав ретроградство і політичну абсурдність трубадурів москвофільства .. Чи не найгострішою і найкращою публіцистичною працею вченого є його обширна стаття «Не йора, не пора москалеви й ляхови служить!»106. І самою назвою, і змістом публікація співзвучна поезіям І. Франка «Не пора» та «Наймит». Автор недвозначно показує, що діялося під час панування шляхетської Польщі та царської Росії на Україні. Частину тексту конфіскувала цензура. М. Зубрицький нагадує читачам, що І. Франко кличе: «Русине! відвічний pa6e, скинь ярмо, лиши панську кухню, вийди з панської стайні, перестань на своїх ворогів робити, а поклади свою хату, як в пісні співається: «Будуй, будуй з лободи, до чужої не веди», хоча маленьку і тісну, а працюй для себе, для своєї родини, на добро і гаразд своєї України».

Цілком зрозуміло, що М. Зубрицький тут відкрито закликає до праці над створенням незалежної української держави. Власне ця велика і цілком природна мета нашої нації керувала кожним учинком Михайла Зубрицького-дослідника і громадсько-політичного діяча.

Примітки та література:

1 Киpчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини.— К.: Наук, думка, 1978.— С. 61—66.

2 Гошко Ю. Г., Киpчів Р. Ф. Вступ // Бойківщина: Іст.-етногр. дослідження,— К.: Наук, думка, 1983.—С. 14—15.

* Рукопис зберігається в автора цієї статті.

* Стійність — тут: наукова вартість, значення.

3 Докладніше про його перебування в Талергофі та Словенії див.: Зубрицький M І. Щоденник //. Питання текстології: Дожовтнева та радянська література.— К.: Наук, думка, 1989.—С 214—231.

4 Чайковський А. Чорні рядки // Дзвін.— 1990.—№ 6.—С 44.

* Пачкарство — тут: нелегальне перенесення або' перевезення тютюну через митний чи й державний кордон та торгівля цим товаром.

5 Франко І. Bel parlar gentile //Франко І. Зібр. творів: У 50 т. К.: Наук, думка, 1976.—Т. 37.—С 10.

* Точна назва цього друкованого дебюту М. Зубрицького: Образ «Царство» і «Пекло» // : Діло.—1884.—17 (29), 19 (31) лип.

6 Зубрицький М. Село Кіндратів (Турецького нов.)/ Жите і слово.— Львів, 1895.—Кн. 4.—С 104—112; кн. 5.—С. 216—230.

7 Зубрицький M. Село Мшанець Старосамбірського повіта: Матеріали до історії галицького села//Записки Наукового Товариства ім. Шевченка (далі — Записки НТЦІ).— Львів, 1906,—Т. 70, кн. 2.—С 114—167; Т. 71, кн. 3.—С. 96-133; Т. 74, кн. 6.—С. 93—128; 1907.—Т. 77, кн. 3.—С. 114—170.

8 Зубрицький М. Знадоби для характеристики життя світського сільського гр-кат. духовенства в Галицькій Руси в XVIII в.// Матеріали до культурної історії Галицької Руси XVIII і XIX віку, зібрані Мих. Зубрицьким, Юр. Кмітом, Ів. Кобилецьким, Ів. Е. Левицьким і Ів. Франком / Видані під ред. Івана Франк а.— Львів, 1902.—С. 17—46.

9 Зубрицький М. Продажа «попівства» в с Скопові 1592 р.// Записки НТШ.— Львів, 1898.—Т. 25, кн. 5.—С 1—2.

10 3[убриць]кий М. В істориї нераз дещо повторюється: (Письмо з кругів духовенства)//Діло.—1902.—11, 12 черв.

11 Уточнення М. Зубрицького про місце виявлення рукопису див.: Від о. Михайла Зубрицького з Мшанця...//Зоря.—1886.—№ 11.—Č. 196.

12 Франко І. Причинки до історії руської літератури XVIII віку / Франко І. Зібр. творів: У 50 т.—К.: Наук, думка, 1980.— Т. 21.—С. 16—22.

13 Зубрицький М. Панщина в селі Мшанци в XVIII в. // Житє і слово.—1894.— Кн. 1.—С 70—74.

14 Зубрицький М. До історії галицько-руського селянства: Про панщину в селі коло Старого Міста // Житє і слово.—1894.—Кн. 5.—С. 271—273.

15 Зубрицький М. Споминки про конфедератів//Житє і слово.—1894.—Кн. З,— С 434—436.

16 Зубрицький М. Помічні дні: Причинки до історії панщини в Галичині в XIX в.// Записки НТШ.—1904.—Т. 58, кн. 2.—С 1—4.

17 Зубрицький М. Жалоби громади Мшанця з XVIII століття//Діло.—1888.— 10 (22) лют.

18 Зубрицький М. Письмо о. Ломницького з Кромерижа 1848 р.//Зоря.—1888.— 1 (13) лист.—Ч. 21.—С 358—359.

19 Зубрицький М. Записки в Служебнику, печатанім 1666 року//Зоря.— 1889.— 1 (13) лип.—Ч. 13 і 14.

* Повітрє — тут: епідемія, пошесть.

20 [Зубрицький М.] З Староміського повіта: (Як менші уряди шанують наш язик! Пригода на пошті в Старім Місті) // Діло.—1892.—7 (19) трав.

21 [Зубрицький М] Чи в чисторуській школі-в чисторуськім селі мають обходитися свята польські? // Діло.—1893.—8 (20) січ.

22 [Зубрицький М.] З повіту Турецького: Перед кількома літами // Діло.— 1895.—9 (21) листоп.

23 [Зубрицький М.] «Strawne» жандармам за вибори...//Діло.—1896.—13 (25) берез.

24, [Зубрицький М.] Письмо в Староміського: Ц. к. староство в Старім Місті заборонило, як відомо, народне віче...// Діло.—1896.—15 (27) берез.

3[убриць]кій М. «Приятелі громад»//Діло.—1896.—9 (21) трав.

26 [Зубрицький М.] З-під. Устрік пишуть нам: Як то деколи трудно виграти селянинові справу...//Діло.—1895.—'21 квіт. (З трав.).

273[убрицький] М. Хто є обов'язаний давати підводи для публічних цілей? // Діло.—1897.—9 січ.

28 [Зубрицький М.] З Староміського пишуть нам: Неймовірне, а однак правдиве отеє рішене...// Діло.—1899.—7 (19) січ.

29 3[убриць]кій М. Між жидовою все цвило шахрайство! Держава від часу до часу уневажнює якийсь рід грошей, а вводить новий // Діло.—1900.—19 (31) січ.

30 З[убpиць]кій М. Картина до історії шкільництва в Галичині на початку XIX віку//Діло.—1900.—21 січ. (2 лют.).

31 3 [убриць]кій М. До історії руського шкільництва в 1848 році//Діло.— 1900.—11 (24) трав.

32 Див.: Матеріали до культурної історії Галицької Руси...—С. 206—214. * Гельоти — ілоти.

33 Ій-ій [Криптонім М. Зубрицького]. Нагінка на руську мову: (Допис зі Старо-самбірщини) // Діло.—1902.—14 (27) листоп.

34 3[у бриць ]кій М. Кого поступ часу минає?//Діло.—1900.—7 (20) берез.

35 Зубрицький М. Причинки до історії рекруччини в Галичині при кінці XVIII і до половини XIX століття: Матеріали і замітки // Записки НТШ.— Львів, 1901,—Т. 42, кн. 4.—С 1—18.

36 [Зубрицький М.] З Старосамбірського пишуть нам: Прикрі відносини панують в селі Лаврові межи лаврівськими монахами а селянами... // Діло.—1901.—22 лют. (7 берез.).

37 Зубрицький М. Парцеляция війтівства поміж підданих села Мшанця 1788 р.// Записки НТШ.—Львів, 1902.—Т. 50, кн. 6.—С. 8—12.

38 Зубрицький М. Добродійства польської шляхти для руської церкви і руського духовенства//Діло.—1902.—10[(23), 11(24) груд.

39 Зубрицький М. Кілька документів до історії сільського духовенства в Галичині XVII—XVIII в.//Записки НТШ.—Львів, 1903.—Т. 51, кн. 1.—С 2—12.

40 Зубрицький М. Галицькі священики в Холмщині // Записки НТШ.— Львів, 1908.—Т. 84, кн. 4.—С 173—183.

41 3убрицький М. Причинки до історії руського духовенства в Галичині від 1820—1853 р.// Записки НТШ.—Львів; 1909.— Т. 88, кн. 2.— С 118—150.

42 Зубрицький М. Деканальні й парохіяльні бібліотеки Перемиської єпархії// Записки НТШ.— Львів, 1909.— Т. 90, кн. 4.— С 119—136.

43 Зубрицький М. Канонічний огляд парохії Ріпник в Короснянськім деканаті в Галичині в 1780 р.//Записки НТШ.—Львів, 1912.—Т., 107, кн. 1.—С. 119—128.

44 Зубрицький М. Урядові заходи проти холери в 1831 р.//Записки НТШ.— Львів, 1908,— Т. 81, кн; L—C 127—133.

45 Зубрицький М. «Тісні роки»: Причинки до історії Галичини 1846—1861 рр.//3а-писки НТШ.— Львів, 1898.—Т. 26, кн. 6.—С 1—16.

46 [Зубрицький М.] Письмо з-під Лютовиськ...// Діло.—1898.—3 (15) лип.

47 3[убриць]кій М. Ще о хлопськім гаразді // Свобода—1897.—27 берез. (8 квіт.); З [у брицький] М. Тихий, але ревний патріот // Діло.-1898.—24 берез> (5 квіт.), 26 берез. (7 квіті).

48 [Зубрицький М.] Про еміграцію пишуть у нас часто//Діло.—1901.— 13(26) квіт.

49 [Зубрицький М.] Наша еміграція//Діло.—1902.—14 (27) лют.

50 [Зубрицький М.] З-під Лютовиськ: (Меліорації в Михнівци. Читальня «Просвіти» в Лип'ю. Еміграція. Тяжкий рік)// Діло.—1902.— 8 (21) трав.

51 [Зубрицький М.] Мужицькі зарібки в горах//Діло: Додаток до чисел 230 і 231.—1902.—27 жовт.

52 Зубрицький М. Еміграція селян Мшанця до Північної Америки // Діло.— 1906.—7 (20), 8 (21) черв.

53 Зубрицький М. До біографії Снігурського // Зоря.—1886.—15 (27) лют.—Ч 4.— С 67

54 Зубрицький M. П'ятдесята річниця смерти бл. п. єпископа Івана Снігурського // Діло.—1897.—7 (19), 8 (20), 10 (22) трав.

55 Зубрицький М. Михайло Максимович і Денис Зубрицький//Зоря.—1888.— 15 (27) берез.— Ч. б.-С. 107—108.

56 3[убриць]кій М. Погляд на наш язиковий і правописний спір//Діло.—1898.— 5 (17) груд.

57 [Зубрицький М.] З Староміського пишуть нам: В нашім повіті незвичайна новина...//Діло.—1899.—28 січ. (9 лют.).

Зубрицький М. Столітні роковини відродження українсько-руського письменства //Свобода.—1899.—25 лют. (9 берез.), 4(16), 18(30), 25 берез. (6 квіт.).

69 [Зубрицький M.] З нашого шкільництва//Діло.—1894.—8(20), 9(21) черв.

60 3[убриць]кий М. Виховуймо добрі ґаздині // Свобода.—1913.—10 квіт.

61 [Зубрицький М.] Наша культурна праця якось пиняво йде// Діло.—1897.—5(17), 8(20), 10(22) груд.

62 Зубрицький М. Історія України-Руси, написав Олександер Барвінський: Коштом і заходом Тов. «Просвіта» у Львові, 1904 р.—126 стор.//Діло.—1904.—22 листоп. (5 груд.).

"Зубрицький М. Хибні інформації//Діло.—1913.—23 листоп. (б груд.).

64 3[убpиць]кій М. Картина до історії шкільництва в Галичині на початку XIX віку//Діло.—1900.—21 січ. (2 лют.).

65 Зубрицький M. Карльсбад//Діло.—1905.—28 трав. (10 черв.).

66 Зубрицький М. Велика родина в Мшанци Старосамбірського пов.// Записки НТШ.— Львів, 1906.—Т. 73, кн. 5.—С. 119—124.

67 Зубрицький М. Еміграція селян з Мшанця до Північної Америки // Діло.— 1906.-7(20), 8(21) черв.

* Ти (з бойківської говірки) — тобі.

68 Зубрицький М. Весілє у наших емігрантів в Америці // Діло.—1913.—-б (20) серп.

69 [Зубрицький М.] З Староміського: (Куди діваються нераз гроші наших людей) //Діло.—1894.—10(22) лют.

70 Зубрицький М. Похоронні звичаї й обряди в Мшанци і сусідніх селах Старосамбірського і Турчанського повіта//Етногр. зб.— Львів, 1912.—Т. 31—32.—С 211—226; [його ж]. З Староміського пишуть нам: Як нераз чоловікови не ііоведеся... // Діло.— 1898.—23 берез. (4 квіт.).

71 Зубрицький М. Народний календар: Народні звичаї і повірки, прив'язані до днів в тижні і до рокових свят: (Записані у Мшанці Староміського повіту і по сусідніх селах) //Матеріали до українсько-руської етнології.— Львів, 1900.—Т. 3.—С. 33—60.

72 [Зубрицький М.] Письмо з Турецького повіта: «Діло» подало зміст відозви...// Діло.—1898.—16(28) лют.

73 [Зубрицький М.] Зі Старосамбірщини: (Уступленє ворога русинів. Наша інтелігенція та її бездарність. Москвофільський бур'ян) //Діло.—1902.—1(14) листоп.

74 Зубрицький М. Імена, назви і прозвища у селян с. Мшанця Старосамбірського повіта//Записки НТШ.—Львів, 1907.—Т. 79, кн. 5.—С 142—154.

75 3[убpицький] M. Шануймо свою рідну мову!// Діло.—1898.— 2(14) жовт.

76 Самбірський [псевдонім М. Зубрицького]. Ще про ц. к. державну «посушну» запомогу // Діло.—1905.—28 трав. (10) черв.

77 [Зубрицький М.] Про бурю в Старосамбірщині...//Діло.—1908.—7(20) лип.

78 [Зубрицький М.] З Старосамбірщини: (Шкоди від посухи. Польська школа в руськім селі)//Діло.—1909.—14(27) жовт.

79 [Зубрицький М.] Письма з краю. З Старосамбірського повіта пишуть нам: Ц. к. староста Річчі в Старім Самборі завізвав всіх війтів...//Діло,—1900.—7(20) жовт.

80 3[убpицький] M. Пропінаційні митниці в галицьких містах // Діло.—1905.-16(29) берез.

81 3 [убpиць]кий M. Жебраки колись і тепер // Свобода.—1900.—16(29) берез.

82 3[убpицький] M. Крадіжки: Дня 1 серпня відбувався річний ярмарок в Добро-мили... // Діло.—1906.—1 лип. (14) серп.

83 3[убрицький] М. Учений і письменний чоловік//Батьківщина.—1895.—1(13) лют., 16(28) берез.; його ж. Міти і вірування // Житє і слово.— Львів, 1895.— Кн. 6.— С 360—361.

84 [Зубрицький М.] Перехід руської громади на латинський обряд // Діло.— 1907.—13 берез.

85 [Зубрицький М.] Про парцеляцію двірського обшару в Галівці Старосамбірського повіту//Діло.—;1902.—16 лют. (1 берез.).

86 3[убрицький M.] Про викупно землі під зелізницю Самбір—Ужок // Діло.— 1902.-17(30) квіт. .

87 [Зубрицький М.] Мужицькі гаразди//Діло.—1902.—3(16) квіт.

88 [Зу брицький] М. З Турецького повіта: (Галицький фіскалізм супроти селян. Передновок і мужицькі зарібки. Руські солтиси мають платити менше для польського пароха) // Діло: Додаток до чисел 164 і 165.—1902.—7 серп.

89 3[убpиць]кій М. Про комасацію парохіяльних і селянських грунтів // Діло.—

1894 – 6(18) липня

90 3[убpиць]кий М. Наслідки теперішньої слоти // Діло.—1912.—13 верес.

91 Зубрицький М. Наслідки сьогорічної слоти в Мшанци (Старосамбірського повіта) //Діло.—1912.—1(14) листоп.

[Зубрицький М.] Збірка сегорічних земних плодів // Діло.—1918.—17 (ЗО) серп.

93 [Зубрицький М.] З Старосамбірського повіта пишуть нам: У нас в горах...// Діло.—1899.—28 верес. (10 жовт.).

94 Зубрицький М. Годівля, купно і продаж овець у Мшанци Старосамбірського повіту // Матеріали до українсько-руської етнології.— Львів, 1905.—Т. 6.—С. 1—40.

[Зубрицький М.] Годівля і продаж овець в наших горах//Діло.—1905.—'' 27 трав. (9 черв.).

Кирчів Р. Ф. Етнографічне дослідження Бойківщини.— С. 63.

95 Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанци Старосамбірського повіта // Матеріали до української етнології.— Львів, 1909.—Т. 11.—С. 1—22.

98 [Зубрицький М.] Із Старосамбірського: (Наука не пішла в ліс) // Діло.— 1901.—20 лип. (2 серп.).

99 Зубрицький. Верхня вовняна ноша українсько-руського народа в Галичині // Матеріали до українсько-руської етнології.— Львів, 1908.—Т. 10.—С. 69—76, І—XXXII.

Зубрицький М. Ходаки, обув селян Старосамбірського і Турчанського повіта// Матеріали до української етнології.—Т. 11.—С. 23—29.

101 [Зубрицький М.] З Староміського пишуть нам: Дня 18 с. м. відбулося засіданє Староміської ради повітової...//Діло.—1898.—14(26) листоп.; [його ж]. З Старого Самбора: Ц. к. староство в Старім Самборі...// Діло.—1902.—28 лют. (13 берез.);

102 [Зубрицький M.] З Староміського пишуть нам: В нашім повіті незвичайна новина...

103 3[убриць]кий М. Торговля ялівцем//Читальня,—1894.—24 лют. (б берез.).; його ж. Торговля ялівцем // Діло.—1901.—14(27) листоп.; його ж. Торговля ялівцем: (Допись)//Діло.—1904.—10(23) листоп.

104 [Зубрицький MJ З Турецького повіту: Селяни Турецького повіта жалуються дуже на непорядки і неточності при стягненню податків//Діло.—1901.—14(27) квіт.;

[його ж]. З Старосамбірського повіта: (Галицький фіскалізм супроти селянина) // Діло.—1901.— 3(16) лип. та ряд інших.

105 3[убрицький] М. Тихий, але ревний патріот // Діло.—1898.—24 берез. (5 квіт.)., 26 берез. (7 квіт.); його ж. Геростратова робота // Діло.—1899.—4(16) жовт.; його ж. Кілька слів з нагоди статті «Діла» п.з. «Лицеміри» // Діло—1901.-17(30) берез.; його ж. Епохальна приключка у москвофілів//Діло.—1902.—6(19) лип.; [його ж]. Москвофіли на услугах польщини // Діло.—-1902.—15(28) черв.; Свій [псевдонім М. Зубрицького]. Москвофільство в ієрархії//Діло.—1903.—27 листоп. (10 груд.) та.інші.

106 3[убриць]кий М. «Не пора, не пора москалеви й ляхови служить!» // Свобода.—1912.—19, 26 верес, 3, 10, 17 жовт.