Преосвященний Владико Григорію!
Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні ченці та черниці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Я сьогодні радо вітаю у цьому залі духовенство, монашество і мирян, які з різних куточків нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, зібрались, аби в спільній молитві та у відкритому спілкуванні вслухатися в те, що Дух Святий говорить нашій Єпархії і так формувати нашу соборову думку про важливі аспекти нашого церковного життя на різних рівнях, зокрема на парафіяльному.
У затвердженій Синодом Єпископів УГКЦ стратегічній програмі розвитку нашої Церкви особливий наголос було поставлено на парафію як «місце зустрічі з Живим Христом». Цих кільканадцять років від її запровадження ми намагалися пожвавити життя наших парафіяльних спільнот у всьому світі. За цей час ми зауважили, наскільки, з одного боку, є різними наші парафії в Україні та Австралії, в Бразилії, Америці та Європі. З іншого боку, якщо уважніше придивитись, то констатуємо, що насправді в глобалізованому світі багато з наших громад стикаються зі схожими викликами. Спілкуючись з вірними нашої Церкви у різних куточках світу, ми приходимо до висновку, що такі явища, як глобалізація, урбанізація, міграція, секуляризація є спільними для усіх нас, хоча в якомусь регіоні вони відчуваються гостріше, а в іншому – слабше.
Кілька років тому Синод Єпископів нашої Церкви прийняв рішення детальніше розглянути деякі з сучасних викликів душпастирства. Для цього було постановлено скликати VІI-му Сесію Патріаршого Собору, на якій миряни, монашество та священнослужителі з усього світу розглянули б таку важливу тему, як «Еміграція, поселення і глобальна єдність Української Греко-Католицької Церкви». Ця важлива церковна подія має на меті всебічно проаналізувати виклики, які стоять перед глобальною УГКЦ, та допомогти віднайти найкращі способи, як «собирати в розсіянні сущих» і зростати в сопричасті–єдності нашої Помісної Церкви.
Аби належним чином приготуватися до Патріаршого Собору, майже рік тому (7 листопада 2019 р.Б.) нами було оголошено про скликання чергової сесії Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ на таку ж тему, яка мала відбутися ще у травні 2020 р.Б.
На жаль, Господній промисел вніс свої корективи у наші людські, хоча й церковні, плани. Через обмежуючі засоби, запроваджені урядами різних країн через поширення коронавірусної інфекції, було перенесено Патріарший Собор, точна дата якого ще буде повідомлена. Наш Єпархіальний Собор також не відбувся в часі, на який ми це планували. Прикро, що не могла належним чином пройти підготовка до нього, яка відбувалася поетапно на парафіяльному і регіональному рівнях у нашій Єпархії. Тим не менше, на переважній більшості парафій вдалося обговорити питання до дискусії, приготовані єпархіальною Робочою групою і Секретаріатом Патріаршого Собору. Підготовча комісія, яку очолив владика Григорій (Комар), Секретар нашого Єпархіяльного Собору, проаналізувала матеріали та напрацювання цих парафіяльних і регіональних зустрічей, на основі її роботи було підготовано Порядок денний і завдяки цьому ми сьогодні є готовими приступити до розгляду головної теми цієї VII-ї сесії нашого Єпархіального Собору. Тому дозвольте висловити щиру вдячність усім, завдяки кому ми сьогодні змогли тут зібратися.
Які ж саме питання ми розглядатимемо на цій нашій соборовій зустрічі? – Це стає зрозумілим з теми Собору - «Еміграція, поселення і глобальна єдність Української Греко-Католицької Церкви», а також з його порядку денного. Дозвольте мені лише розставити деякі акценти. Звичайно, в силу специфіки нашої Єпархії ми не ставимо собі завдання охопити весь комплекс проблематики, яка розглядатиметься на Патріаршому Соборі. Ми лише внесемо у глобальну мозаїку нашої Церкви свої камінчики, які виражатимуть риси нашої єпархіальної ідентичності та стосуватимуться тих викликів, які стоять перед нами.
Дорогі у Христі! Ми свідомі того, що процеси міграції, депопуляції та урбанізації, які ми спостерігаємо вже зараз, з часом лише посилюватимуться. На що маємо звернути увагу? Які відповіді сьогодні маємо намагатися дати собі самим і поділитись ними з іншими?
Велика частина нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії знаходиться в гірській частині; переважна більшість наших парафіяльних громад розташована у сільській місцевості. Це є викликом для душпастирства. Наші Карпати вже зараз манять жителів великих міст, в тому числі і тих, котрі не є греко-католиками чи взагалі не признаються до жодної конфесії чи релігії. Дехто приїжджає не тільки, щоб відпочити, але будує тут собі помешкання, напевне, з планами на схилі літ залишатись тут на довше. Що ми можемо запропонувати усім цим людям? Вчімося методології Христа, який самарянку, яка прийшла по криничну воду, зацікавив водою живою (пор. Йо 4,6-30)!
Ми є свідками, що населення наших сіл поступово, але неухильно скорочується. Наші вірні переселяються до великих міст, бо там після навчання легше знайти краще оплачувану роботу та комфортніше життя. Як наслідок, наші села старіють, сільські парафії зменшуються, а міські парафії молодіють і частково зростають. Як душпастирювати в таких умовах? Як вийти назустріч міській людині, яка в своїх пошуках Бога часто прив’язується не так до храму і територіальної парафії, як до особи священнослужителя, який готовий дати відповіді на запитання, що її цікавлять? Як уникнути «анонімізації» наших міських парафій, внаслідок якої парафіяни не знають не тільки потреб один одного, але часто навіть імен!? Як душпастирювати на поріділих сільських парафіях? Як будувати солідарність між священнослужителями, які часто перебувають у дуже нерівних умовах і різних обставинах, проте беруть участь у тій самій і єдиній місії, яку наш Спаситель доручив своїй Церкві? Шукатимемо відповіді на ці та інші запитання, але в будь-якому випадку особливо важливим є почути Господнє Слово: «Не бійся, мале стадо» (Лк. 12,32).
Ще одним викликом є міграція. З феноменами еміграції і заробітчанства ми знайомі ще з початку 90-их років. Це і проблема, яка має численні лики, як от: тривале роз’єднання чоловіка і дружини, яке часом провадить до розпаду подружжя, брак належної опіки і виховання дітей за відсутності батька або матері, послаблення парафіяльної спільноти через зменшення кількості вірних тощо, і дар, бо наші люди мають нагоду пізнати іншу культуру, мову, духовність, запевнити базові потреби своїх найближчих, стають більш зрілими у громадському і суспільно-політичному житті, вчаться більшої відповідальності за себе і за інших, виявляють велику солідарність з потребуючими на рідних землях, щедро підтримують своїми пожертвами спорудження парафіяльних храмів в своїх місцевостях. Вірні, які виїжджають на заробітки, стають також опорою для нових греко-католицьких громад в країнах нового поселення. Приклад Італії, де за останні десятиліття засновано понад 150 громад нашої Церкви, які сьогодні об’єднані в окрему церковну структуру – Екзархат на чолі з новопризначеним Екзархом вл. Діонісієм, що є під цим оглядом дуже промовистим прикладом. З іншого боку, не можемо замовчати того факту, що нерідко священнослужителі, які душпастирюють закордоном, розповідають, що, на жаль, не часто бачать наших заробітчан у храмах… Чому так стається, що побожний галичанин, забуваючи Божу і церковну заповіді («Пам’ятай день святий святкувати», «В неділі і свята брати участь у Божественній Літургії»), у чужому собі середовищі так легко полишає практику своєї віри, секуляризується? Як запобігти цьому? Як зберегти належну ієрархію цінностей, щоб не ставити в центрі свого зацікавлення економічні інтереси, пам’ятаючи Христове застереження: «Яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу?» (Мт 16, 26).
Зараз наші емігранти у пошуках кращого життя їдуть не тільки до Європи чи Америки, а й до країн Азії, Близького Сходу чи Африки, де не те, що немає структур нашої Церкви, а взагалі мало християн. Чи відчуваємо ми відповідальність за створення для цих наших вірних належних умов розвитку християнського і духовного життя через ресурсну та кадрову підтримку місійної діяльності нашої Церкви? Адже не втрачає своєї актуальності заклик Христа: «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи їх…» (Мт 28,19). Коли бачимо потреби наших слабших церковних громад, наприклад, на місійних територіях, але й тих, що з якихось причин опинилися у скруті тут, недалеко від нас, солідаризуймося з ними, пам’ятаючи слова Апостола Павла: «Щоб не було роздору в тілі, але щоб члени дбали однаково один про одного. І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени. Ви ж - Христове тіло, і члени кожний зокрема» (1 Кор. 12,25-27).
Водночас з російською військовою агресією на Сході і Півдні нашої держави багато з нас зустрілися з внутрішньо переселеними особами, які можуть бути далекими від Церкви або навіть нехристиянами… Водночас, як показує досвід, вони часто бувають відкритими до нового духовного досвіду, будуть проявляти зацікавлення нашою Церквою. Зрештою, самі зустрічі з ними у місцях праці, в побуті чи просто на вулиці можуть дати нам неповторний шанс до свідчення євангельської любови і християнського милосердя. То ж це все накладає на нас велику відповідальність і може стати лакмусовим папірцем, яким перевіряється автентичність нашої віри. Які душпастирські підходи запропонувати в таких ситуаціях? В будь-якому випадку пам’ятаймо, що гостинності нас навчають не лише наші українські традиції; вітати незнайомця закликає нас біблійне одкровення, адже таким чином ми відкриваємо двері для Самого Бога, бо у скитальці перед нами постає сам Христос (пор. Од. 3,20), який колись питатиме нас, що ми зробили, коли Він голодував, мав спрагу, був чужинцем… (пор. Мт.25,31-46). Водночас усі ми – не лише священнослужителі чи богопосвячені особи, але і миряни, - маємо бути готовими, як каже св. ап. Петро, «дати відповідь кожному, хто у нас вимагає справоздання про нашу надію, - однак, із скромністю та острахом, маючи добру совість» (1 П 3, 15-16).
На завершення хотів би наголосити, що Церква, як Таїнственне Тіло Христове, за самою своєю природою є «таїнством єдності» до якої покликане все людство. Своїми особливими дарами і нашим спільним служінням ми, духовенство, богопосвячені особи і миряни, покликані сприяти розвиткові та скріпленні сопричастя-єдності Церкви на всіх рівнях: від домашньої церкви – родини – до парафіяльної спільноти, від парафіяльних громад - до місцевої Єпархіальної Церкви, від митрополичого рівня – до помісного та вселенського виміру. Таким чином наше свідчення Церкви буде правдиве, коли пріоритетом нашого служіння буде спасіння душ, тобто поєднання людини з Богом у єдності спільноти дітей Божих. Всяка дія чи вчинок члена Церкви, що буде суперечити цій цілі, як наприклад намагання відмежуватися від спільноти, закритися на власних потребах, потребах власної парафії, чи якоїсь окремої харизматичної спільноти з намагання підкреслити вищість у гідності через отримані від Бога дари і т.д, є явищем нецерковним, протиприродним для неї і несумісне із церковним буттям.
За словами Патріарха Йосифа Сліпого, ми покликані глобально «бути собою» в єдності і сопричасті і «представляти себе» всім, до кого Бог нас посилає. І водночас із любов’ю і вдячністю приймати всіх, кого Бог посилає до нас. Спільна київська традиція має послужити християнізації нині дехристиянізованих чи взагалі нехристиянських культурних традицій. Вона також має стати «дріжджами в тісті» нової євангелізації народів – в першу чергу нашого українського народу, але також тих народів, посеред яких ми, будучи позам межами Батьківщини, перебуваємо.
Напевно, саме задля цього Бог і хоче нас бачити в різних «закутках» цього глобального світу сьогодні. Ми ж, попри всі наші немочі, покликані позитивно відповісти Богові, аби тим наочніше сила Божа виявилася в нашій немочі, а ми виконали заповіт патріарха Йосифа Сліпого: «Великого бажайте!».
Дорогі у Христі! Проблем, запитань і викликів, як бачимо, маємо чимало. Але - я переконаний у цьому! - не бракує нам і дарів, мудрості, ревності і щирого бажання спричинитися до зросту Церкви, яка є тілом Христовим та до втілення в життя місії, яку Господь Ісус кожному з нас зокрема, як своїм учням, і всій нашій єпархіяльній церковній спільноті загалом доручає під нинішню пору. Тому прошу всіх активно долучитися до роботи нашого Собору, аби ми відкрилися до діяння Святого Духа, були здатними почути Його тихий голос у глибині наших сердець, дали себе провадити Його життєдайним та єднальним натхненням, і таким чином спробували знайти розв’язки наболілих проблем для нашої місцевої церковної спільноти, і на Патріаршому Соборі могли поділитися плодами нашого Собору з усією Церквою. То ж пам’ятаймо, що наша робота буде тим успішнішою, чим більше ми в наших активних зусиллях і плідних дискусіях прислухатимемося до голосу Святого Духа, Який єдиний підкаже нам найправильніші рішення. Тому віддаю цей наш Собор і кожного учасника та делегата під материнський Покров Пресвятої Богородиці та прикликую на всіх делегатів нашого Єпархіального Собору Боже благословення: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зі всіма вами! Амінь».
+ Ярослав
м. Дрогобич,
3 листопада 2020 року Божого
- Владика Ярослав Приріз висловлює подяку за привітання з нагоди свого Дня Уродин
- Духовенство та вірні Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ вітають владику Ярослава Приріза із Днем Народження
- Владика Ярослав: Ікона об’являє нам Бога
- Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2024)
- У Катедральному соборі в Дрогобичі відбулась молитва за жертв війни